Втрачене та знайдене житло: "О, як же сумно мені, моя хатино..."

Співачка з лемківських коренів Ірина Янцо знайшла дім своїх предків у Польщі і оживила родинні спогади через музику.

Травма примусового виселення та втрати дому переслідує покоління лемків протягом десятиліть. Для співачки та керівниці гурту "Анця" дослідження власного лемківського походження почалося з простого запитання дитинства про бабусю. Після цього вона намагалася розговорити своїх рідних, шукала інформацію в архівах, здійснила далекий шлях крізь зарослі до напівзруйнованого дому предків у польському селі та усвідомила свою ідентичність.

Цю травму кожне покоління її родини сприймало по-своєму: дідусь-лемко часто з тугою згадував минуле, бабуся ж воліла не піднімати цю тему, а батьки все своє життя прагнули забезпечити добробут родини, щоб ніхто не відчував нестачі. Ірина перетворює свій лемківський біль на музику. У відвертій бесіді з кореспонденткою Укрінформу вона поділилася, чому пісня стала для неї способом спілкування з предками, як лемківські пісні допомагають їй впоратися з родинною травмою, і чому саме в них вона нарешті знайшла відповіді на запитання: "Хто ти?".

"Мамо, а звідки походить бабуся?"

Вперше про своє лемківське походження Ірина Янцо дізналася ще в підліткові роки.

Я з'явилася на світ у Хусті, звідки походить моя мама, а тато – з Ізи, села, яке славиться лозоплетінням. У нас завжди були теплі стосунки з бабусями, і ми часто відвідували їх на вихідних, багато спілкуючись. Одного разу, повернувшись з їхнього дому, я почала допитуватися у батьків про наших бабусь. Знала, що одна з них народилася в Дзвінковому, а інша, Ганна Гринда, яка також мешкала в Хусті, – у Збаражі, де живуть її брат і сестра. Це питання стало для мене поштовхом до дослідження свого лемківського коріння, - згадує Ірина.

Батьки поділилися, що їхня бабуся з'явилася на світ на території Польщі, а згодом, разом із родиною, була переселена до Збаража внаслідок примусового виселення лемків.

Ірина Янцо говорить, що в той момент це стало для неї справжнім шоком: як могло бути так, що її бабуся, яка все своє життя прожила в Хусті, насправді народилася в Польщі, і її родину примусово виселили звідти?!

Це були 1990-ті, часи, коли тема лемків та їх депортації ще не була на порядку денному. Проте мені вдалося знайти в родині людину, яка змогла розповісти більше про це. Мій дідусь, Михайло Лапичак, який пішов з життя у 2016 році, сам був лемком. Однак його родину виселили не на Тернопільщину, а на Дніпропетровщину. Цей особистий досвід залишив глибокий слід у його житті: дідусь завжди був рішучим і підкреслював свою ідентичність, постійно нагадуючи мені: "Не забувай, що ти українка". Цей біль, можливо, також став частиною моєї душі.

Дідусь займав посаду директора кінопрокату: після навчання в технікумі його направили на роботу в Хуст. А бабуся виконувала обов'язки бухгалтерки в селі Ізі, де згодом влаштувалася на роботу моя мама, і саме там мої батьки зустрілися. Бабуся все своє трудове життя присвятила роботі в колгоспі, маючи лише один запис у трудовій книжці, - ділиться Ірина розповіддю про свою родину.

Я ТОБІ ДАМ ПСА, А ТИ МЕНІ - ХЛІБА

Іриних рідних із Польщі переселили в 1947 році. Загалом, за міждержавними домовленостями Польщі та СРСР, лемків виселяли трьома хвилями: у 1944-му, 1947-му та 1951-му; номінально переселення було "добровільним", проте насправді людей позбавляли власних домівок та добробуту, перевозили в товарняках і прирікали на жебрацьке існування на новому місці.

- Бабуся з дідусем народилися в сусідніх селах на Лемківщині - у Вислоку Великому та в Мощанці Саноцького повіту, на території сучасного Підкарпатського воєводства Польщі. Коли їхні родини виселяли, вони потрапили в різні куточки України. Родину бабусі переселили в Тернопільську область, а родину дідуся - у Дніпропетровську. У мене збереглися архівні довідки про це, у них зазвичай вказували голову сім'ї та її членів - дружину й дітей. У бабусі в родині було четверо дітей. Про дідусевих сестер мені відомо менше, але знаю, що сім'я була велика й ґаздівська.

Родина дідуся з Дніпропетровщини згодом переїхала та осіла в Самборі. Коли ж дідуся направили працювати в Хуст у кінопрокат, він запросив туди своїх двоюрідних сестру та брата, тож їхні родини також осіли в Хусті, і тепер ми дружимо з їхніми нащадками. Нещодавно, через рік після поминок бабусі, я запитала в її подруги - дідової сестри Марії Анишинець (Гарагуц), яка теж була переселена з того села і нині живе в Хусті: "Тьотю Марусю, а ви пам'ятаєте, як вас перевозили, депортували?". Вона 1940 року народження, була тоді маленькою, але той момент не забуває: "Я пам'ятаю, як нас вивозили, і що ми взагалі не мали їжі. Батько по дорозі, коли ми їхали на підводі, попросив хліба в людей у якомусь селі. У нього був файний пес, то він підійшов до чоловіка на вулиці і сказав: "Тобі не треба пса? Я дам пса, а ти дай мені хліба, бо діти голодні". Той пішов до жінки, а вона вийшла, подивилася і сказала, що дасть лише пів хліба за собаку". Отака розповідь від переселеної з Вислока Великого лемкині, моєї родички, - каже Ірина Янцо.

Переїзд на Закарпаття став для мене справжнім даром від долі.

Поки бабуся з дідусем були живі, Ірина регулярно цікавилася в них про ті події, хоча вони не бажали про це говорити.

На момент депортації в 1947 році дідусеві виповнилося 14 років, і він уже цілком усвідомлював, що відбувається, тож пам'ятав події дуже чітко. У той же час, бабусі було всього 4 роки, тому вона не зберегла спогадів про сам процес і намагалася не згадувати про це.

Це була безумовно травматична подія. Коли я зверталася до неї з питаннями про лемків, вона завжди казала: "Це вже не має значення. Найголовніше, що тут, у Хусті, такі ж чудові гори, і розмова така ж, як у нас була".

У дідуся ж, каже Ірина Янцо, ця травма проривалася все життя:

- У нього була дуже сильна, глибока образа на москалів. От як він розповідав про жорстокість під час виселення: "Нас везли товарняками в Дніпропетровську область, їсти не мали що. Ми, діти, пішли на поле рвати колоски. Нас застукали - підійшов москаль і з великою жорстокістю силоміць нагодував одного хлопчика тими колосками!". У ньому все життя сиділа ця лють - через пережите.

Бабуся жила в світі, де панувало відчуття неповноцінності. Коли їхня сім'я переїхала до Збаража, їм надали маленьку хатину, і вони опинилися в скрутному становищі, що викликало осторогу у місцевих жителів. Вона часто згадувала, як важко їм було завести знайомства, адже бідність та статус чужинців відштовхували людей. Проте згодом доля звела її з дідусем, який також був чужаком для місцевих: хоча він жив у Самборі, а вона у Збаражі, їхні шляхи перетнулися під час навчання, і в 1960 році вони стали подружжям у Самборі. Вони знайшли одне одного у цьому лемківському світі, де душа знайшла свою споріднену душу на чужині – лемко з'єднався з лемкинею.

Ірина Янцо ділиться спогадами про те, як її дідусь отримав призначення на роботу в Хуст. Разом із бабусею вони були надзвичайно щасливі. "Тут говорять так, як у нас! Усе по-лемківськи, ми залишимося жити тут," - з задоволенням згадують вони про ті часи. Для них переїзд до Закарпаття став справжнім даром долі, адже це було наче повернення на батьківщину, - розповідає Ірина.

БЛАГОДАРЯ АРХІВАМ, ПАЗЛ ЗАВЕРШИВСЯ.

Ірина усвідомила необхідність вивчення свого лемківського походження тільки в зрілому віці, коли вже мала дітей і займалася власними творчими проектами, незважаючи на обмежені розповіді своїх бабусі та дідуся.

- Першим поштовхом стало запрошення на Лемківську ватру. Василь Мулеса, очільник "Товариства лемків Закарпаття", допомагав нашому гуртові "Рокаш" поїхати у Ждиню на Лемківську ватру - найбільшу й на тепер на території Польщі. Нас просили заспівати закарпатських та лемківських пісень. Це було ще до безвізу, і потрібні були візи, щоб поїхати туди, тож Мулеса зробив їх нам як членам Лемківського товариства.

Ірина зацікавилася своєю родовідною історією і дізналася, що як нащадок переселенців із лемківщини, вона має можливість отримати довгострокову візу до Польщі. Однак для цього їй потрібно було підтвердити своє споріднення. В архіві Львівської області їй надали документи, що підтверджують дані про її бабусю та дідуся, а також про членів їхніх родин. Пізніше Ірина ввела ці дані в спеціалізований генеалогічний сервіс для лемків і отримала інформацію, яка збігалася з архівними відомостями: дати народження, імена батьків, сестер та точні місця переселення.

Тоді я вперше офіційно підтвердила своє лемківське походження. Зібравши докази родинних зв’язків до третього коліна (через матір та бабусю), ми з чоловіком Віктором, як представники родини переселених лемків, отримали візи на в’їзд до Польщі (пізніше ці візи стали непотрібними для українців). В той час я також дізналася, що як нащадок третього покоління переселенців, я мала право на безкоштовну освіту в Польщі, але не скористалася цим правом раніше, оскільки не знала про нього. На жаль, мої діти вже не можуть скористатися цією можливістю, оскільки вони є четвертим поколінням.

Але тоді через ці пошуки в архівах у моїй голові остаточно склався пазл: ось вона, величезна частина моєї власної історії! - каже Ірина Янцо.

БАБУСИНЕ СЕЛО СПАЛИЛИ ПІСЛЯ ВИСЕЛЕННЯ, А ДІДУСЕВЕ - ЛИШИЛОСЯ

Пізніше, згадує вона, коли їхала з колективом на іншу ватру до села Зиндранова в Польщі, дорога пролягала всього за годину їзди від рідних сіл її предків. Чоловік тоді зауважив: "Тобі слід заїхати, поглянути!" — і вони вирушили в дорогу.

- Я знала, що бабусине село було повністю знищене після виселення лемків - жодної старої хати не збереглося, усе спалили під час виселення. Про це розказувала бабуся, вони з дідусем якось у 1980 роках поїхали туди автобусом, щоб подивитися на рідні місця. А от у дідусевому селі старі будинки збереглися. Вони дотепер стоять - дерев'яні, перекриті бляхою. Я пам'ятала стару фотографію, яку показував дідусь: хата під бляхою біля церкви. Шукала дім біля церкви, знайшла, сфотографувала і надіслала через Viber вуйкові. Попросила надіслати фото їхнього родинного будинку. Звірила - дім один в один, а церква розташована з іншого боку, і криниця - ліворуч, а не праворуч. Виявилося, що це був типовий лемківський проєкт хати, тож у селі всі доми були схожі. Але тоді дідусевого будинку я не знайшла.

Хату вдалося знайти позаторік. Ірина вирушила в дідусеве село разом із доньками з цією метою. Село тихо вимирає: тут немає ані школи, ані сільради, і залишилися лише поодинокі мешканці, переважно літні люди. Коли ж жінка нарешті виявила потрібний будинок, їй стало зрозуміло, чому не помітила його раніше: він був прихований серед густих дерев. Поки вона намагалася пробратися крізь зарості до стін своїх предків, її вкусила змія.

Дороги до хати не було. Вона стояла біля річки, дідова родина мала млин - тому дійшли по руслу річки.

- Сусідка Бронька дала нам швабри, і ми, озброєні ними, прогортали зарослі в людський зріст, щоб пробитися до будинку. Коли трохи розчистили хащі і я порівняла побачене із фотографією, усе збіглося на 100 відсотків. Скинула знімки вуйкові, і він підтвердив: "Так, це той будинок". То було дуже щемко, я стояла там, а в голові лунали слова з лемківської пісні: "Лем жаль ми тя, моя хижо, лем жаль ми тя, моя хижо, солом'яна, жаль..." Думала тоді: "Господи, невже я її знайшла?".

Незважаючи на те, що будинок був у жалюгідному стані, радість все ж переповнювала.

Після того, як дідову родину депортували, в їхньому домі оселилися поляки. Ірина згадує, що, повертаючись на батьківщину в 1980-х роках, вони ще зустріли людей, які мешкали в цьому будинку, і ті навіть дозволили їм увійти.

На час приїзду Ірини з доньками, за словами сусідки, у будинку вже майже 40 років ніхто не жив. Там впала половина даху, видно сліди проживання безхатьків, графіті на стінах, зруйнований та розібраний на цеглини пец (піч, діал., - ред.).

- Але все одно мене вразив розмір цього будинку. Це не було типове закарпатське селянське трикамерне житло (сіни, хата, комора). Там були засклена веранда, квадратний коридор, кімнати праворуч, ліворуч, прямо, і з тієї кімнати - ще одна кімната, а в довгій кімнаті праворуч - ще й погріб. Тобто велике п'ятикамерне ґаздівське житло з величезним горищем для сіна, - ділиться враженнями жінка.

Коли я поділилася фотографіями з друзями в Мукачеві, вони відразу запитали: "Чи маєш ти права на цей будинок?". Я чула, що деякі люди намагалися повернути відібране майно в Польщі, але не готова їхати за 300 кілометрів для цього. Щоб відновити той дім, потрібні значні фінансові вливання. Те село не є туристичним напрямком, тому навряд чи це могло б бути вигідним проектом, де можна було б повернути вклади. Отже, дідусів лемківський дім - це моє особисте відкриття, і його наявність приносить мені радість.

Ірина Янцо розповідає, що коли вона вперше ступила на цю землю, відчула глибокий когнітивний дисонанс: це моя батьківщина, але водночас все це було для неї чужим.

Я жадібно оглядала навколишній простір, намагаючись вловити його суть і відчути зв'язок з ним. Це чудове місце — Карпати, але ці гори зовсім інші, ніж ті, що стали мені звичними. Тут неповторна дерев'яна архітектура — лемківська церква Святого Онуфрія, що збереглася в прекрасному стані. Наприкінці я вирішила взяти жменьку землі з рідного подвір'я. На мить мені спало на думку захопити цеглину з печі — вона стара, з гарним орнаментом. Але в атмосфері цього будинку щось стримало мене, і я залишила ту цеглу на місці... Нехай лишається тут.

Ірина записала безліч відео свого втраченого дому і поділилася ними з дітьми, адже хоче виховати в них повагу до своїх коренів.

- Моя старша дочка - художниця, вона дуже це відчуває, малює на основі закарпатської тематики, трохи наслідує Володимира Микиту. У думках тепер завжди маю це місце як місце сили. Можливо, колись поїдемо туди з гуртом, є ідея записати там кліп на одну з наших лемківських пісень, щоб розказати на ширший загал цю історію, - уточнює моя співбесідниця.

ПОКАЖИ ЛЮДЯМ, ХТО ТИ

Ірина Янцо в творчості дуже широко використовує рефлексію щодо свого лемківського коріння: це і пісні, і фотопроєкти, і начитування казок...

Коли ми з "Рокаш" лише починали свій шлях, я активно шукала мудрі поради від тих, хто вже досягнув успіху. Продюсер Віталій Клімов, знаний за роботою з "Океаном Ельзи", якось зауважив, що справжній успіх приходить лише тоді, коли ти відкриєш людям своє справжнє я. Ця думка стала моїм путівником. Я почала розмірковувати: хто ж я насправді? Відповідь знайшлася в лемківських піснях, які глибоко резонирують зі мною. Їхня мелодія унікальна, з нотками блюзу; вона зовсім не схожа на закарпатську "карічку" чи коломийку, і в ній відчувається яскравий авторський почерк.

Згодом почали їздити з "Рокашем" на лемківські ватри - ця навкололемківська "движуха" сама мене знаходила, утверджувала й укріплювала в мені відчуття єдності зі своїми людьми. Ми з "Рокашем" об'їздили безліч ватр: були в Ждині, Зиндранові, Гдині біля Балтійського моря, у Бихові, Свиднику, у Канаді. У Канаді здивувало, що тамтешні емігранти, успішні бізнесмени, навіть на автомобільних номерах виписували LEMKO. Вони збиралися разом, співали пісень і прагнули тримати свою спільноту, зберігати мову. Лемки тепер - це величезна міжнародна культурна мережа.

Ірина відзначає, що для неї ця культура не є символом радикального націоналізму, а являє собою глибокий культурологічний фундамент. Закарпатська та лемківська спадщина становлять її ідентичність.

- Через пісні я спілкуюся зі своїми пращурами. Розумію, які травми мені передали бабусі, адже більшість наших пісень - про травму: пив, бив, зраджував, про бідність, важку працю й нещастя. Бабуся передала мені те, що їй передали її предки. Через ці пісні розумію себе, усвідомлюю, чому я така, що маю в житті пропрацювати, щоб не передати ці болі своїм дітям. У нас - спільна біда й травма через насильницьке переселення на 500 тисяч людей - разом це легше долати. Коли приїжджаю на лемківські ватри, відчуваю, що перебуваю в колі абсолютно рідних людей, яких люблю "за замовчуванням". Бачу жінок у лемківських строях, кривульках - і отримую неймовірний заряд.

МОЇ ПРЕДКИ ВИЖИЛИ У ХХ СТОЛІТТІ - І Я МАЮ ЗМОГУ ПРО ЦЕ СПІВАТИ

Ірина Янцо, спостерігаючи за своєю родиною, усвідомлює: біль народу залишається в серцях його представників, передаючись через покоління протягом тривалого часу.

- Коли я побачила той величезний дідусів будинок у Польщі, занедбаний і зруйнований, то згадала, як ми з чоловіком під час ковіду власними руками будували свій дім. Яка це колосальна праця! І коли я побачила, який ґаздівський будинок, млин і землі були в дідусевої родини, а це все просто відібрали у них, - навіть через 70 років у мені прокинулося відчуття глибокої особистої окраденості та образи.

Коли я натрапила на дім свого діда в Польщі, мене охопила гнівна хвиля. Як могли вчинити так з людьми?! Як можна було позбавити їх усього, що вони здобули важкою працею?! Мої бабуся і дідусь, батьки, навчились компенсувати втрачене в минулому шляхом створення добробуту в сьогоденні. У нашій родині завжди цінували працю, підтримували розвиток власної справи та акцентували увагу на практичних, матеріальних аспектах життя. Це також стало способом впоратися з травмою. А я, у свою чергу, реагую на це через культуру. Перетворюю свої емоції на мистецтво, фотопроєкти та пісні. У цьому я знаходжу свою ідентичність і відчуття приналежності до своєї "зграї".

Якось я загорілася ідеєю зробити родинну фотосесію в автентичному лемківському одязі. Домовилася з моїм другом і відомим фотохудожником Михайлом Дороговичем і затягнула туди всіх: своїх маму, бабусю, вуйка, дітей. Ми поїхали у філіал Лемківського музею в Зарічово. Оскільки в закарпатських лемків традиційно не було кривульок (силянок), я попросила в оренду п'ять кривульок у майстрині з Тернополя Людмили Сторож. Вона безплатно надіслала мені прикраси, я потім їх викупила. Для мене цей проєкт був про мій жіночий родовід. Культура й жіноча сила - це дві опори, на яких стою.

Згодом Ірина вирішила вбрати в традиційні лемківські костюми дівчат зі свого колективу "Анця". У цьому році вона вперше вийшла на сцену одна та виконала лемківську пісню. Тепер у її репертуарі є кілька авторських аранжувань народних лемківських мелодій.

Чоловік промовляє: "Занотуй їх!". Я працюю над цим – ми не просто переосмислюємо народні пісні, а творимо нову музику, спираючись на їхній дух. Проте лемківські пісні володіють унікальною, ніжною та інтимною мелодійною структурою. Вона справді вражаюча!

Це моя оповідь, моє походження, і завдяки витривалості моїх предків, які подолали всі труднощі ХХ століття, я сьогодні можу бути тут і співати це, - підсумовує бесіду Ірина.

Довідкова інформація. Дев'ятого вересня 1944 року в Любліні було підписано угоду між радянським режимом та Польською державою про так званий взаємний обмін населенням. За даними Українського інституту національної пам'яті, протягом 1944-1951 років майже 700 тисяч українців були змушені залишити свої домівки. В Україні у другу неділю вересня щорічно відзначають День пам'яті українців, які стали жертвами примусового виселення з регіонів Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Південне Підляшшя, Любачівщина та Західна Бойківщина.

Тетяна Когутич з Закарпатської області.

Фото з особистого архіву Ірини Янцо