"Зрозуміли, що до вівторка нам не залишилось часу." Як функціонує центр транзиту для евакуйованих у Запоріжжі?

До чотириповерхової будівлі на околиці Запоріжжя періодично прибувають автомобілі для евакуації. Це Транзитний центр, куди на тимчасове поселення доставляють людей з населених пунктів Запорізької області, які піддаються постійним обстрілам. Центр функціонує вже три з половиною місяці, за цей час тут отримали допомогу 5536 осіб. Серед них є й родини з дітьми, яких евакуювали з їхніх громад примусово.

LIGA.net побувала у транзитному центрі в Запоріжжі, поспілкувалася з його мешканцями та дізналась, який шлях чекає на них далі.

На стінах довгих коридорів Транзитного центру - портрети людей старшого віку. Ще кілька років тому тут був геріатричний пансіонат, а тепер у цих кімнатах ночують люди, яких вивезли з прифронтових громад Запорізької області. Таких кімнат тут десятки, у кожній - по дві-чотири койки. Когось евакуаційні екіпажі привозять сюди прямо з прифронтових сіл, когось - після примусової евакуації родин із дітьми, а дехто сам просить волонтерів допомогти виїхати, коли обстріли стають надто інтенсивними.

Розташування будівлі центру на околиці не є випадковим – вона знаходиться всього за 15 кілометрів від лінії фронту, що робить це місце найближчим до тимчасово захоплених територій. Завдяки цьому, евакуаційні команди мають можливість швидко доставляти людей і повертатися за наступними. До речі, LIGA.net вже висвітлювала спроби Росії інтегрувати окуповану частину Запорізької області у свою систему.

У центрі Пологівського району найбільше мешканців, зокрема з Гуляйполя, Оріхова та прилеглих сіл, де бойові дії тривають вже кілька років і лише посилюються. Останніми місяцями все більше людей прибуває з населених пунктів поблизу Запоріжжя, серед яких багато жителів селища Кушугум, що донедавна вважалося відносно спокійним.

У кімнаті на другому поверсі розташовані дві охайно застелені ліжка. На віконному підвіконні лежить клубок ниток і в'язальні приналежності. 70-річна Наталія Миколаївна разом зі своїм 50-річним сином Сергієм прибули сюди з Гуляйполя, маленького містечка в Пологівському районі Запорізької області, де в останні місяці відбуваються інтенсивні бойові дії.

"Ми до останнього сиділи, - каже жінка. - Думали, не зайдуть. Потім уже як почало сильно гепать..."

Їхній дім у Гуляйполі залишився зруйнованим з 2022 року. Мати з сином, який має інвалідність, спочатку перебували у літній кухні, а згодом переїхали до підвалу. Вони вже три роки і вісім місяців живуть без електрики, води та газу. Їжу готували на вулиці, а вікна закривали листами OSB та брезентом, які їм привозили волонтери.

У листопаді 2025 року, коли обстановка на Гуляйпільському напрямку стала критичною, і російські війська наблизилися до міста, вони вирушили до селища Покровського, що на Дніпропетровщині. Там вони залишалися протягом трьох місяців. 13 лютого їхня вулиця зазнала атаки — було скинуто вісім керованих авіабомб.

"Ми подзвонили волонтеру, кажу: "Влад, ми до вівторка не доживемо, - згадує Наталія Миколаївна. - Через сорок хвилин нас уже забрали. Так ми потрапили сюди".

Син Наталії, Сергій, працює електриком. У транзитному центрі йому вдалося відремонтувати розетки на одному з поверхів та полагодити декілька кранів. Через проблеми зі здоров'ям та операцію на спині йому важко пересуватися. Крім того, під час подій у Гуляйполі він отримав осколкове поранення в руку.

Мати й син оселилися в транзитному центрі вже протягом двох тижнів. Увечері жителі поверху збираються в одній з кімнат, щоб поспілкуватися. Наталія Миколаївна займається в'язанням шкарпеток для сусідів: вона розпускає старі светри і перетворює рукави на шапки.

Ще одна жінка, що проживає у транзитному центрі, Олена, проводить час у дитячій кімнаті з шестирічною донечкою. Дівчинка безмовно грається, розглядаючи іграшки на килимі, в той час як психологиня поруч задає їй прості запитання, на які дитина не проявляє бажання відповідати.

Олена, яка досягла 39-річного віку, прибула з Кушугума разом із двома дітьми. Вони вже другий день перебувають у центрі. Після посилення обстрілів восени 2025 року та у зв'язку з наближенням до лінії фронту, місцева влада оголосила про примусову евакуацію сімей з дітьми з Кушугуму. На початку 2026 року в селищі залишалося більше восьми тисяч людей, серед яких 383 родини з 637 дітьми. Частина сімей вирішила виїхати самостійно, але деяких довелося переконувати волонтерам, рятувальникам і поліції. Більшість із них планують розмістити в безпечніших регіонах, зокрема на Закарпатті.

"Ситуація наблизилася до лінії фронту, - стисло коментує Олена. - Місцева адміністрація порадила мені виїхати з дітьми, а мій чоловік залишився. Він працює в Кушугумі."

Олена каже, що рішення виїжджати визрівало поступово. Місцева влада вже давно закликала родини з дітьми евакуюватися, але до останнього вона намагалася залишатися вдома. За її словами, ситуація в Кушугумі різко погіршилася в останні місяці: обстріли почастішали, а звуки вибухів лунали майже щодня. Остаточно вона зважилася на виїзд, коли стало зрозуміло, що залишатися з дітьми небезпечно.

У приміщенні, де Олена проживає разом з донькою та сином, панує затишок і порядок. В день їхнього прибуття їм вручили набір продуктів та предмети першої потреби.

Запоріжжя відкрило свій перший транзитний центр 20 листопада 2025 року, у той час, коли збройні конфлікти в регіоні набирали обертів. З моменту відкриття, центр надав допомогу 5536 особам, серед яких було 970 дітей.

Чим більше загострювалася ситуація на фронті в Запорізькому регіоні, тим більше людей зверталося по допомогу до центру. У листопаді кількість вимушених переселенців становила 220, а в грудні ця цифра зросла до 1214. Найбільше навантаження припало на січень 2026 року, коли місцева адміністрація оголосила про примусову евакуацію сімей з дітьми з населених пунктів поблизу Запоріжжя, і через центр пройшло 2524 особи. Протягом періоду з 1 по 24 лютого центр також прийняв ще 1578 людей.

До центру людина може потрапити різними способами. Деяких привозять евакуаційні команди волонтерів, рятувальників або поліції з прифронтових територій. Частина громадян евакуюється в рамках організованих рейсів, зокрема родини з дітьми під час примусової евакуації. Інші ж прибувають самостійно, рятуючись після обстрілів або вирішуючи залишити небезпечні населені пункти.

У центрі повідомляють, що раніше евакуація відбувалася в основному поодиноко, коли виїжджали переважно літні люди або сім'ї, які тривалий час не могли зважитися покинути свої домівки. Однак у останні місяці все частіше прибувають цілі сім'ї. Крім того, зростає кількість людей з обмеженими можливостями, яких евакуюють за допомогою спеціально обладнаних транспортних засобів. Іноді центр приймає великі групи одночасно: наприклад, 23 лютого 2026 року сюди приїхали 167 евакуйованих, з них 144 - з районів, де оголошено про евакуацію.

У транзитному центрі ці люди можуть перепочити, оформити необхідні документи, отримати соціальні консультації та базову гуманітарну допомогу: одяг, засоби гігієни, їжу.

Переселенці мають можливість перебувати в транзитному центрі від трьох до 21 дня, а в окремих випадках і довше, якщо вони очікують на відновлення своїх документів або якщо місцева влада не в змозі забезпечити їм житло. Центр має потужність на 160 ліжко-місць.

Після перебування у транзитному центрі, місцева адміністрація пропонує переселенцям можливість переїхати у безкоштовні гуртожитки в Запоріжжі. Ці кімнати призначені для сімей і обладнані базовими зручностями, а також пройшли косметичний ремонт. Для родин з дітьми доступні відремонтовані гуртожитки в Закарпатті, де вони можуть залишатися стільки, скільки потрібно. На місці волонтери спільно з центрами зайнятості надають допомогу у пошуку роботи. Ті, хто має родичів або зібрані заощадження, вирушають з транзитного центру самостійно до Кривого Рогу, Дніпра або далі на захід.

Олена зізнається, що спочатку не планувала залишати рідний край, але зараз серйозно розглядає можливість переїзду на захід України. Вона, ймовірно, обере Закарпаття, де для сімей з дітьми організовано житло. Там Олена сподівається знайти роботу та влаштувати доньку до школи або дитячого садка. Вона говорить про це спокійно, без особливого захоплення – скоріше, як про необхідний крок, який потрібно зробити.

Натомість 70-річна Наталія Миколаївна з Гуляйполя поки що не хоче їхати далеко. Вона каже, що воліла б залишитися ближче до дому - у Запоріжжі або десь неподалік. "Надія ж помирає останньою", - повторює вона. Жінка вірить, що якщо лінію фронту відсунуть хоча б на кілька десятків кілометрів, вона зможе повернутися.

У транзитному центрі зазначають, що подібні настрої серед переселенців стали помітнішими. Якщо у 2022-2023 роках багато людей вирушали далеко, до західних областей або за кордон, то тепер частина з них намагається залишитися в межах свого регіону. Багато хто прагне оселитися саме в Запоріжжі: різниця між прифронтовим селом і великим містом, де теж звучать вибухи майже щодня, для них не є такою вже важливою. Натомість важливішим є бути ближче до рідного дому, щоб мати можливість іноді навідатися й перевірити, чи залишилася їхня оселя.