Конфискация имущества, переданного в рамках сделки, противоречащей интересам государства и общества (ст. 228 ч. 3 Гражданского кодекса Украины), представляет собой особый аспект публичного влияния на частное право. Возможно, было бы целесообразнее обойтис

Олексій Захаров, правозахисник, місто Київ.

У судовій практиці спостерігається певний скептицизм з боку суддів щодо впровадження наслідків недійсності правочинів, які були здійснені всупереч інтересам держави та суспільства, а також моральним принципам, визначеним статтею 228-3 Цивільного кодексу України. Іноді цю норму вважають не властивою для приватного права, називаючи її "єдиною нормою Цивільного кодексу, що містить каральні заходи" (постанова КГС від 19.12.2025 у справі 922/3456/23, §68 — це невелика неточність, оскільки слід також враховувати статті 258 ч.5 і 261 ч.7 ЦК України). Деколи навіть стверджують, що вона взагалі не підлягає застосуванню, оскільки "порушує критерій сумісності втручання в право на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції відповідно до практики Європейського суду з прав людини" (постанова КГС від 13.11.2024 у справі 911/934/23, §94). У деяких випадках, коли суди зосереджуються на свідомому вчиненні такого правочину обома сторонами, вони не розглядають наслідки його недійсності (постанова КГС від 13.06.2018 у справі 908/1810/17).

Правочини, які шкодять інтересам держави та суспільства, а також його моральним принципам, можуть мати різні форми. Вони можуть варіюватися за ступенем шкідливості: від видачі другого споживчого кредиту при непогашеному першому (справа Boejti v. Metro Bank AG, рішення швейцарського Федерального суду від 21.12.1976, яке підтверджує відмову банку у стягненні) до лихварських відсотків; порушень валютного контролю (справа Bigos v. Boustead [1951] 1 KB 317); недотримання правил розрахунків за електроенергію (постанова КГС від 13.06.2018 у справі 908/1810/17); оформлення прав на нерухомість на родичів з метою отримання соціальних допомог, на які особа не мала б права (справа Tinsley v. Milligan [1994] 1 AC 340); угоди на біржі з використанням інсайдерської інформації (справа Patel v Mirza [2016] UKSC 42); контракти на придбання майна для ведення незаконної діяльності (справа Pearce v Brooks (1866) LR 1 Ex 213); порушення антикорупційного законодавства в процесі публічних закупівель, як у численних справах, зокрема від 18.09.2024 у справі 918/1043/21 та ключовій постанові КГС від 19.12.2025 у справі 922/3456/23; а також ухвалу КГС від 30 червня 2026 року у справі 910/7314/23, де детально розглянуто проблеми недійсних правочинів у сфері державних закупівель та їх наслідки. Крім того, до таких правочинів належать випадки незаконного привласнення природних ресурсів, зокрема земель або надр (постанова КГС від 31 травня 2018 року у справі 911/639/17; справа 910/11526/24 від 31.03.2026); різноманітні фраудаторні угоди, пов'язані як з банкрутством, так і без нього; правочини, що порушують санкції (постанови КГС у справах 910/11526/24 від 31.03.2026, 16.09.2026 у справі 910/9176/24; постанова Західного апеляційного господарського суду від 05.05.2026 у справі 926/2697/25); правочини, пов'язані з мораторієм на ворожу власність (рішення Воловецького районного суду Закарпатської області від 08.09.2026 у справі 936/1193/25); арешти у виконавчих або кримінальних справах; угоди на набуття необґрунтованих активів; укладення шлюбу без згоди одного з партнерів; угоди на продаж вилученого з обігу майна; угоди щодо вбивства на замовлення або продажу людей у рабство чи з метою експлуатації, а також незаконного усиновлення.

Очевидно, що правові наслідки недійсності таких правочинів не можуть бути єдиними для всіх випадків і мають варіюватися в залежності від конкретних обставин. Погоджуюсь із думкою суду, викладеною в постанові КГС від 13.11.2024 у справі 911/934/23 (§88-90), що при застосуванні ст.228 ч.3 ЦК України до цих правочинів необхідно дотримуватись принципу пропорційності. Однак пропозиція цього поважного суду — ніколи не стягувати в доход держави кошти, отримані за такими правочинами, що підпадають під ст.228 ч.3 ЦК України — є, як зазначав Тит Лівій (Від заснування Міста, І.9), ліками, що не краще за саму хворобу. Важко погодитися з тим, що (§91 цієї постанови) суд, накладаючи такі санкції, позбавлений можливості врахувати важливі обставини, адже закон встановлює розмір санкцій як фіксований, тобто весь отриманий за правочином або належний до нього, що є абсолютно визначеними і безальтернативними санкціями, а суд не має права на власний розсуд щодо їх коригування. З огляду на те, що вимога пропорційності при втручанні у право на мирне володіння майном закріплена в ст.1 Першого протоколу до ЄКПЛ, ця вимога є підставою для обов'язку та повноваження суду брати до уваги істотні фактори.

Наприклад, Господарський суд міста Києва ухвалив рішення 10 жовтня 2024 року у справі номер 910/5099/24, в якому визнав недійсним договір, що мав на меті порушення конкуренції під час проведення публічних закупівель. Суд вирішив, що дохід держави має бути поповнений не всією сумою, сплаченою за цим договором, а лише тією частиною, яка була необґрунтовано включена до ціни товару через антиконкурентні дії.

Розглянемо тепер питання недійсних правочинів, чия шкідливість настільки явна і істотна, що питання про їх пропорційність навіть не виникає (наприклад, замовлення вбивств, фінансування агресивних держав, порушення санкцій або арештів у кримінальних справах). Уявімо ситуацію, коли в нашому цивільному праві відсутня норма з ч.3 ст.228 ЦК України, а перед судом постає спір, пов'язаний з таким правочином, де обидві сторони свідомо діяли на шкоду інтересам держави і суспільства. Як вирішувати такі спори? Якщо ми не будемо застосовувати "некоректні для приватного права конфіскаційні норми" з ч.3 ст.228 ЦК України, чи буде отриманий результат прийнятним з точки зору приватного права?

В англійському праві існує подібна ситуація, яка навряд чи викличе позитивну реакцію. Згідно з англійським загальним правом, у випадку, коли обидві сторони несуть провину за укладення угоди, що суперечить публічному порядку (in pari delicto), суд може лише відмовити у позові. Це пов'язано з тим, що особа, яка базує свої вимоги на незаконних діях (ex turpi causa), не має права на захист у суді.

Вперше цю правову позицію було сформульовано в справі Holman v. Johnson (1775) 1 Cowp. 341, 98 Eng.Rep. 1120. В цій справі позивач поставив відповідачу партію чаю, при чому обидва знали, що відповідач буде ввозити цей чай в Англію контрабандно. Позивач просив суд стягнути несплачену ціну чаю, відповідач же посилався на незаконність договору, оскільки він спрямований на порушення закону. Суд королівської лави сформулюав згаданий принцип в таких словах:

"Жоден суд не надасть допомоги особі, яка ґрунтує свою позовну вимогу на аморальному або незаконному діянні. Якщо, виходячи з власних тверджень позивача чи з інших джерел, позовна вимога, як видається, випливає з ex turpi causa або є порушенням позитивного права цієї країни, суд вирішує, що позивач не має права на допомогу. Саме на цій підставі діє суд; не заради відповідача, а тому, що він не надасть допомоги такому позивачеві. Отже, якби позивач і відповідач помінялися ролями, і відповідач подав позов проти позивача, то останній отримав би від цього перевагу; адже коли обидві сторони однаково винні, "potior est conditio defendentis" (становище відповідача є кращим)".

Зазначимо, що Суд королівської лави ухвалив рішення на користь позивача, проте лише через те, що угода була укладена та виконана поза межами Англії. Умови продажу для відповідача не відрізнялися від тих, що діяли для інших покупців; продавець не мав жодного інтересу у ввезенні цього чаю на територію Англії.

Отже, усунення прав сторін у правочині в зазначених ситуаціях має на меті зберегти авторитет суду. Розглянувши суть справи та виявивши, що перед ним знаходиться угода, яка шкодить суспільним інтересам, суд повідомляє обом сторонам про їхню неправоту і зазначає, що не буде їх захищати. Якщо б він задовольнив позов або відмовив у ньому з інших причин, це означало б визнання законності дій одного з порушників, які насправді є незаконними. З цих причин традиційна реституція є неприйнятною, адже в такому випадку суд фактично підтримував би одну зі сторін-порушників, що лише заохочувало б до подальших правопорушень.

На цьому фоні варто згадати знамените рішення у справі John Everet проти Joseph Williams [1725] 29 LQR 197, яке було процитовано в Patel v. Mirza [2016] UKSC 42 §228. У цій справі суд, розглядаючи формулювання позову, зрозумів, що позивач і відповідач - це двоє злочинців, які не можуть поділити між собою награбоване. Суд виявив своє обурення таким позовом настільки, що не лише відмовив у задоволенні вимог, але й наклав штраф на адвоката позивача. Хоча з тих пір минуло чимало часу, деякі сучасні справи змушують задуматися, чи не бракує сьогоднішнім судам такої ж рішучості.

Ця концепція, що стосується захисту власної гідності суду, бере свій початок ще з римських часів (Nemo auditur propriam turpitudinem allegans - «не слухатиму тих, хто спирається на свої незаконні дії», або коротко - Nemo auditur). Згідно з цим принципом, Верховний суд британської окупаційної зони у своєму рішенні від 10 лютого 1950 року відмовив у відшкодуванні стороні, яка порушила публічний порядок, пояснивши своє рішення так: "... мета полягає в захисті держави від зловживання її юрисдикцією з боку явних правопорушників... Судді були б зганьблені, якби вони підтримували одного злочинця у його вимозі проти іншого." Цю цитату наводить Hein Kötz у своїй книзі "European Contract Law", друге видання, переклад з німецької Гілл Мертенс і Тоні Вір, Oxford University Press, 2017, стор. 126, а також Gerhard Dannemann у статті "Illegality as Defence Against Unjust Enrichment Claims" (2000) у Oxford Comparative Law Forum 4 на сайті ouclf.law.ox.ac.uk.

Неважко помітити, що така відмова в судовому захисті є не тотожною наслідкам недійсності правочину, хоча і близькою за змістом. Тим не менше, у захисті вимог, які "грунтуються на незаконному чи аморальному діянні", відмовляють і українські суди (в контексті порушення санкцій -- "правовий захист не надається жодним правам чи інтересам, які могли б виникнути з дії, що порушує публічний порядок" -- постанови КЦС від 18.12.2024 року у справі 824/107/23, від 15.01.2026 року у справі 824/157/23, §140; постанова Північного апеляційного господарського суду від 16.04.2025 у справі 910/17028/23; в контексті невизнання в процедурі банкрутства грошових вимог кредитора, який підпадає під дію мораторію за ПКМУ 187 - КГС у постанові від 30 травня 2023 року у cправі 925/1248/21 §8.7).

Проте обставини, які виникають внаслідок регулярного використання даного підходу, нерідко вражають своєю дивністю або навіть викликають неприйняття. Як зазначила Палата Лордів у справі Tinsley v. Milligan [1994] 1 AC 340, подібні результати можуть бути охарактеризовані як "неприємні" - це стосується випадків, коли "незаслужений прибуток, що несподівано з'явився" (термін "windfall" в англійській мові буквально означає "яблуко, яке раптом впало через порив вітру"). У справі Saunders v Edwards [1987] 1 WLR 1116, 1134 це також було названо "неприйнятним", оскільки такі сценарії призводять до збагачення однієї сторони за рахунок іншої, часто менш винуватої.

Так, в справі Pearce v Brooks (1866) LR 1 Ex 213 майстер виготовив і здав в оренду фешенебельну карету повії, і вони обидва знали, що ця карета буде використовуватись для занять проституцією. Суд відмовився стягнути орендну плату, бо вважав контракт таким, що порушує публічний порядок, а позов - ex turpi causa.

У справі Bigos v. Boustead [1951] 1 KB 317 позивач намагався перевести 150 фунтів своїй дружині, яка перебувала в Італії, що суперечило правилам валютного контролю. Для цього він надав відповідачу цінні папери як гарантію платежу. Однак переказ не був виконаний, і позивач вимагав повернення цінних паперів. Суд відмовив у позові, вважаючи сторони in pari delicto, а позов – ex turpi causa.

Англійські суди чітко зазначають, що подібні результати є недопустимими, проте наразі немає іншого законодавства, яке могло б позбавити обидві сторони прав, отриманих внаслідок таких угод.

У 2016 році Верховний Суд Великої Британії остаточно відмовився від давньої практики у справі Patel v Mirza [2016] UKSC 42. Лорд Сампшен, представляючи думку більшості (п.254), підкреслив, що не слід залишати ситуацію in pari delicto для жодної з сторін угоди.

Якщо я заплачу 10 000 фунтів за послугу найманого вбивці для усунення мого ворога, то він не має права вбивати його і не повинен отримувати цю суму. Обставини, за яких він не бажає або не може виконати вбивство, не наділяють його юридичним чи моральним правом зберегти 10 000 фунтів. Якщо ж він все ж таки вчинить злочин, то його чекає відповідальність за вбивство, але отримання грошей за таку дію було б неправомірним, і він не повинен мати права їх утримувати. Святий Тома Аквінський вважав, що найкращим виходом у такій ситуації буде передача грошей на благодійність, а не їхня виплата жодній зі сторін: "Summa Theologica" II.2, питання 62, пункт 5. Судові органи не мають повноважень ухвалювати подібні рішення.

Отже, традиційна реституція, рівно як і відмова в ній, -- не пропонують етично прийнятних, з точки зору саме приватного права, наслідків недійсності правочину, описаного в ст.228 ч.3 ЦК вчиненого in pari delicto. Як це не дивно, в цьому питанні українське цивільне право є досконалішим за англійське: існує норма ст.228.3 ЦК України, яка і пропонує рішення цій дилемі, про яке писали Тома Аквінський і лорд Сампшен. На завершення відзначимо, що ця норма не має виключно радянського походження, хоч і існувала в ст.49 ЦК УРСР 1963 року: її історію можна простежити ще в §172f Прусського загального земського уложення 1794 року [Hein Kötz цит.праця с.126], а аналогічні норми існують і нині в цивільних кодексах Польщі [так само Hein Kötz цит.праця с.126] та Албанії. Насмілимось вважати, шо стягнення в дохід держави - це найкращий з точки зору правової визначеності, і найбільш етично прийнятний спосіб захистити гідність суду в справах про правочини, згадані в ч.3 ст.228 ЦК України, відповідно до принципу Nemo auditur.

Слідкуйте за нами в Telegram за посиланням t.me/sudua, а також підписуйтесь на Google Новини SUD.UA. Не забудьте про наші канали у Viber та WhatsApp, а також сторінки в Facebook, Instagram та платформі Х, щоб завжди бути в центрі найактуальніших подій.