Журналіст, що став на захист своєї країни: екс-редактор Mukachevo.net поділився, як війна вплинула на його долю (ФОТО)

Екс-журналіст "Мукачево.net" та "Суспільного" поділився своїм досвідом щодо мобілізації, тренувань, бойових чергувань, втрати товаришів та тим, чому після закінчення війни планує знову взятися за перо — вже для того, щоб розповісти про людей, з якими зустрічався на фронті.

Сім років свого життя Михайло Пилипко присвятив журналістиці. Працював у "Мукачево.net", а згодом -- у Закарпатській філії Національної суспільної телерадіокомпанії України "Суспільне Ужгород". Писав про події, людей, волонтерів та українських захисників.

Сьогодні Михайло святкує свій 36-й день народження, і вже встиг стати військовослужбовцем Державної прикордонної служби України. Його шлях у військову сферу не був спланованим переходом від журналістики до армії, а виник із розуміння, що повномасштабна війна зрештою змусить кожну людину знайти своє місце в цій складній ситуації.

У 2025 році Михайло отримав повістку, вирішив добровільно з'явитися до територіального центру комплектування та соціальної підтримки, де успішно пройшов військово-медичну комісію. Після мобілізації його направили до 27-го Мукачівського прикордонного загону, де він розпочав свою військову підготовку.

Від редакції — у військові ряди.

Перед початком повномасштабної агресії Михайло займався журналістською діяльністю, а в 2022 році поєднував цю професію з викладанням фізики та інформатики в школі.

Він зізнається: ще з перших днів повномасштабної війни емоційно переживав те, що відбувалося в Україні.

"Я розумів, що прийдеться долучитись і мені до лав Сил оборони України", -- згадує Михайло.

Після мобілізації він спершу проходив навчання на Закарпатті, де і зустрів своїх перших товаришів по службі. Через три тижні підготовки його перевели до Головного центру підготовки особового складу Державної прикордонної служби України, розташованого поблизу Черкас, де він отримав базову загальновійськову підготовку.

На думку Михайла, дійсність навчального центру кардинально відрізнялася від численних оповідей, які він раніше зустрічав в мережі.

Попри багато інтернет-історій про погане ставлення до новобранців, у нас нічого цього не було", -- розповідає він.

Курсантам детально роз'яснювали їхні обов'язки, а командири проявляли повагу у спілкуванні. Фізичні вправи вводилися поступово, з урахуванням їхнього рівня підготовки. У розпорядженні курсантів були харчування, душові кабіни, можливість прання одягу та медичне обслуговування.

Найскладніше, зауважує Михайло, було не у фізичному плані.

Після повернення до цивільного життя доводилося пристосовуватися до режиму, що вже не залежить від особистого вибору. Проте нові знайомства та відчуття єдності між людьми значно полегшили процес адаптації.

Перші бойові чергування

Після закінчення БЗВП Михайло разом із семеро інших солдатів з його взводу був відправлений до комендатури швидкого реагування Харківського прикордонного загону.

Перед тим, як нові військовослужбовці вперше вийшли на свої позиції, вони проходили спеціальну адаптаційну підготовку. Цей курс частково повторював базову загальновійськову підготовку, але враховував особливості конкретного регіону та досвід безпосередніх командирів.

На позицію Михайло вперше вирушив приблизно через три тижні після прибуття до підрозділу.

"Безумовно, це викликало страх," -- пригадує він.

На місці старшого він детально пояснив усе та продемонстрував. Так і стартували бойові чергування.

У підсумку, Михайло залишався на своїй позиції протягом 50 днів. За цей період він пережив численні обстріли та постійну активність ворожих безпілотників.

Саме дрони, за його словами, створювали найбільше проблем.

"Часто ми змушені були ховатися в заростях та притулках, аби не видавати своє місце розташування", -- ділиться спогадами військовослужбовець.

Незважаючи на ризики, його первісний етап на посаді пройшов без жодних втрат.

Коли журналіст перестає бути спостерігачем

До війська Михайло неодноразово писав про захисників України. Розповідав історії військових, волонтерів, людей, які допомагали армії.

Але перебування поруч із військовими змінило його погляд на них.

Велику цінність мають розповіді людей, які залишаються на передовій з моменту початку масштабного вторгнення і пережили найгарячіші точки конфлікту.

Для журналіста це стало новим етапом: він перестав бути лише свідком війни, який передає інформацію читачам, і почав активно залучатися до подій.

Він став її безпосереднім учасником.

І деякі аспекти, про які раніше доводилося говорити, тепер Михайло сприймає абсолютно по-іншому.

Найважчими стали втрати.

"Будучи журналістом, я писав чимало статей про загиблих героїв, які віддали найцінніше за мирне майбутнє України. Проте найважче стало втрачати на війні побратимів", -- говорить він.

Мова йде не про випадкових людей з телевізійних новин. Це ті, з ким він взаємодіяв, разом проходив різні етапи служби, стояв на передових позиціях і від кого здобував бойовий досвід.

Особливо психологічно складною для нього стала участь в евакуації загиблих друзів та спілкування з їхніми рідними.

Увага, що здатна врятувати життя.

Війна виявила в Михайлі аспект, про який він раніше навіть не думав, -- невпинну настороженість.

У зоні бойових дій, каже він, не можна втрачати її навіть на мить.

"Пересуваючись, треба завжди слухати небо, дивитися під ноги і по сторонах. Пильність -- одна з головних умов зберегти себе і побратимів", -- пояснює військовий.

Це зовсім інше відчуття реальності, ніж те, з яким людина живе у цивільному житті.

"Истина единственна."

Журналістика та військова служба, на перший погляд, здаються абсолютно різними сферами діяльності для Михайла. Проте для нього обидві ці професії об'єднує одне спільне – прагнення до істини.

"Правда, вона всюди є правдою. А правда одна -- росіяни прийшли на нашу землю, щоб знищити, вбити, випалити та розграбувати", -- говорить він.

Михайло, працюючи журналістом, висвітлював російські атаки та злочини проти цивільних. Проте, під час служби він став свідком наслідків війни на власні очі.

Він ділиться свідченнями про те, як російські "Шахеди" знищують житлові будинки та історичні пам'ятки, як FPV-дрони націлюються на цивільні автомобілі та швидкі допомоги, а російські ракети вражають цивільні транспортні засоби.

Тепер ці події для нього стали чимось більшим, ніж просто новини чи інформаційні репортажі.

Це бачення, яке я спостерігав на власні очі.

Повернутися до журналістики, але з новими наративами.

Якщо після закінчення війни Михайло повернеться до редакції "Мукачево.net", він планує писати про людей, яких зустрів під час служби.

Історія про батька з великою родиною, який з власної волі вирушив на захист України. Це розповідь про чоловіків з різних куточків країни, які залишили своїх дружин і дітей вдома. Про військових, які пожертвували своїм життям і вже не зможуть створити власну сім'ю.

"Коли війна закінчиться, я планую створити розповіді про кожного з моїх товаришів по службі," -- ділиться Михайло.

Для нього це не просто майбутні журналістські матеріали. Це спосіб зберегти пам'ять про людей, із якими він пройшов війну.

Чи повернеться колишній Михайло?

Війна змінює людей -- і Михайло цього не заперечує. Каже, що друзі вже помічають зміни в ньому.

Повернення до звичного цивільного життя і можливість забути про пережите, на його думку, тепер стали неможливими.

Проте досвід журналістів у післявоєнний період може отримати нове значення.

"З таким досвідом за спиною, мені буде значно простіше донести до людей правду про війну та про тих, хто віддав своє життя за Україну," -- зазначає він.

Семирічний досвід у журналістиці сформував у Михайла вміння майстерно оперувати словами. Конфлікт на фронті надав йому знань, які не можна здобути з книг чи статей.

І коли він знову візьметься за написання журналістських матеріалів, це вже не лише будуть розповіді, які він отримав від інших.

Це будуть оповіді людей, яких він зустрічав особисто, розповіді товаришів по зброї, про втрати, боротьбу та повсякденність на фронті.

Історії, які, на його думку, потребують оповідання.