Василь Русин: «Закарпатські міліціонери першими прийшли в Артемівськ»

Населення Слов’янська спочатку ставилися до правоохоронців із Закарпаття дуже насторожено, як до представників Західного регіону, тим паче міліції. Але за декілька днів у міліціонерів налагодився хороший контакт із місцевим населенням. Останнє приносили продукти, воду...

Нещодавно з зони АТО повернулося півсотні закарпатських міліціонерів, на зміну яким поїхали їхні колеги. Керував зведеним крайовим загоном заступник начальника УМВС області полковник міліції Василь Русин, якого ми попросили поділитися враженнями від перебування на сході України.

– Василю Олексійовичу, де конкретно вам довелося побувати?

– Наш загін передислокували в  Артемівськ Донецької області. На той час це була, практично, передова. До нас там не було жодного українського міліцейського підрозділу – ми першими прийшли. Довелося брати місто під охорону. Зведення блокпостів довкола Артемівська, спільна служба з військовими, надання допомоги місцевій міліції – з того почалося наше перебування там. До таких гарячих точок, як Попасна, Горлівка, Лисичанськ, Дебальцево від місця нашої дислокації було 20 – 30 км. А перший пост сепаратистів – батальйону «Восток» – знаходився за 4 км від нас. У таких умовах довелося нести службу. Відразу хочу відзначити залізну дисциплінованість, порядність, взаємовиручку всіх наших бійців. Лише це дозволило уникнути втрат. І закарпатці показали себе з найкращої сторони.

– Ви були там разом із військовими?

– Ми виконували функції військових, але переважно самі. Завдяки військовослужбовцям 24-ї механізованої бригади з м. Яворів Львівської області (це саме ті хлопці, частина з яких потрапила під «Гради» на російському кордоні й багато з них загинули), ми були забезпечені інформацією про напрямки й можливий рух колон терористів, і саме тому згадані колони не допустили до Артемівська. Завдяки артилерії й батальйону «Артемівськ», який був разом із нами, місто вдалося зберегти.

– Скільки блокпостів стояло довкола Артемівська?

– Загалом 10. 7 із них будували ми, на трьох несли службу, ще на чотирьох забезпечували охорону колеги з Полтави, які приїхали після нас. Із ними в нас склалася  дуже добра співпраця – це чудовий колектив.

– Як зустрічав закарпатців Артемівськ?

– Спершу тамтешні люди ставилися до нас дуже насторожено, як до представників Західного регіону, тим паче міліції. Вони нас вивчали декілька днів, але пізніше ми налагодили хороший контакт із місцевим населенням. Вони нам пробували допомагати інформаційно, приносили продукти, воду. Не забуду одного чоловіка з кількома судимостями, який стояв із нами на блокпосту й сказав таку фразу: «Ви не поверите, но я впервые в жизни рад милиционеру…». Було також дуже зворушливо, коли зупинився автомобіль, із нього вийшла дівчинка років 5 і дала нам свій малюночок. Я обов’язково передам його в наш міліцейський музей. Хлопці ледь не плакали, коли це побачили, настільки все було щиро.

– А що зображено на малюнку?

– Солдат, сонечко, дівчинка. І написано: «Спасибо» …

– Населення там переважно російськомовне?

– Так, на 99%. Ті, хто до нас підходив, пробували говорити українською, казали, що Україна єдина. З Артемівська й досі нам телефонують, надають важливу інформацію, яку ми передаємо своїм колегам. Думаю, що після перемоги ми з ними обов’язково побачимося, будемо їздити в гості один до одного, адже ми стали друзями.

– Не секрет, що донецька й луганська міліція повелася не найкраще. Який відсоток зрадив Батьківщину?

– Я б не хотів на це відповідати, там зараз працюють бригади внутрішньої безпеки МВС і розбираються зі зрадниками. Вони дадуть оцінку кожному. Але на момент нашого приїзду в Артемівськ міліції як такої там практично не було…

 – Хоч телефон «102» працював для людей?

– Практично ні. Вже зараз помалу налагоджується робота. Призначений начальник міськрайвідділу міліції – колишній військовий, якому ми допомагали. Тепер там працює телефон «102», виїжджають слідчо-оперативні групи на місце скоєння злочину, діють фільтраційні групи, які працюють із тими, хто проїжджає через Артемівськ, адже це місто має стратегічне значення.

– Якісь «смажені» факти розкажете?

– Ні. Війна – не привід для піару. Головне, що наш загін повернувся додому без втрат. Протягом 21 дня нашого там перебування були 24 обстріли постів із боку сепаратистів – із автоматів, мінометів і гранатометів. Наші всі живі, хоча з боку  колег були втрати.

– Ходили чутки, що там усе було заміновано, навіть шахти.

– Біля Артемівська шахт немає, але мін було багато в зеленій зоні довкола нього, на полях соняшника, пшениці. Це дуже цинічно, коли ставлять міни та розтяжки на хлібному полі, але це справжнє обличчя отих сепаратистів. Вони розуміли, що на полях гинутимуть мирні люди, та все одно це робили, аби дестабілізувати ситуацію в регіоні.

– Сам Артемівськ дуже постраждав від війни?

– Не так, як Слов’янськ, Краматорськ. Були в Артемівську спроби обстрілу міської адміністрації – там спалили БТР перед входом і сама будівля трохи обгоріла. Постраждало в місті 12 житлових будинків. Кілька мін потрапило в відомий завод шампанських вин, люди отримали поранення. Але ми старалися унеможливити обстріли міста й прориви диверсійних груп.

– Очільник нашої міліції Сергій Шаранич також побував у зоні АТО…

– Я хочу вкотре подякувати Сергію Олексійовичу за допомогу. Коли ми тільки приїхали в зону бойових дій, то не мали певного спорядження, яке дозволяє ефективно виконувати поставлені бойові задачі. Він нам його привіз, як і хороші знеболюючі, якими ми самі користувалися й ділилися з військовими товаришами. Часто на полі бою людина вмирає від больового шоку, бо нема під рукою потрібних ліків. Він нас цим забезпечив. Плюс  морально-психологічна підтримка: бійці бачили, що начальник управління разом із ними, на передовій. Не кожен із керівників обласних управлінь пішов на таке.

– Кажуть, що у вас були проблеми з водою.

– В Артемівську, як і в Слов’янську та Краматорську, з водою справді були проблеми. Ці населені пункти по кілька тижнів залишалися без води. Це дуже страшно, бо стояла спека, бездощів’я. Уявіть собі бійця на передовій у бронежилеті вагою під 20 кг, який добу не п’є… Утім, ми воду мали, якраз Сергій Олексійович і привіз нам цілу машину.

– Ви задоволені співпрацею з військовими?

– Я дуже хочу, й докладу до цього всіх зусиль, аби наш міністр та міністр оборони відзначили кількох офіцерів, які командували блокпостами й несли службу разом із нами. Тому що вони були взірцем справжнього офіцера, який у першу чергу думає про своїх солдат, захищає їх.

– У зоні АТО ви відмічали перемоги – із бограчем та чаркою?

– За весь час перебування в зоні антитерористичної операції ніхто спиртного не вживав, навіть питань таких не виникало. Бо там потрібні тверезий розум і готовність до бойових дій, а війна й горілка – речі несумісні. Щодо їжі, то з цим усе було нормально, щотижня з УМВС нам приходили посилки. Я вдячний тим людям, які нам допомагали. Не голодував ніхто. Закарпатськими делікатесами на кшталт шматка копченого сала ми ділилися з яворівськими хлопцями, їм це дуже смакувало.

– В Інтернеті багато писали про те, що закарпатці не хочуть їхати на схід, бояться. Як ви ставитеся до таких закидів?

– Наші міліціонери чесно виконали свій обов’язок. Ми приймали присягу захищати Батьківщину, наших громадян, і ми її чесно виконали. Шкода, що хтось намагається піаритися на війні. Тим, хто таке пише, слід просто побути самому  в зоні бойових дій хоча б одну добу, після цього всі питання відпали б… От скільки докорів на адресу працівників ДАІ. А я бачив, як «даїш¬ники» супроводжували колони під обстрілом терористів. Натягали на дверцята службових «Тойот-Пріусів» бронежилети й їхали поперед колони. Хіба це не героїзм?!

– Що дало вам відрядження на схід? 

– Дуже багато, в першу чергу, в плані патріотизму. Коли ми будували блокпост, то спершу піднімали над ним український прапор. А на війні до державних символів – прапора, гімну – ставлення зовсім інше, як у мирних умовах. Наші бійці за якихось три тижні в зоні АТО змінилися надзвичайно. Всі ми стали справжніми патріотами своєї країни. Загалом війна міняє людей, у них загострюється почуття справедливості, вони стають нетерпимими до брехні, підлості  й несправедливості.

– Додому як їхалося?

– Додому завжди тягне, тож дорога здається коротшою. І було дуже зворушливо, коли нас зі сльозами на очах зустрічали в Ужгороді біля УМВС матері, дружини, друзі. Ми по-справжньому повірили, що вдома, лише коли нас зустріли перед будівлею УМВС. 

 – І на завершення, що б ви хотіли побажати жителям Артемівська?

– Не лише Артемівська, а й усього Донбасу та Луганська. Бажаю, аби війна там якнайшвидше закінчилася. Аби діти пішли 1 вересня в школи. Бо дуже тяжко було дивитися в очі переляканим дівчаткам і хлопчикам, яких вивозили з Артемівська, Горлівки, Донецька, Лисичанська. Вони у свої дитячі роки відчули, що таке війна. Тож нехай якомога скоріше забудуть ці жахіття, хай будуть веселими, усміхненими, якими й повинні бути діти. І нехай у них усіх буде щасливе майбутнє! А я впевнений, що так воно й буде.

СЗГ УМВС України в Закарпатській області