У селі Білки, яке славиться серед земляків самогонкою, розташований символічний «пам'ятник тверезості» (фото)

Одне з найбільших сіл України має, що розповісти, що показати, що проспівати і що приховати.

Білки - Віlkе (в угорських джерелах), Bilky (в чехословацьких джерелах) - село в Іршавському районі Закарпатської області. Згадується в Дарувальній грамоті за 1245 рік, яка свідчить, що король Бела IV подарував Білки разом з іншими селами Боржавської долини угорському феодалу Корачоні. Також відомі інші дати - 1338 р. та 1447 р, пише Zak.depo.

Нинішнє село Білки дуже велике – майже 9 тисяч жителів, до 50 квадратних кілометрів площі і аж 13 мікрорайонів: Ковбасово (відоме різниками, що виробляли ковбасу), Телятинець (є пасовище для телят), Галаштів (тут було рибне озеро), Горб, Перекоп та інші.

Нема такого закарпатця, котрий б ніколи нічого не чув про Білки. Комусь воно пам'ятається гучним храмовим святом – Петра і Павла. Його білківчани відзначають так давно, наполегливо, щиро, широко і забуваючи про все інше на світі, що за "совєтів" цього дня – 12 липня – влада вирішила відзначати і День села: велелюдність на заходах була забезпечена.

Селяни не образились: вони дуже гармонійно поєднали релігійне з мирським. Зранку - служба в храмі, по її закінченні - на площі демонстрація трудових соціалістичних звитяг сільгоспрацівників. В одній руці – червоний транспарант "Слава!", в іншій – церковні "пацьорки" (спеціальні солодощі, які виготовляли саме на честь храмового свята) – так і прославляли славне село Білки.

Чимало закарпатців, почувши назву Білки, на мить зануряться в дуже-дуже глибокі спогади, після чого розпливуться в посмішці і видихнуть: "Ох, і сливовиця ж у тамтешніх". Білківська домашня палинка і справді славиться далеко за межами села. Одну з історій, пов'язаних із місцевим міцним напоєм, розповідає в книзі "Іду до людей" журналістка Тетяна Грицищук. Це спогади білківського кукурудзовода Юрія Пітри.

"Брежнєв дуже любив нашу самогонку, особливо сливовицю. Брав із собою на охоту. В Білках був завод, розливали сливівку в чакушки, 250-грамові пляшки. І було ще вино "Троянда Закарпаття". Каждий раз у Москву я віз повний куфер (валізу, - Ред.) напоїв, які напередодні привозили мені знайомі із сусідніх сіл. Ото була найліпша палинка у районі. Для Брежнєва відбиралася лише та, що зберігалася у бочці з ипирі (шовковиці, - Ред.). Презенти передавав секретарю обкому партії, а він - Брежнєву. Коли їхали у поїзді на сесії в Москву (Юрій Пітра був депутатом 27 років поспіль), то за 26 годин треба було щось робити. А ми і робили – пили із секретарями Закарпаття, Івано-Франківщини, Львова нашу славну сливовицю. Були молоді, здорові, то і упити бировали (могли). До мене приходили усі пани з області під приводом відвідати відомого кукурудзівника. А насправді всі хотіли нашої сливовиці", - такі ось спогади.

За іронією долі, у селі, яке споконвіку славиться серед земляків самогонкою, розташований закарпатський "пам'ятник тверезості".

Кажуть, що він єдиний в Україні. Знайшов його в 1992 році один з активістів Товариства тверезості на сільському цвинтарі - це металевий хрест із написами "Пам'ятник братства тверезості заведеного от Пія Папи ІХ 1874" та "Хрест побєділ поганство, побєдіт і п'янство".