Втрачений Ужгород: історія життя кубанського козака Євгена Лугового на Підкарпатській Русі

Знайомлячись з історією Ужгорода, часом дивуєшся: яких лише людей доля не приводила до нашого міста.

Нині "Втрачений Ужгород" розкаже цікаву історію онука куми і подруги Тараса Шевченка Євгена Лугового-Федосєєва, котрий був знайомий із Нестором Махно і служив у гетьмана Павла Скоропадського, а в Ужгороді часів Підкарпатської Русі вчив місцевих ґаздів доглядати за посівами і домашніми тваринами.

Нині в Ужгороді проживає вже четверте покоління родини Лугових-Федосєєвих, щоправда, друга частина їхнього прізвища вже давно не використовується, позбувся її ще перший ужгородський Луговой – Євген, коли отримав чехословацьке громадянство. У часи Підкарпатської Русі інженер Луговой займав високу посаду радника Землеробської комори – правонаступниці Крайової господарської спілки, яка працювала спільно з Міністерством землеробства і об'єднувала землеробів, тваринників і виноробів чи не у всіх містах та селах Підкарпатської Русі. Комора видавала раз на два місяці спеціалізований журнал "Господар", у який писав статті і Євген Луговой. Однак він пішов і куди далі, написавши і видавши чимало практичних посібників по тваринництву та землеробству, в яких докладно, з ілюстраціями, доступною для наших селян мовою описував, що і коли краще висаджувати, як доглядати за рослинами, як лікувати домашніх тварин, як допомагати коровам отелитися тощо. Наведу вам лише одну цитату з його книги: "Мы знаемо, что майже для всЂх господарств нашоЂ ПодкарпатскоЂ  Руси  природнЂ луки и полонины суть одинокими мЂстами, одки газды беруть корм  и пашу  для своеЂ маржины". А тепер уявіть, що писав це не місцевий житель, а потомствений козак, чиє коріння тісно переплетене з непростою історією України.

 

Вже стареньким дідусем Євген Луговой засів в Ужгороді за написання мемуарів. Почав їх, а от завершити не встиг – помер. Та навіть початок його спогадів вражає. Він писав, що його батько Володимир зберігав старовинні документи, які свідчили про проходження кількома предками служби в сердюках, тобто в елітній гвардії гетьманів. Коли Катерина ІІ виселила частину козаків на Кубань, туди разом з іншими потрапили і батькові предки, котрі багато років зберігали українські звичаї і мову. Там, на Кубані, у станиці Кисляковка, 1889 року і народився Євген Луговой-Федосєєв.

Мамина лінія теж була козацькою, зокрема прадід Євгена Лугового Іван Невицький командував Лубенським козачим полком. Донька Невицького – бабуся Євгена Юлія Іванівна – виховувала його на Черкащині, в селі Сунки, поки батько зі своїм козачим кубанським полком служив то в Ашхабаді, то в Прибалтиці. Бабуся ця була надзвичайно розумною діловою жінкою, котра сама вела велике господарство. У 16-річному віці її видали заміж за літнього французького хіміка Лео де Мосуса, котрий працював управителем цукрових заводів графів Бобринських. Бабуся розповідала, що саме де Мосусу вдалося першому зварити на цукровому заводі абсолютно білий кристалічний цукор, що призвело до значного збільшення експорту цукру до Англії. Мовляв, саме за це граф Бобринський подарував де Мосусу великий наділ землі в селі Сунки, де й розташовувалося потім помістя бабусі.

Маленький Геня Луговой у Черкасах

 

Юлія Іванівна була великою українською патріоткою, зберігала фотографії, на яких ще молодою стояла поруч з Тарасом Шевченком. Розповідала, що поет є її другом і кумом, адже разом вони хрестили в Умані дитину, коли були гостями відомої родини поміщика Симиренка. Найбільше, казала, Шевченко любив, коли Юлія Іванівна сідала за рояль і співала старовинні українські пісні-думи, а під час виконання "Думи про Морозенка" поет завжди плакав. Любив повторювати: "Яка ж ви мадам де Мосус? Ви ж наша рідна українська жінка, до того ж цокотуха, яких мало!".

Євген із сестрами

 

Листувалася Юлія Іванівна із іншими відомими культурними діячами тієї епохи, зокрема з Котляревським. У побуті розмовляла українською, хоча, звісно володіла ще кількома мовами, у тому числі французькою. Про те, якою бойовою козачкою була бабуся Євгена Лугового свідчить і спомин з її молодості. Якось на балу в Києві вона розговорилася українською з відомим київським магнатом Кістяківським, коли цю розмову почув генерал-губернатор Дмитро Бібіков. Він сказав: "Дивуюся, мадам де Мосус, що ви, француженка, говорите цією грубою, базарною, хохляцькою мовою". Та Юлія Іванівна сміливо відповіла, що по-перше, ніяка вона не француженка, а по-друге, базарним є саме висловлювання Бібікова про "хохляцьку" мову.

Бабуся ревно зберігала всі фамільні цінності, документи, речі, котрі цілком могли би стати нині окрасою будь-якого музею, як-от бунчук розформованого Лубенського козачого полку, чи шабля, подарована 1636 року в Батурині обозному старшині Данилу Луговому отаманом Іскрою-Острянином. Лише одна з цих реліквій збереглася донині – старовинна довга люлька з надписом довкола чубука "Тобі з жінкою не возится, а тютюн та люлька – козаку в дорозі знагодится". Курити з цієї козацької люльки пробували всі хлопці Лугові.

У 1898 році Євген, котрого бабуся називали не інакше, як Генею, вступив до Черкаської класичної гімназії. Можливо, саме виховання у селі, в бабусиному маєтку стало поштовхом до того, що після гімназії Євген подав документи до сільськогосподарського відділення Київського політехнічного інституту ім. Олександра ІІ. Отримавши диплом, хлопця у 1912 році запросили на роботу повітовим агрономом до містечка Старий Бихов. Два роки він працював у холоді, сирості і болотах разом з бідними білоруськими селянами в лаптях. А у 1914-му отримав запрошення в узбецьке місто Андіжан, де потребували спеціалістів на роботу на дослідній станції з культивації бавовни.

Власне, на цьому детальні друковані спогади самого Євгена Лугового завершуються, він лише написав, що коли Бог дасть йому ще час пожити, обов'язково розкаже про свою участь у Першій світовій війні, зустрічі з коронованими особами, "батьком" Махном і Котовським. Однак зробити цього не встиг. Нащадки Євгена Володимировича теж мало знають про цю сторінку його життя. Чули лише, що в роки Першої світової він воював на Кавказькому фронті, потім же примкнув до війська гетьмана Скоропадського. Армії гетьмана катастрофічно не вистачало обмундирування, тож Євгена разом з іншими військовими відрядили за амуніцією до Відня. Цілком можливо, що ця мандрівка врятувала Євгену життя, адже поки він був у Відні, у Києві сталися відомі всім історичні події.

Повертати додому Євгену було небезпечно, тож він так і залишився у Відні. Статечний високий козак з пишними вусами користувався у австрійській столиці великою увагою дам. Сам він був ще той ловелас, постійно крутив романи з дівчатами. Однією з коханок Євгена була донька австрійського генерала. Сталося так, що дівчина завагітніла, і Євгенові нічого не залишалося, як одружитися. Між тим, він чесно зізнався дівчині, що жити з нею не хоче і не буде, бо не кохає її. Невдовзі після весілля Євген покинув Відень. Своєї першої дружини він більше ніколи не бачив, як, власне, і сина, котрого лише фінансово підтримував усе життя аж до його зникнення на фронті під час Другої світової війни.

Наступною зупинкою Євгена стала Прага, а там якраз шукали чиновників для роботи у новоствореній Підкарпатській Русі. Тож коли він попросився на службу, йому одразу запропонували поїхати до Ужгорода. Було це 1922 року. Ужгород на той час активно розвивався і розбудовувався, роботи було багато. Чеською мовою Євген досконало не володів, однак швидко вчився. Сільське господарство на той час було у нас досить слабо розвиненим, тож основною діяльністю Євгена була просвітницька. З травня 1922-го до 1927 року він працював лектором-агрономом сільськогосподарського відділу. З 1927-го по 1930-ий роки на замовлення Міністерства землеробства займався виключно написанням і публікацією праць. В результаті світ побачила ціла серія книжок, які використовували і в якості підручників у сільськогосподарських школах, і як практичні посібники для селян. Крім цього, в той період Євген Луговой видавав в Ужгороді сільськогосподарський журнал "Нива". З 1930-го він працював радником Землеробської комори. У цей час йому вдалося реалізувати і чимало практичних проектів, наприклад, є дані про те, що він кілька разів їздив до Швейцарії, Франції та Польщі, де відбирав, а потім привозив сюди для розведення різну племінну худобу. У 1934-му він подав до Міністерства народного просвітництва дипломну роботу, підтвердивши київський диплом і здобувши звання інженера-агронома. 

Щодо особистого життя в Ужгороді, то воно теж було у колишнього козака бурхливим. Ловелас Луговой мав багатьох подружок, однак серйозні відносини ні з ким не зав'язував. Аж до того часу, як зустрів на 18 років молодшу від себе Маргарету Краль. Нині невідомо, за яких обставин познайомилася ця пара. Маргарета за походженням була чешкою, однак народилася 1907 року у Відні, там же і навчалася. Вона досконало знала кілька мов, гарно вишивала, отримала хорошу освіту для дівчат. Коли дівчинці виповнилося 7 років, померла її мама. Як старша сестра, вона мусила допомагати батькові доглядати за шістьма молодшими дітьми. Коли ж у домі з'явилася мачуха, життя молодої Маргарети стало таким нестерпним, що вона у 16-літньому віці втекла з дому. Доля занесла її далеко від домівки, аж до Ужгорода. Тут вона працювала простою домашньою вчителькою, навчала дітей багатих угорців та євреїв.

Спершу Євген Луговой соромився відкрито з'являтися на публіці з гувернанткою. Навіть коли дівчина завагітніла, він сховав її у Невицькому до того часу, поки не вирішив питань зі своїм розлученням. Лише через певний час пара побралася, і в сім'ї у 1930-му народився син Олексій. З того часу Маргаретине життя змінилося, вона стала "пані інженеровою". Сім'я проживала спершу на одній з перших вілл на вулиці Цегольнянській, а згодом переїхали на тодішню вулицю Ракоці (нині – вулиця Волошина). Там, у будівлі ректорату Закарпатського художнього інституту була його службова квартира і робочий кабінет.

У той час подружжя вело активне світське життя. Євген був активістом Товариства імені Духновича, а Маргарита, котра поволі вчилася розмовляти російською, займалася у театральному гуртку цього товариства. Подружжя дружило з сім'ями Гошовських, Бращайків, засновником Закарпатського народного хору Петром Милославським, зодчим Покровської православної церкви Всеволодом  Коломацьким, театральним актором і режисером,  директором  Руського театру товариства "Просвіта" в Ужгороді Миколою Аркасом, юристом Сергієм Стасєвим, радником старости міста Петром Совою  та багатьма іншими. 

Євген одним із перших в Ужгороді придбав собі автомобіль "Татра", а у 30-х став власником великого наділу землі на горі Кальварії. Фактично вся верхівка гори за будівлею обсерваторії, тобто сучасний район вулиці Далекої, були його власністю. Місцева влада у перспективі планувала забудувати цей район віллами, а також побудувати до верхівки Кальварії фунікулер. Саме ці плани, а ще приголомшливі види на місто, яке лежало у ніг, спокусили Лугового вкласти гроші у купівлю ділянки і будівництво на ній першої вілли. Зведення двоповерхового добротного будинку у стилі популярного тоді конструктивізму просувалося поволі. Коли Маргарета була вагітною вдруге, її почали тривожити видіння. Вона була впевнена, що будувати дім не варто, що вони не будуть у ньому жити, що гряде війна. Але Євген не слухав жінки. А дарма, бо вона виявилася права, і сім'я не прожила у новобудові і одного року.

Одного дня Євген прибіг додому блідий, зняв з фасаду будинку чехословацький прапор, склав його і разом з власним "Браунінгом" поклав у схованку. Потім наказав дружині, котра сиділа вдома з однорічною донечкою Ритою, терміново збирати речі, бо через 24 години їх, мовляв, вже не має бути в Ужгороді. Маргарита потім розповідала, що дорогі, на замовлення виконані меблі довелося залишити в будинку, все ж інше вони спробували вивезти. Коли в кінці вулиці Мункачі машина виїжджала на переїзд через залізничне полотно (сім'я спершу тікала до Виноградова), одна коробка, в якій була вся Маргаритина колекція кришталевого посуду, впала просто на рейки. Від кришталю лишилися лише друзки, а Маргарита була настільки засмучена, що зареклася коли-небудь ще купувати кришталь.

З Виноградова сім'я невдовзі виїхала до Праги. Там Євген працював при Міністерстві сільського господарства, а жили Лугові у Празі, Влашимі та інших населених пунктах Чехії. Коли Друга світова війна закінчилася, Євген та старший син Олексій почали вмовляти маму повернутися до Ужгорода. Вони були переповненими сподівань, мріяли, як добре будуть жити у своєму домі. Маргарита була категорично проти, схилялася більше до еміграції в США. Дійшло мало не до розпаду сім'ї, однак Маргарита все ж здалася.

Лугові у Празі

Лугові приїхали до Ужгорода у 1947 році. Міста вони не впізнали. Їхній дім на Далекій вулиці був зайнятий іншими людьми. Коли вони довели, що цей будинок колись належав сім'ї, влада все ж повернула їм перший поверх особняку. Коли Євгена майже щовечора силові органи почали запрошувати на допити, випитували, чого приїхав, його запал потроху почав зникати.

Непросто було родині і з фінансового боку. Сім'ї жилося сутужно. Маргарита Антонівна підробляла, даючи уроки німецької мови, а коли грошей не вистачало, носила на базар цінні речі, які залишилися у них з кращих часів. У 1948-му Ужгородський університет призначив Євгена Лугового на посаду керівника Ботанічного саду, а також дозволив читати лекції з тваринництва студентам біологічного факультету. Вже у 1950-му його перевели на посаду старшого зоотехніка окружкому. У цей час Євген Луговой також працював над озелененням Закарпаття, зокрема, за його вказівками висаджували горіхи обабіч траси між Ужгородом та Мукачевом. У 50-х його призначили директором Ужгородської птахофабрики, а у 1957-му, вже літнім чоловіком Євген Луговой поїхав до далекої Якутії, куди його запросили викладати у новоствореному Якутському університеті. Якутія була для Лугового вимушеним кроком, вабила хорошою зарплатнею і високою "сибірською" пенсією.

Однак саме ця робота у суворому краї всього за кілька років підірвала до того дуже міцне здоров'я Євгена Володимировича. Він частково обморозив легені, "отримав" проблеми зі шлунком. Вже по поверненні додому довго хворів, а у 1965 році помер. Маргарита після смерті чоловіка не хотіла залишатися у їхньому будинку, і продала свою частку. Вона на багато років пережила Євгена Володимировича, встигла виховати онуків, яким часто розповідала про роки своєї молодості. Діти Лугових стали шанованими людьми: Олексій був відомим вченим, орнітологом та екологом, а Рита є відомими музикантом, досі, незважаючи на поважний вік, працює викладачем у музичному училищі Тернополя.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, "Про Захід"