Першим запитанням стало: як мені продовжувати своє життя?

Від фронту до місцевої спільноти: ветеран Антон Палаш став першим львівським експертом у сфері підтримки ветеранів, за інформацією ZAXID.NET.

Роман Пелих, 38-річний житель Львова, добровільно вирушив на фронт вже на другий день після початку повномасштабного вторгнення. Після серйозного поранення він майже втратив зір, але тепер навчається жити по-іншому — орієнтуватися в оточенні, готувати їжу та користуватися тростиною. Подібні навички також освоює ветеран Антон Кузьо, який втратив зір через поранення в Донеччині. Обом чоловікам надає підтримку громадська організація "Фонд реабілітації незрячих", що спеціалізується на навчанні людей, які втратили зір у зрілому віці, для повернення до самостійного життя.

38-річний львів'янин Роман Пелих пішов на війну добровольцем уже на другий день повномасштабного вторгнення. Каже, не вагався - разом із ним до війська стали ще четверо друзів.

Спочатку Роман проходив службу в територіальному центрі комплектування, але згодом його відправили на фронт. Він виконував бойові завдання на Донеччині в складі 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади. За професією Роман є бойовим медиком, але на жаль, не встиг реалізувати свої навички у цій сфері. Під час одного з бойових виходів позиції зазнали атаки дронів, які скинули на нього вісім боєприпасів.

"Господи, я все ж таки залишився живим. Вдячний своїм товаришам, які мене витягнули, та медикам, які надали мені життя," - зазначає військовослужбовець.

38-річний Роман Пелих втратив зір внаслідок пораненння на війні

Поранення він зазнав 9 березня, майже два роки тому. Процес евакуації тривав більше 12 годин. Він пройшов через Запоріжжя, Дніпро, а згодом опинився у Вінниці, де проходив тривале лікування. Лікарі діагностували політравму: лише права нога залишалася неушкодженою, а також він пережив зупинку серця.

"На комп'ютерній томографії я, по суті, пережив клінічну смерть. Довгий час мене реанімували, і в результаті я втратив зір. Частково можу бачити, але є й області, де зір не відновився - чи зможу я його відновити, поки що неясно. Лікарі призначили мені лікування 0,03% для обох очей. Я розрізняю контури, бачу людей, але все виглядає розмитим," - ділиться він своїми спогадами.

Іноді виникали такі ситуації, коли я не спостерігав нічого навколо. Наразі, за словами лікаря, ситуація трохи покращилася. Медики зазначають наявність атрофії зорових нервів і рекомендують дотримуватись обережності, слідкувати за харчуванням та активно тренувати мозок.

"Наш мозок невідомий, працює як хоче. Якщо стимулювати - можливо, відновиться", - додає Роман.

Після звільнення зі служби він проходить реабілітацію та вчиться жити по-новому. Допомагають йому Громадська організація "Фонд реабілітації незрячих". Із вересня минулого року ГО реалізує проєкт підтримки людей, що втратили зір у дорослому віці.

Сьогодні Роман освоює техніки орієнтування в середовищі, навчиться користуватися спеціальною тростиною, а також грає в шахи на адаптованій дошці для осіб з вадами зору.

"Це дуже хороше стимулювання для розвитку мозку", - каже він.

Чоловік також знову опановує домашні справи - освоює приготування їжі та чищення картоплі.

"Поганенько виходить, бо рука пошкоджена. Але якщо постаратися - все вийде", - переконаний ветеран.

Незважаючи на серйозні травми і часткову втрату зору, Роман Пелих залишається оптимістом і повільно відновлює свою активність.

У рамках проекту "Відновлення життєвих навичок у дорослих, які втратили зір", бере участь 36-річний Антон Кузьо з міста Суми. У 2023 році він отримав повістку і вирішив, що не буде уникати служби.

"Я їхав з роботи на автобусі, вийшов на зупинці - там працівники ТЦК вручили повістку. Я вирішив, що не буду ховатися, піду служити", - розповідає він.

Повістку чоловік отримав 1 червня, а вже 9 червня поїхав на навчання. Служив у складі 46-ї окремої аеромобільної бригади Десантно-штурмових військ. На фронті пробув майже рік і виконував бойові завдання на Курахівському напрямку. Антон служив в окремому артилерійському батальйоні та був мінометником.

Два роки тому під час виконання бойового завдання він отримав важке поранення через вибух.

"Я чітко пам'ятаю момент, коли опритомнів, адже мій товариш рятував мене з вогняної пастки. Посадка була в полум'ї — туди вдарила керована авіабомба. Він закликав: 'Антоне, тільки не падай в нокаут!' Я відповів, що триматимуся, а потім у мене все потемніло", - ділиться спогадами військовий.

36-річний Антон Кузьо внаслідок поранення втратив зір повністю

Антон відновив свідомість лише через два тижні, вже у Львові. За цей період його вдалося евакуювати з Курахового до Дніпра, а потім до Києва, де йому провели операцію на черепі.

"Протягом усього цього часу я перебував у медичній комі. Інформацію про те, де мене лікували, я отримав лише пізніше від своїх близьких," - зазначає він.

Чоловік проходив реабілітацію у львівському центрі Unbroken, де протягом п'яти місяців навчався адаптуватися до нового життя після серйозного поранення. Саме в цей період він усвідомив, що втратив можливість бачити.

"Коли я прийшов до тями після коми, до мене завітали лікар і медсестра. Моє перше запитання було: як же мені жити далі? Тоді я ще не усвідомлював, що незрячі здатні виконувати більшість тих самих завдань, що й зрячі, хоча й з деякими ускладненнями," - ділиться своїм досвідом Антон.

Вона розповіла, що спочатку переживала психологічні труднощі. Проте з часом їй значно полегшилася ситуація завдяки співпраці з психологами та освоєнню нових навичок.

Тепер він опановує орієнтування у просторі, вчиться користуватися тростиною, телефоном, готувати та самостійно пересуватися містом. Здобувати ці навички ветерану також допомагає Громадська організація "Фонд реабілітації незрячих".

"Тепер я вмію самостійно заварити чай, приготувати каву, зробити канапки або навіть зварити просту супу. Раніше я також намагався готувати, але є велика різниця між тим, коли ти можеш бачити, і коли ні. Я почав краще орієнтуватися в просторі," - зазначає він.

Антон зазначає, що такі реабілітаційні програми мають величезне значення для тих, хто втратив зір у зрілому віці.

"Ти з цим стикаєшся щодня. Тому такі навички - це база, яку треба опанувати кожному, хто опинився в такій ситуації", - переконаний ветеран.

Громадська організація "Фонд реабілітації незрячих" почала реалізацію проєкту у вересні минулого року, метою якого є підтримка осіб, що втратили зір у зрілому віці, у відновленні їхнього повноцінного життя. Проєкт під назвою "Відновлення життєвих навичок для людей, які втратили зір у дорослому віці" залучив 12 учасників, які стали сліпими внаслідок війни чи інших обставин і потребують психологічної допомоги, а також навчання навичкам самообслуговування та орієнтуванню в просторі.

У рамках програми учасники беруть участь в індивідуальних сесіях з психологом, а також проходять тренування з соціально-побутового та просторового орієнтування. Їх навчають користуватися білою тростиною, готувати їжу, прати та прасувати одяг, прибирати і виконувати інші повсякденні домашні завдання. Крім того, організовуються зустрічі з мотиваційним тренером — незрячим чоловіком, який втратив зір у зрілому віці, але зміг адаптуватися до нових умов життя, знайти роботу та навіть створити власний бізнес.

Серед учасників проєкту є вісім чоловіків і чотири жінки, вік яких коливається від 30 до 55 років. Двоє з них — військовослужбовці, які втратили зір внаслідок бойових дій. Основна частина заходів проходить у Львові на різних локаціях, а також у Закарпатті, де для учасників створили реабілітаційний табір.

Як розповіла виконувачка обов'язків секретаря фонду Анна Курка, організація працює ще з 1992 року, однак новий етап розвитку розпочався після 2008-го, коли у фонді почали активно реалізовувати проєкти.

"Ми відійшли від суто споживацького підходу, коли незрячих людей просто жаліли. Натомість почали впроваджувати різні навчання, щоб люди могли розвиватися і здобувати нові навички", - каже вона.

Анна Курка виконує роль координатора в проєкті, що спрямований на відновлення життєвих навичок у людей, які втратили зір у зрілому віці.

Сьогодні у фонді проводять спортивну реабілітацію, заняття з просторового орієнтування та соціально-побутової адаптації, організовують психологічну підтримку, а також навчають користуватися сучасними гаджетами. Серед постійних активностей - тренування з шахів і шашок, зустрічі з відомими людьми, перегляди фільмів з аудіодискрипцією та різноманітні екскурсії.

За словами Анни Курки, людям, які втратили зір уже в дорослому віці, адаптуватися значно складніше, ніж тим, хто має порушення зору з дитинства. Саме тому подібні програми є надзвичайно важливими.

"Основна мета ініціативи полягає не лише в тому, щоб надати людям, які втратили зір, нові можливості для життя та відновити їхні навички, але й у тому, щоб сприяти зміцненню сімейних зв’язків, поверненню до повсякденного життя та відчуттю власної значущості", - підкреслюють представники фонду.

Цей проєкт здійснюється завдяки підтримці фінського фонду Abilis Foundation і триватиме до кінця березня 2026 року. У його реалізації бере участь команда з шести осіб, серед яких четверо мають проблеми із зором або є батьками дітей з інвалідністю.

"Це має величезне значення, оскільки ті, хто самостійно зіткнувся з втратою зору та успішно адаптувався, здатні найкраще підтримати тих, хто тільки розпочинає цю нелегку подорож", - підкреслюють представники громадської організації.

Громадська організація "Фонд реабілітації незрячих" має сучасно обладнану кухню, яка слугує місцем для тренувань незрячих людей. Наразі на цій кухні працює Петро Думич. Він поступово втратив зір: у 12-річному віці отримав опік вапном в ліве око, а згодом через іншу недугу почав втрачати зір і на правому оці.

"Зараз маю лише світловідчуття: бачу, де світло світить, а більше нічого", - розповідає чоловік.

Він втратив зір у 45 років. До цього моменту докладав чимало зусиль, щоб адаптуватися до життя без сторонньої допомоги.

"Коли втратив зір, то був, можна сказати, самоучкою. Як знав - так і ходив, як міг - так і вчився. Сам пристосовувався до життя", - каже Петро Думич.

Не так давно чоловік вперше відвідав повноцінну реабілітацію для дорослих, які втратили зір. Він розповідає, що тут дізнався багато нового, про що раніше навіть не здогадувався. Під час реабілітації учасників знайомлять із різноманітними пристроями, що спрощують повсякденне життя. Серед них є озвучені кухонні ваги та індикатор рівня рідини, який сповіщає про те, коли чашка чи склянка вже заповнені.

"Раніше я навіть не знав, що є такі речі. А вони дуже допомагають у щоденному житті", - додає чоловік.

Петро Думич проживає разом із дружиною, яка також повністю сліпа. Він стверджує, що, незважаючи на це, вони обидва прагнуть самостійно впоратися з повсякденними справами.

Петро Думич та його дружина – обоє незрячі.

"Слава Богу, ми справляємося. Я освоїв мистецтво замішування тіста - тепер можу випікати хліб та піцу. А ще вмію приготувати борщ і запекти рибу," - говорить він з усмішкою.

Завдяки участі у проєкті Петро Думич дізнався і про правила користування білою тростиною на дорозі.

"Якщо тростина стоїть прямо між моїми ногами, це означає, що я не планую переходити вулицю. А коли я тримаю її під кутом, ніби готовий до руху, це сигнал для інших, що я збираюся перейти. Багато водіїв не знають про це, хоча такі нюанси варто було б роз'яснити," - ділиться він.

Під час уроків чоловік здобув навички використання нових орієнтирів та методів переміщення. Якщо раніше він покладався лише на праву руку для орієнтації, то тепер вивчає й альтернативні способи.

"Завжди користувався лише правим орієнтиром, адже права рука є провідною. Але тепер я навчився працювати і лівою - нею також можна вміло відчувати простір", - ділиться Петро.

Заступник голови громадської організації "Фонд реабілітації незрячих" Володимир Дурнєв сприяє освоєнню технік ходьби з використанням тростини.

"Це моя волонтерська діяльність. Я працюю масажистом за основним фахом. Разом із дружиною ми активно залучені у фонд Святого Володимира. Тут я займаюся підтримкою людей з вадами зору: реалізуємо різноманітні проєкти, шукаємо фінансову підтримку, співпрацюємо з людьми та обмінюємося досвідом," - ділиться він.

Володимир Дурнєв втратив зір у дитинстві, і згадує, що це сталося внаслідок необережності майже півстоліття тому. Сьогодні він ділиться своїм досвідом з тими, хто тільки починає жити без зору. Зокрема, він надає допомогу в освоєнні використання білої тростини.

"Хоча я не є професійним тренером, мій життєвий досвід значний. Саме тому я ділюсь практичними порадами – про те, як правильно користуватися тростиною та як ефективно орієнтуватися в просторі", - зазначає він.

За словами Володимира Дурнєва, тростину потрібно правильно тримати. Тростини також бувають із різними наконечниками.

"Наприклад, із таким, що обертається - тоді людина отримує більше інформації про поверхню землі", - каже він.

Тростина слугує незрячим не лише для виявлення перешкод, але й для навігації за допомогою звукових сигналів.

"Існує феномен, відомий як ехолокація. Коли ми стукаємо тростиною, звук дозволяє нам визначити, чи перед нами є перешкода, чи ж ми перебуваємо вільно в просторі," - зазначає чоловік.

Втім, орієнтування в місті часто залежить від запам'ятованих маршрутів.

"Кожна людина встановлює свої власні орієнтири. Це можуть бути, наприклад, стовпчики, що обмежують тротуар, бордюри або зелені зони. Коли ти проходиш один і той же шлях неодноразово, він стає знайомим, і ти починаєш відчувати себе більш впевнено", - зазначає Володимир Дурнєв.

На думку експерта, вулицями Львова людям з порушеннями зору доводиться стикатися з численними труднощами: вузькі пішохідні доріжки, рекламні щити, сходи, припарковані автомобілі та відкриті двері крамниць.

Руслан Киренька втратив зір у 30 років через глаукому (зліва), Володимира Дурнєва навчає користуватися тростиною (справа)

Руслан Киренька також долучився до реабілітаційного проєкту для людей, які втратили зір у дорослому віці. Там йому допомогли краще навчитися користуватися тростиною та безпечніше пересуватися містом.

Руслан Киренька, мешканець Львова, позбувся зору у віці 30 років через глаукому. Його труднощі зі зору розпочалися у 2006 році, коли стан його очей різко погіршився. Після проведення операції в Києві у 2009 році він остаточно втратив можливість бачити.

Руслан каже, що пересуватися містом незрячим людям непросто. Особливо через нерівні тротуари та автомобілі, припарковані просто на пішохідних доріжках.

"Моє місце проживання — вулиця Самійла Величка. Поруч з моїм будинком немає пристойного тротуару, адже з обох сторін — лише болото та калюжі. Я навіть звертався до міської ради раніше, але отримав відповідь, що фінансів на це немає," — ділиться він.

Незважаючи на втрату зору, чоловік прагне підтримувати активний спосіб життя. Раніше він працював водієм, а зараз займається ремонтом для друзів, виконуючи сантехнічні роботи, встановлюючи опалення та виконуючи інші завдання. Він зізнається, що не бажав залишатися вдома після того, як втратив зір.

Громадська організація "Фонд підтримки незрячих" здійснює свою діяльність за адресою: вулиця Городоцька, 81.