Втрачений Ужгород: кілька історій про «Корону» («Верховину»)

Готель-ресторан "Корона" довгі роки був найпомпезнішим місцем Ужгорода, готель-ресторан "Верховина" на наступні десятки роки перейняв цю естафету, тож і не дивно, що ужгородцям є, що згадати про це культове місце.

Нині ця помпезність втрачена і захована за риштуваннями, готель і ресторан давно закрилися, а навколо комплексу останні роки точаться гучні скандали. Але ми не про це. Ми згадаємо, якою "Корона"-"Верховина" була колись, пише Тетяна Літераті.

Комплекс "Корона" у тому вигляді, який дійшов до наших днів, був збудований у 1910 році на місці готелю, який носив назву "До угорської корони". Він розташовувався на тому ж місці, був так само двоповерховим, але не відрізнявся тою архітектурною вишуканістю, яку мала вже нова "Корона". Колекціонери старовинних листівок і фотографій Ужгорода мають всього кілька зображень того, першого готелю. Судячи з них,готель розташовувався лише на другому поверсі, внизу ж, можна побачити, знаходилася корчма, далі – кав'ярня та кілька інших магазинчиків.

Чому готель вирішили перебудувати – невідомо, але є деякі дані про те, що старий готель могла у 1907 році знищити пожежа. Як би там не було, а вже у 1910 році на площі красувалася нова будівля. Угорська корона, яка вважається в угорців священною, знайшла своє місце і в новому вигляді готелю. По-перше, його так і назвали – "Корона", а по-друге, на осі центрального об'єму, просто над скульптурною композицією "Вакханалія", була встановлена, ймовірно, металева велика копія корони святого Іштвана з похиленим хрестом. На жаль, нині вже немає серед живих тих, хто міг би розповісти щось про "Корону" угорських або чехословацьких часів (до речі, за "чехів" її назву змінили на "Коруна", а саму корону святого Іштвана з даху зняли геть).

Донька краєзнавця Петра Сови Світлана Совіна пригадує, що її батьки час від часу відвідували "Коруну". У чехословацьку добу це був розкішний готель-ресторан, в якому зупинялися і гостювали лише заможні люди. "Мене до цього ресторану батьки не брали з собою ніколи, але я добре пам'ятаю, як прискіпливо вони готувалися до прийомів чи вечерь, які проходили у "Коруні". Батько завжди одягав смокінг з метеликом, а мама обирала найелегантнішу сукню, акуратні черевички, шляпку та рукавички. Наша родина у ті часи вважалася елітою міста, тому ми могли собі дозволити кожної неділі замовляти додому обід з "Коруни". Річ у тім, що у неділю ми з батьками ходили до церкви, і мама тоді не готувала. Жили ми в самому центрі міста, тож офіціант з "Коруни" приносив нам комплексний обід прямо додому. Пам'ятаю, що їжа ця була завжди дуже смачна. Ми традиційно для Закарпаття обирали для недільного обіду курячий бульйон та відбивну з гарніром", – поділилася спогадами Світлана Петрівна.

У радянську добу "Коруна" знову змінила назву, цього разу стала "Верховиною". Готель та ресторан розділили, ресторан передали "Закарпаткурорторгу". То був зоряний час радянської "Верховини", коли кожен простий робітник міг собі дозволити час від часу зануритися в розкішний світ, де все навкруги вражає багатством, а персонал старої добірної закалки ставиться до кожного відвідувача з небаченим почтом. Ми знайшли людину, котра пропрацювала в буфеті великої зали "Верховини" 29 років і пам'ятає усі тонкощі тамтешньої "кухні". 

Ужгородка Ганна Сербайло прийшла на роботу до фешенебельного ресторану у 1963-му. "Тоді "Верховина" була найкращим і найкрасивішим рестораном Закарпаття. Коли ти заходив у центральні двері, справа знаходився вхід до великої зали, зліва – вхід до кафе, далі – гардероб та вихід до літнього саду. На другому поверсі ми мали також приміщення дзеркальної зали – саме вона у всі часи вважалася найсоліднішою. Дзеркальна зала працювала лише ввечері: з 18.00 до півночі. Там відзначали, зазвичай, якісь урочисті події: ювілеї, весілля, прийоми. Замовляти місця потрібно було заздалегідь, адже зала була не дуже великою, всього на 32 столики. Атмосфера там дійсно була дуже урочистою. Всі стіни були викладені дзеркалами, а на сцені кожного вечора виступали творчі колективи, наші найкращі співаки. Десь на початку 80-х дирекція вирішила зробити у тому приміщенні великий ремонт, зокрема й замінити старі дзеркала на нові. Тоді всі відзначали, що це було великою помилкою, бо оновлена зала втратила свій старовинний шарм. 

Трохи менш помпезною, але теж надзвичайно вишуканою була велика зала на першому поверсі. Величезні красиві люстри, ліпнина, завжди ідеально начищений паркет (кожної ночі підлогу там до блиску натирали мастикою), акуратні офіціанти і надзвичайно смачна їжа – ось що люди запам'ятовували на довгі роки, відвідавши хоча б раз "Верховину". Щодо офіціантів, то до них у дирекції було надзвичайне прискіпливе ставлення. У жінок форма була лише з довгими рукавами, навіть влітку. Їм забороняли фарбувати нігті, носити персні, розпускати волосся, а фартушок мав бути ідеально білим. Офіціанти-чоловіки працювали у костюмах з метеликами, а шкарпетки в них мали бути виключно чорного кольору. Кожного ранку старший офіціант проводив інструктаж, розповідав про меню того дня та навіть компоненти, з яких складається кожна страва. Офіціанти мали все це знати "на зубок", аби впевнено відповісти на будь-яке питання клієнта. Один офіціант обслуговував не більше 4-х столиків, тож міг без поспіху приділити увагу всім "своїм" клієнтам. Всього ж у великій залі "Верховині" під час зміни працювало 12 офіціантів, котрі обслуговували відповідно 48 столиків.Окремо слід сказати про кухаря "Верховини". Ми його називали Мішко-бачі, повне ж ім'я цього талановитого кухаря – Михайло Федорович Славець. Він навчався своїй справі у Будапешті, у "Верховині" ж пропрацював все своє доросле життя, аж до самої пенсії. Мішко-бачі найкраще готував закарпатські страви, багато що придумував сам, спеціально їздив до Угорщини за спеціями. Його фірмовими стравами були сегединський гуляш та купати – вони були просто неперевершені! Одна порція купатів, а це 4-5 домашніх соковитих ковбасок, важила 200 грамів. Їх подавали з гарніром, тож виходила досить солідна порція, яку не всі могли й подужати.

Аби увійти до великої зали, слід було дотриматися своєрідного дрес-коду, тобто, бути вдягненим у костюм з краваткою (для чоловіків) та сукню (для жінок). Навіть взимку жінки брали з собою до ресторану змінне взуття (туфельки), щоб не сидіти у чоботях. Кожного вечора, крім понеділка, у великій залі грав ромський оркестр.Кафе, яке знаходилося навпроти великої зали, було вже простішим. Туди могли зайти люди, не вдягнені офіційно, але їжу там подавали таку ж, як у великій залі. Це місце стало особливо популярним, коли ми запровадили так звані комплексні обіди. У 70-80-х люди заходили у кафе "Верховина" на обід, дозволити собі це міг кожен. Наприклад, сегединський гуляш коштував, наскільки пам'ятаю, 49 копійок. Його часто замовляли на обід студенти. Закривалося кафе рано – вже о 20.00. 

Іншим надзвичайно популярним куточком "Верховини" був літній сад. Спочатку тераса у дворі ресторану була простою – під деревами ставили столики, закриті скатертинами. Та десь у 1975 році там добудували другий поверх, а перший засклили. Популярність літньому саду принесло чеське пиво, яке почали тут продавати на початку 70-х. Воно розходилося дуже добре, ужгородці та гості міста любили сидіти на затишній, закритій від зайвих очей терасі з келихом холодного напою", – розповіла колишня працівниця закладу.

До речі, літній сад був одним з найулюбленіших місць відпочинку для творчої еліти міста. Там постійно можна було зустріти галасливу юрбу художників та письменників, котрі вели нескінченні бесіди на філософсько-мистецькі теми. Мистецтвознавець Михайло Сирохман пригадує, що літній сад "Верховини" був у ті часи чимось на кшталт острова свободи, бо тут митці почували себе вільно, могли читати свої вірші, ділитися планами і різними думками. Серед великої компанії молодих митців часто можна було побачити Павла Бедзіра, Єлизавету Кремницьку, Ференца Семана, Петра Скунця, Дмитра Креміня, Дмитра Кешелю та багатьох інших молодих талантів.

Поділився своїми спогадами про ті часи і відомий ромський музикант Тиберій Горват. Він прийшов грати у "Верховину" у 1963 році, коли йому було всього 18. Запросив молодого хлопця у колектив тодішній керівник ансамблю Карой Патай. "Корчі-бачі працював у цьому ресторані ще за "мадярів", розповідав, що грав і німецьким офіцерам, і потім радянським офіцерам. Завжди жалкував про довоєнні часи, казав, що тоді музиканти заробляли так добре, що вважалися багатіями, могли навіть дозволити собі утримувати домашню прислугу. 

Та й інтелігенція, казав, була зовсім інша. Згадував випадок, коли одразу після взяття Ужгорода радянськими військами прийшли у "Корону" російські офіцери, поводили себе по-хамськи, а посеред вечора один з них витягнув пістолет і почав стріляти у стелю. Карой-бачі любив свою роботу, грав в одному оркестрі зі своїми братами. Музикантів було п'ять: сам Карой-бачі виконував роль головної скрипки, один з братів грав на ударних (народні пісні виконував на кларнеті), другий брат грав на другій скрипці, третій брат Тиводар – на котрабасі, а я – на фортепіано. Грали ми все: від народних угорських пісень до оперети.

На жаль, у тому ж 1963-му Карой Патай помер. Добре пам'ятаю, що його труну спеціально пронесли мимо "Верховини", в якій він працював багато років. Після смерті керівника ансамблю його брати взяли в колектив іншого скрипаля – Євгенія Лацка. Я теж покинув "Верховину", але повернувся туди у 1980-му вже як керівник вар'єте у дзеркальній залі. Перевели мене зі "Скали", бо готувалися до Олімпіади. Я тоді організував шикарну годинну програму, в якій брали участь 32 виконавці різного жанру. Вдень ми репетирували у дзеркальній залі, ввечері там же виступали. Репетиції проходили 4 рази на тиждень і тривали 4 години. Сама ж вечірня програма починалася о 19.00, а після неї вже просто грав ансамбль і відвідувачі могли потанцювати", – пригадує пан Тиберій.

Власне, "Верховина" йому запам'яталася не лише музикою, а й персоналом. Зокрема, згадав музикант про найкращого, на його думку, офіціанта ресторану – Михайла Гіттера. Той знав кілька іноземних мов, свого часу працював у ресторанах Парижа, Берліна й Будапешта, а у "Верховині" відрізнявся від інших тим, що обслуговував не більше двох столиків – аби бути максимально уважним до кожного клієнта.

У 1984 році Тиберій Горват зі своїм вар'єте перейшов на роботу до угорської зали ресторану при готелі "Закарпаття". Тоді ж "Верховина" перейшла у підпорядкування так званому "Об'єднанню ресторанів і кафе". Керівництво об'єднання куди більше уваги приділяло розвиткові робітничих їдалень по всьому місту, популярність же "Верховини" на фоні тих же новомодних і в ті роки дуже сучасних ресторанів готелю "Закарпаття" стала спадати. 1989 року "Верховина" перейшла до Ужгородського комбінату громадського харчування, у 1991-му знову повернулася до "Об'єднання ресторанів і кафе", а у 1992-му – перетворилася на акціонерне товариство "Коруна".Куди менше інформації збереглося в жителів міста про готель "Верховина". Як правило, жили в ньому партійні "шишки", зірки естради, відомі письменники, котрі приїздили до Ужгорода. Збереглася легенда про те, що Софія Ротару під час свого візиту дуже захворіла, тож майже не виходила з номеру готелю. Тоді хтось порадив їй з'їздити в Анталовці до знахарки, після чого, мовляв, співачка вилікувалася. 

На жаль, ми не змогли знайти жодного зображення інтер'єру готелю ""Корона"-"Верховина". Не знаємо, чи встигли власники довоєнного готелю вивезти з нього меблі, чи все так і залишили. Не знаємо навіть, скільки номерів там було. Старше покоління пояснило це тим, що прості люди в той час не мали можливості оселитися у такому готелі, а працівників, які могли би розповісти більше, вже немає серед живих.