Перший раз — у …перший клас

Цього року я йду в перший клас. Саме – я, бо хвилююся, напевно, більше, ніж моя шестирічна донечка. Мабуть, тому, що вона ще не знає, що на неї чекає, я – знаю.

Для доні слово «школа» – щось чарівне, неймовірне, незвичайне, загадкове. Там будуть нові діти, нові ігри, вчителька-фея, але найголовніше – там не змушуватимуть спати в обідню пору. Зошити, книги? Так, це все варте уваги, все це в маленькій уяві тільки якісь неодмінні атрибути шкільного життя, геть неважливі порівняно з такими потужними речами, як, приміром, рюкзак із намальованими Барбіками чи Феями Вінкс (якщо у вас немає дітей – вам цього не зрозуміти), пенал, у якому гумка та олівці з логотипами «Гелло, Кітті», кольорові олівці, ручки, фломастери, фарби…

Я щиро тішуся, купуючи в магазині білі шовкові панчохи, сорочечку з гіпюровими вставками, величезні чепурні банти на півголови (які я страшенно не любила у своєму дитинстві), інші такі дрібні й милі речі. Тішуся, але водночас серце щемить…

Щемить, бо я знаю, що першим класом, як нині модно казати, – не де-факто, а де-юре – закінчується в малесенької її дитинство. Перше вересня – як перші кроки в життя, яке гордо йменується «дорослістю», в яке всі ми так рвемося з дитинства і в яке так хочеться хоч на день-другий повернутися пізніше…

Щемить, бо здається, що це було тільки вчора – бачу себе в коричневій формі з білим фартушком, гордо крокую шкільним двором (першу лінійку не пригадую), сідаю за свіжопофарбовану парту… Сонячний зайчик скаче класом і ніяк не хоче разом із нами, першачками, сидіти на стільчиках і слухати перший у нашому житті урок… Це було вчора зі мною – і сьогодні це вже з моєю дитиною.

Хвилино, зупинися, ти куди так швидко летиш?..

...Із величезним хвилюванням заходжу до класу, в якому моя доня проведе найближчі кілька років. Малесенькі зелені парти, сніжно-біла крейда, світлі просторі вікна… І перша вчителька – усміхнена, з великими добрими очима і світлим волоссям. І наче пригадую свою – Віру Олексіївну Вальо (щирі вітання їй, якщо читатиме). Мені досі пахнуть мріями її перші сердечні слова в класі, звернені до нас. Земний уклін вам усім – тим, хто забирає від батьків маленькі  рученята і вкладає в них перші книжечки; тим, хто зі щемом щоранку йде до класу, бо має надзвичайно складну місію – навчити бути Людиною; тим, хто потім усе своє життя зі сльозами радості чи співчуття, з болем у серці чи невимовною гордістю слідкує за своїми випускниками. Щирі вітання вам – усім вчителям,  щирі побажання міцного здоров’я й неабиякого терпіння, безкрайньої мудрості й Божого благословення.

...Як щемить невимовно – у перший клас... 

Головний редактор «Закарпатської Правди» Наталія Логойда-Петерварі

02 вересня 2012, 11:25
KARPATNEWS.in.ua — Новини Ужгорода, Мукачева, Закарпаття та України

Сподобалась новина? Підтримай KarpatNews натиснувши "Подобається"!