Олександр Громовий: «Живопису за географічною ознакою місцевості не буває» (+ВІДЕО)

Олександр Громовий — самобутній ужгородський художник родом із Миколаївщини. Неординарність мислення підкреслює різнобічність нахилів: успішно закінчив історичний факультет УжНУ та графічний факультет Одеського педагогічного інституту імені Ушинського.

Ретельне «буріння буття» спричинило й глибину його самобутніх картин, якими захоплюються в Росії та Європі. Його батько­філолог усе життя вивчав історію запорізького козацтва, а Сашко взявся за ще більшу справу — поринає й поринає в історію метушливого людства, шукає в нім діаманти справжньої істини. Якось при зустрічі він сказав: «Завжди був аполітичним. Головними для мене були вищі поняття, творчість». Ще з 1986-­го він брав участь в обласних виставках, відтак — у республіканських, міжнародних. Проходили вони (з успіхом) у багатьох містах. Всеукраїнських виставок в активі за два десятки, а участі в обласних набереться до півсотні. Педагог. Має учнів.

«Людина стає старою, коли перестає дивуватися», — вважає Олександр. І творить справжні картини. То ми і поговорили з Олександром Григоровичем про життя, творчість і ще дещо. І, здається, дуже щиро.

Був політичний Рух… А що ви скажете власне про мистецький рух?

— Була свого часу середньовічна статика картин, що викликалася одноманітною тенденцією в зображенні людської натури. Багато хто з художників того часу, напевно, був у відчаї. «Ну ось, зобразили всіх, кого тільки можна, а куди вдосконалюватися далі, які шукати особливості в щораз неповторному зображенні людей?». Справжню революцію викликала відтак усмішка Джоконди. До того ж на обличчя не звертали особливої уваги, жодної гри міміки на ньому не спостерігалося. І ось звичайна жінка зі своєю усмішкою. І мистецтво пішло в цю усмішку, знайшло для себе нові виражальні можливості… Якщо заглибитися в його історію, то в цій царині рух ніколи не припинявся. Завдяки мистецтву ми знаємо, як жило в той чи інший час людське суспільство. Чудесним є те, що мистецтву вдалося вставати над найбільш жорсткими суспільними ситуаціями, по­своєму брати гору. Мікеланджело, Леонардо да Вінчі, Дюрер виросли і розцвіли в прекрасному своєму таланті в розпал жорстоких кривавих міжусобиць. Люди нищили одне одного, а попри це з’явилися титани. Може, це викликане тим, що мистецтво мало свою кодову маску, яка полягала в тому, що його розуміло обмежене коло людей (так воно і нині, людська природа не зазнала особливого прогресу). Але чудеса ставалися, вони якось виправдовували дурнуваті «бешкетування» людства в ті чи інші періоди, робили менш помітними цвинтарі численних знищених душ.

Тож у мистецтві є стабільний і рівномірний рух?

— Щодо стабільності — то цілком підтверджую це. А щодо рівномірності, то ні… Мистецтво дуже імпульсивно циклічне. Через кожні 15 —20 років спостерігається десяток літ підйому, а потім знову все йде на спад. Цікавість і сплеск з’являється щоразу з приходом у активне життя нового покоління людей.

Який зараз стан у мистецтві й навколо нього?

— В Україні все ще має місце певна ейфорія щодо можливості легкого і скорого збагачення. В гонитві за довгою гривнею наше мистецтво часто­густо стоїть сиротиною на узбіччі життєвого путівця, яким мчать на «мерсах» рум’яні кандидати в олігархи. Їм, звичайно, зайва глибина, бо вони шукають щастя на поверхні, вони — поверхові, нерідко аж геть порожні всередині. Їм потрібні для подарунків фотографічні берізки, квіточки, дешеві гори й полонини. Джипами вони під’їжджають до малярських розкладок, рулеткою виміряють площу картини, не особливо переймаючись змістом, і, збивши ціну з 1200 гривень до 800, задоволено мчать далі оволодівати світом, наче повією. Ніхто зі сторони цього не осуджує: естетичні критерії від різних катавасій упали. Але за державу прикро. Такий підхід «ліпших із ліпших» до мистецтва принижує саму державу. Україна варта кращих синів і дочок, ніж ті, котрі в голові мають лише меркантильний вітер. Якщо ти купив джип за 70 тисяч, то не прагни до дешевизни у вищому, зокрема в мистецтві… На щастя, є у нас і чимало людей, які глибоко розуміються в мистецтві: і в модерні, і в абстракції, і в реалізмі. Шукають вони для себе щось не за площею зображення, а за рівнем досконалості останньої.

Ми загалом розуміємо, що таке патріотизм у ставленні до рідної землі, своєї країни… А що таке, чим відрізняється від цих чуттів поняття патріотизму в мистецтві?

 — Це залежить від рівня мислення як автора, так і шанувальників його творів. Тут за певний еталон можна взяти хіба Ерделі з його словами, що я, мовляв, належу своєму народові, а моє мистецтво — світові. Все інше, на мою думку, фарисейство. Так ми дійдемо поволі до іршавської, тячівської шкіл живопису, а потім — до оноківської, дравецької, радванської…

Художник якось може впливати на душу?

— Як фізична особа на душу він ніяк не вплине, а от його мистецтво на це здатне. Колір — це страшна сила. Душу можна кольором травмувати, а можна і вилікувати.

Якби вам наближалося не 55 років, а 155 — якою б тоді, коли трохи пофантазувати, була б Україна, художники, мистецькі відносини? Чи були б і надалі, якщо прошкувати за Шевченком, «враги» і «супостати»?

— Людство ніколи не поміняється. Казка про загальне щасливе буття ніколи не збувалася. Булгаковський Воланд говорив про москвичів: «Люди як люди. Лише квартирне питання їх трохи зіпсувало…». Втім, думаю, що людство таки стане трохи добрішим, щирішим, більше осіб будуть розумітися в істинному мистецтві, а не підробках під нього, фальшивках. Та це станеться не в загальному, а лише в процентному відношенні до основної маси…

Один малює степи, і маємо херсонську школу живопису, інший взявся вимальовувати гори Тячівського району і кричить, що він повпред закарпатської школи живопису… Чи не забагато в таких підходах неживої штучності, епатажу?

— Живопису лише за ознакою географічної місцевості просто не існує. Визначальною є майстерність автора, про яку можна судити за шкалою загальнолюдських цінностей, а не за експертною думкою багатого корчмаря з Корзо. Немає живопису чи закарпатського, чи ширше — українського або китайського. То тільки люди є приналежні до різних націй. Живопис або є, або його нема: він існує сам по собі. І це не горезвісне «мистецтво для мистецтва», «штука для штуки» (за Франком), а той широкий і не містечковий підхід Адальберта Ерделі, що істинне мистецтво належить світові. Чи не за те деякі «митці» досі хочуть відпиляти голову його пам’ятнику в альпінарії?!

Спілкувався Василь ЗУБАЧ

18 грудня 2012, 11:04
KARPATNEWS.in.ua — Усі новини Ужгорода, Мукачева, Закарпаття та України

Сподобалась новина? Підтримай KarpatNews натиснувши "Подобається"!