Пасажири потягу «Київ-Ужгород»: «Хочемо кудись їхати – доводиться терпіти» (ФОТОРЕПОРТАЖ)

Доволі часто поїзди «Укрзалізниці» стають актуальною темою для нищівної критики у свій бік.

Це стосується загального стану вагонів, чистоти, сервісу та забезпечення прав пасажира.

Кореспондент Сайту міста Ужгорода, перейнявшись атмосферою «плацкарту» потягу «Київ-Ужгород», провів власну міні-ревізію 14 вагону.

Розпочнемо із самого початку. Київський центральний вокзал. До відправлення потягу залишається 10 хвилин. Підходимо до свого 14 вагону. Біля входу  стоїть жінка у білій сорочці, штанях і шльопанцях на шкарпетку. Подумали, що це пасажир. Але, як виявилося, це наша «провідниця». Жодних розпізнавальних знаків на одязі (крім звичайної білої сорочки), відсутність «бейджика». Словом, недосвідченому мандрівнику буде важко впізнати «провідника» у такому стилі одягу.

Зайшовши у вагон, шукаємо свої місця, та хвилює нас зовсім інше… Спека. Без сумніву, це не сенсація для нинішніх реалій (дата поїздки - 14 вересня - ред.). Та дивує те, що проблема, на яку уже роками нарікають пасажири потягів, ніяк не вирішується. Більше того, у вагоні з вентиляцією, яку, на жаль, так ніхто й не увімкнув.

Знаходимо свої місця. Починаємо облаштовуватись. «Провідниця», пані Ольга, принесла нам спальну білизну. Розпечатавши пакунок з білизною, беремось за її огляд. Жовті та коричневі плями на ній дещо відштовхують… Та особливого вибору у нас немає. Починаємо стелити. За спробою скласти міні-столик у ліжко, бачимо, що механізм зламаний, і цю процедуру потрібно робити якомога обережніше.

Минає декілька годин. Пасажири «обживаються», а ми йдемо «по людях» із запитанням стосовно якості перевезення, сервісу та умов «проживання».

Владислав

«Чесно кажучи, від наших поїздів ніколи не очікуєш прекрасного сервісу, усміхнених облич і ідеальної чистоти. Особливо, якщо це «плацкарт». Звичайно, хотілося б більше комфорту, чистої білизни, але маємо те, що маємо. У випадку з нашим вагоном, то тут ще не все так погано. Жарко, не дуже чисто, але й не «свинарник». У туалеті ще не був, тому не знаю, що сказати стосовно цього (сміється)».

Поряд із нашим першим опитуваним сидить дівчина, яка сама захотіла, так би мовити, «виговоритись».

Євгенія

«Знаєте, мені так жарко, що я не знаю, куди подітись. Чому з цим нічого не можна зробити? Я часто користуюсь послугами залізниці, і такі потяги – закономірність. Здавалося б, є й гірші поїзди, як от «Львів-Солотвино», однак ми не повинні вважати такі закономірності нормальними».

І справді, нічого «кримінального» у вагоні цього поїзду не було, однак й хорошого небагато.

А у нас, тим часом, на черзі туалет. Зазвичай, вбиральня – "ахіллесова п’ята" вагону. Наш не став винятком. Бруд, іржа, незрозуміла ганчірка… Той самий випадок, коли фото розкажуть набагато краще.

Зробивши декілька світлин, тікаємо звідти. Дорогою до свого місця зустрічаємо кремезного молодика. Тібор охоче поділився з нами враженнями про поїзд:

«Думаю, у цілому, нема, на що нарікати. Так, у туалеті умови не найкращі. Трохи жарко. Але це нормально. У нас є вихід? Хочемо кудись їхати – доводиться терпіти. Сподіваюсь, хоч чай смачним буде…»

Робота роботою, а сон за розкладом. Почало сутеніти. Лягаємо спати об одинадцятій годині. Не нехтуємо краєвидами із вікна…

Друга ночі. Прокидаємось від неймовірного холоду. Здається, якраз проїжджаємо у районі гір. Вирішили «загорнутись» у ковдру. А її нема… Тільки тоненьке простирадло. Так і довелось спати усю ніч.

Не дивно, що ранок ми зустріли із нежиттю. Замовляємо чай за 6 гривень та вафлі за 7. І це, забігаючи наперед, була найбільш приємна подія за увесь маршрут. Чай був справді смачним і дешевим. Розсмішило лише те, що на упаковці з-під пакетика був логотип «Львівської залізниці» з надписом: «цейлонський чай».

На цьому наша пригода у поїзді під «щасливим» номером 13 завершилась. На годиннику 10:35 – час прибуття в Ужгород.