Філософський камінь закарпатця Івана Миговича

...Для хлопця з бідної селянської родини з невеликого села Мала Мартинка Свалявського району на Закарпатті, колонізованому до 1944 року буржуазною Угорщиною, ці пошуки були доволі складними. Але Іван з юних років, після тяжкої хвороби й ранньої смерті батька-фронтовика, на прикладі досвіду старшого покоління й свого власного, глибоко усвідомив, що Радянська влада розкрила перед кожною людиною казкову квітку чудодійної папороті, той чарівний філософський камінь, ім’я якому — праця, відзначена наполегливістю, умінням і відповідальністю характеру й дій. Досягти цього в радянські часи можна було без усяких протекцій і знайомств, тільки своїми здібностями й щоденною працею.

Замолоду Іван Мигович працював колгоспним бригадиром, у Свалявській районній агрохімічній лабораторії, завідувачем відділу воловецької районної газети «Радянська Верховина», інструктором Закарпатського обкому комсомолу, служив у Радянській армії, де був інструктором політвідділу з’єднання з комсомольської роботи. Потім знову працював в обкомі комсомолу заступником завідувача відділу пропаганди та культурно-масової роботи. У березні 1969 року його перевели на роботу до ЦК комсомолу України інструктором, затим керівником лекторської групи, заступником завідувача відділу. Без відриву від основної роботи закінчив Львівський поліграфічний інститут імені першодрукаря І. Федорова.

Із квітня 1971 року І. Мигович — на відповідальній партійній роботі. Зокрема, у січні 1979-го затверджується керівником сектору пропаганди, а потім помічником секретаря з ідеології Центрального Комітету Компартії України. З березня 1987 року — в апараті ЦК КПРС: консультантом, завідувачем сектору ідеологічного відділу.

Як і багато інших партійних працівників, Іван Іванович чимало зробив корисного для розвитку рідної країни, зміцнення братньої дружби радянських народів. Разом з тим він бачив, що в суспільстві, яке навіть у важких умовах показувало повну життєздатність і високу ефективність, назрівали негативні тенденції. Партійні комітети нерідко відривалися від злободенних питань життя населення, знижувалася реальна участь трудящих в управлінні державою, на кожній ділянці створювалися штучні черги, люди відчували брак багатьох продуктів, товарів першої необхідності, ліків і послуг, провокаційного характеру набула боротьба з алкоголізмом.

У цих умовах Іван Мигович у травні 1990 року повертається на Закарпаття. Комуністи краю обирають його другим секретарем обкому партії. Разом з товаришами по партії він наполегливо працює над забезпеченням виконання планових завдань, розвитку народного господарства, збереження стабільної політичної та соціально-економічної обстановки в цьому прикордонному й багатонаціональному регіоні, для підвищення культури й добробуту трудящих.

Страшним ударом для Івана Івановича, як і для всіх переконливих комуністів, стала протизаконна заборона Компартії України в серпні 1991 року. Та він не розгубив своїх життєвих орієнтирів, вибраних в молодості, продовжував суспільно-політичну діяльність, активно долучився до відновлення Закарпатської обласної партійної організації, що стала бойовим і надійним загоном відродженої 1993 року Компартії України, яку очолив Петро Симоненко. Незабаром І. Миговича обирають першим секретарем обкому партії. Всі сили він спрямовує на організаційне та ідейно-політичне зміцнення партійних лав, підвищення бойовитості й авторитету комуністів. 1998 року Івана Миговича обирають народним депутатом України третього, а 2002 року — четвертого скликань. Він був членом фракції комуністів, головою підкомітету Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин. На його рахунку — десятки законопроектів, палкі виступи із трибуни, понад 600 депутатських запитів і звернень, газетні статті й інтерв’ю, різнобічна практична допомога виборцям в окрузі... Важливо відзначити, що свою роботу у Верховній Раді він всебічно проаналізував і узагальнив у книжці «Захищаючи права закарпатців», що вийшла в Ужгороді в 2007 році. Зібрані в ній матеріали наочно показують постійну готовність народного обранця допомогти кожній людині.

Усе своє життя Іван Іванович наполегливо продовжує вчитися й займається науково-педагогічною творчістю. Незважаючи на насичену політичну діяльність, він без відриву від основної роботи 1973 року в Київському університеті імені Тараса Шевченка захистив кандидатську дисертацію, а 1987 року в Академії суспільних наук у Москві — докторську, став доцентом, потім професором. За сумісництвом працював у Київському педагогічному інституті, в Ужгородському національному університеті, у Києво-Могилянській академії, був членом спеціалізованої Вченої ради з політичних наук при Інституті держави та права ім. В. Корецького Національної академії наук України.

40-літня наукова діяльність Івана Миговича — це понад 60 книг і брошур, 350 наукових публікацій, захист під його керівництвом і офіційному опонуванні 16 докторських і кандидатських дисертацій.

За пропозицією лідера комуністів країни Петра Симоненка на початку 2012 року при ЦК Компартії України створено Інститут проблем соціалізму. Його доручено очолити члену ЦК, професору 

І. Миговичу. Головний напрямок діяльності інституту — дослідження реального стану проблем, тенденцій і перспектив розвитку соціалізму в сучасних умовах. Уже підготовлені й побачили світ перші публікації й конкретні пропозиції, завершується підготовка об’ємної монографії «Соціалізм ХХІ століття». Співробітники й консультанти інституту предметно долучилися до просвітницької та інформаційно-агітаційної діяльності серед населення, виступають у засобах масової інформації, надають науково-методичну допомогу партійним кадрам і активу. 

Хочеться сказати кілька слів про особисті людські якості Івана Івановича — він дуже щирий, чуйний, готовий прийти на допомогу кожній людині. І водночас принциповий у своїх поглядах, вірний ідеям марксизму-ленінізму й справі, якій він служить.

Цими днями друзі й колеги, рідні і близькі, знайомі й земляки із усіх кінців країни, із близького й далекого зарубіжжя гаряче й сердечно вітають дорогого Івана Миговича, відомого політичного та партійного працівника, ученого і публіциста, зі славним 70-річним ювілеєм, бажають йому, його родині — дружині Магдалині Михайлівні, доньці Вірі й сину Мирославу, онукам Андрію, Івану та Софійці нових успіхів у праці, міцного здоров’я й довгих щасливих років.

Наполегливий і многотрудний шлях як вічний філософський камінь, біографія шановного Івана Миговича тривають, і він ще порадує нас своїми чудовими успіхами.

 

Син закарпатської Свалявщини на перевалі віку

Русинство, або Тест на європейськість пропонується Україні щодо Закарпаття

Великий слов’янин з-під Бескидів