Під час мобілізації він не зізнався, що є медиком, оскільки прагнув потрапити до розвідки.

Вадим Гаджега залишив професію лікаря в Словаччині і вирішив стати на захист своєї батьківщини.

Коли почалася повномасштабна війна, Вадиму було 24 роки. Він негайно залишив Словаччину, де працював у клініці, і повернувся додому, на Закарпаття. Спочатку прагнув мобілізуватися, але неодноразово отримував відмови. Проте, зрештою, Гаджега вирішив стати добровольцем у Державній прикордонній службі. Цікаво, що він служив простим солдатом, оскільки приховав від командування свій медичний досвід. Як медик-анестезіолог, Вадим Гаджега став розвідником у ДПСУ, виконуючи завдання в тилу противника та супроводжуючи штурмові групи на передові позиції. Після важкого поранення він проходив реабілітацію понад рік і досі не відчуває ліву ногу. Свою історію Вадим поділився з кореспонденткою Укрінформу.

НАРОДИВСЯ ПІД БОРЖАВСЬКИМИ ПОЛОНИНАМИ, ВЧИВСЯ В ТОРОНТО

Вадим до початку війни жив досить незвичайним життям. Він з'явився на світ і провів свої дитячі роки у віддаленому гірському селі Березники, що розташоване в колишньому Воловецькому районі, поруч із Боржавськими полонинами. Навчаючись у 11 класі, він зумів дистанційно подати документи та вступити до університету в Торонто.

- Це була незвичайна пригода, - посміхається Гаджега. - Одного разу я вирішив пройти тести цього університету онлайн. І несподівано, через деякий час, на мою сільську адресу прийшло запрошення на медичні курси. Я пройшов ці тести самостійно, без жодного репетитора чи допомоги.

Цікавлюсь, чи мали ви прагнення стати лікарем?

- Ні, в той час я працював разом із батьком на заробітках - він займався вирубкою лісу в Сибіру. Я також супроводжував його на роботи до Чехії. Коли ж прийшов лист із Торонто з запрошенням на навчання і вказівкою зв’язатися та подати документи до певної дати, я, звісно, все зробив. Подорож з Березників до Канади - це справжня пригода! Моя мама завжди казала, що потрібно скористатися всіма можливостями, які надає життя. Це було навчання на курсах первинної медичної допомоги, і в 2019-му році онлайн-формат навчання мене не лякав, - згадує Вадим.

У той час він завершував навчання в школі і планував продовжити освіту у вищому навчальному закладі. Вибір впав на Ужгородський національний університет, оскільки його метою було стати ерготерапевтом.

Це напрямок у реабілітації після інсультів, який став особливо актуальним для військових, поранених на фронті. Я без зусиль вступив до цієї спеціальності. Цікаво, що раніше вона не користувалася великою популярністю, і протягом пів року на першому курсі я навчався практично сам. Було кумедно, коли викладач під час лекцій, які відвідували студенти з різних потоків, запитував: "Представники спеціальності такої-то, підніміться та оберіть старосту". Коли назвали мою спеціальність, я виявився єдиним, хто встав. Проте після першої сесії до нас почали переходити студенти з інших факультетів.

Але далі Вадим поїхав у Словаччину - там був анестезіологом його двоюрідний брат.

Я мав досвід роботи в лікарні Нітри. Розпочав свою кар'єру як санітар, згодом став медбратом, а потім приєднався до команди анестезіологів.

Цікавлюся, чи встигав вчитися паралельно в обидвох вишах та ще й працювати?

Я встигав. Хоча вивчення медицини онлайн — це не зовсім те, що я очікував. Проте в мене не було інших можливостей. Я вводив пацієнта в стан анестезії і спостерігав за ним під час хірургічного втручання. Якби не почалася масштабна війна, я б продовжив свій шлях у медицині та будував кар'єру в Словаччині. Але реальність склалася так, що моя медична кар'єра була змушена зупинитися.

ХОТІВ СЛУЖИТИ В 128 БРИГАДІ, АЛЕ НЕ ВЗЯЛИ

- Вадиме, ви, напевно, не проходили службу в армії? Яким чином молодий чоловік без військового досвіду вирішив залишити медицину в іншій країні та повернутися, щоб боротися за свою батьківщину? Адже в той час багато цивільних українців обирали зовсім інший шлях, - звертаюся до прикордонника.

- Це було само собою, природно. Я навіть не уявляв, аби могло бути якось інакше, - відповідає.

Як тільки почалося повномасштабне вторгнення, він продав машину в Словаччині, взяв відпустку за свій рахунок в тамтешній клініці, купив спорядження і поїхав до кордону з Україною.

- Я придбав собі стильну броню і шолом, потім доїхав потягом до Кошиць, а вже звідти волонтери допомогли мені дістатися до України, - розповідає співрозмовник.

Він негайно вирушив до 128-ї окремої Закарпатської гірсько-штурмової бригади, однак отримав відмову.

Мені було 24 роки, і я не мав жодного досвіду служби – тоді таких, як я, не брали. Мені навіть сказали, що з такими даними навряд чи вдасться знайти місце. Але я не збирався здаватися. Вирушив до військкомату в Сваляві, де записали мої дані, але на службу також не взяли. Рекомендували спробувати мобілізацію в Мукачівський прикордонний загін. На той момент ходили чутки, що там можуть прийняти. Я вирішив перевірити цю інформацію. І справді, мене мобілізували! Це стало для мене великою радістю, але я наполягав на тому, щоб потрапити на Схід. Я боявся, що залишусь служити на кордоні. Проте саме в той час формувалася перша група для відправлення. Ми вирушили на Суми, потім на Житомир, а далі вже на північно-східний кордон: Лиман, Борова, Харківська область, Сватове, Луганщина... І далі понеслося...

"Чому обрала розвідку? Завжди відчував потяг до місць, куди зазвичай не допускають."

Запитую Вадима: «Ви, напевно, вирушили служити бойовим медиком?» Він усміхається і відповідає: «Ні, я в розвідку».

Якщо чесно, я ніколи не мріяв стати медиком. Якби я почав говорити про свою освіту та досвід роботи в лікарні, особливо в анестезіології, мене, мабуть, залишили б десь у госпіталі чи на стабілізаційному пункті. А я не прагнув сидіти на місці. Моя мета була — воювати. Тож мене оформили як солдата-добровольця. Спочатку служив, а згодом став заступником начальника відділення наземної розвідки. У 2023 році я очолив перше відділення розвідки в 15-му мобільному прикордонному загоні "Сталевий кордон". У нашому підрозділі було всього шість хлопців. Я виконував обов'язки командира, але завжди міг надати невідкладну медичну допомогу, якщо це було потрібно. Звичайно, в червоній зоні не так багато можливостей, але якщо вдалося дотягнути бійця до жовтої, там вже можна було і розрізати, і зупинити кровотечу, і витягти уламок. Ставалося всяке: іноді я просто вирізав уламки ножем, а буває, що використовували суперклей, щоб затампонувати рану і зупинити кровотечу. Про анестезію не могло бути й мови — людина то втрачала свідомість, то знову приходила до тями. Проте я все ж використовував свої знання та навички. Чому обрав розвідку, а не, скажімо, піхоту? — питає Вадим. — Бо завжди мав жагу досліджувати те, що заборонено.

До речі, Вадим має позивний "Хірург".

РОЗВІДНИЦЬКІ ПРИГОДИ РОЗПОДІЛИЛИ МІЖ СОБОЮ

Гаджега ділиться спогадами про свої розвідницькі пригоди в армії, які він пережив разом із товаришем на ім’я "Джанич".

Він — вірмен, надзвичайно здібний розвідник, відзначається сміливістю і пристрастю до пригод. Ми разом проникали в тил противника, іноді проводячи там до двох тижнів. Так сталося в Луганщині, в селі Новоєгорівка, яке залишалося під окупацією з 2014 року. Ми збирали інформацію і документували все на "Кропиві". Під час бойових зіткнень ми не втручалися — лише спостерігали, намагаючись залишитися непоміченими. Лише пізніше, коли ми проводили групу на штурм, можна було відкривати вогонь. Тоді вже потрібно було керувати атакою, — розповідає військовий.

Прошу Вадима поділитися якимось захоплюючим випадком зі свого досвіду в розвідці.

– У мене є досить цікаве поранення, – одразу ж відповідає він на пропозицію. – Це сталося 15 серпня 2023 року, коли ми штурмували Сватівський напрямок і вже увійшли в Луганську область. У нашій групі було кілька десятків бійців, ми відвоювали позицію, але протягом трьох днів нас залишилося лише троє: я, "Джанич" і ще один хлопець. Інші – "двохсоті" і "трьохсоті". Той хлопець пішов на варту, а ми з "Джаничем" вирішили, що варто приготувати щось поїсти, поки ще не стемніло. "Злий мені на руки", – попросив він. Ми стали один навпроти одного, він простягнув руки, а я почав наливати з пляшки. І в той момент на нас впав скидання з дрона... Вибух, ми впали. Я кажу: "Джан, я "триста". Він відповідає: "Я також". Хлопець, що прийшов з варти, наклав нам турнікети. "Джанич" кричав жахливо – йому дісталося більше. У моїй нозі виявилося "всього" 22 осколки, а йому було значно важче. Поки боєць накладав побратиму турнікети, він наказав мені вести вогонь із кулемета. "Куди стріляти? Я нічого не бачу", – запитав я. – "Просто стріляй туди", – він показав рукою. На цьому я і знепритомнів, – ділиться спогадами Вадим.

З цієї локації незабаром були евакуйовані солдати Третьої штурмової бригади, які прийшли на підмогу.

- Нас вивезли на еваку. Мене - в Борову, "Джанича" - одразу на Харків. Він списався, має інвалідність, живе в Ужгороді. Ми дружимо, часто спілкуємося. Я служу дотепер як обмежено придатний, - каже Гаджега.

Евакуація бійця, який провів 9 днів на позиції з пораненням, була успішно здійснена.

Власне, Вадим неохоче повертається до спогадів про свої фронтові пригоди - там занадто багато страждань і втрат. Він зізнається, що перші півроку після війни були важкими для його психічного стану, поки проходив лікування.

- Прокидався серед ночі, і бронік шукав, і "воював". Усяке бувало. Тепер уже не сниться. Відпустило, - каже.

На запит поділитися бойовими переживаннями, згадуються як позитивні, так і негативні моменти.

Розвідка - це постійний процес руху. Ми сідали в автомобіль і вирушали в дорогу. Потім залишали машину в посадці, ховалися там на кілька днів і спостерігали. Спостерігали за переміщеннями на ворожих позиціях - передали нашим координати, і вони виконали роботу. Це і є результат нашої діяльності. Одного разу нам вдалося зафіксувати ворожий танк - наша артилерія також спрацювала по ньому, і ми його знищили, - згадує він.

Оповідається про ситуацію, коли під час посадки військові звертаються з проханням евакуювати пораненого.

Вони натрапили на нього на позиції під час ротації. Кажуть, він пролежав там вже дев'ять днів, і в його ранах завелися опариші. Ніхто з сусідніх підрозділів не знав цього бійця. Евакуювати його було неможливо — він не міг пересуватися, а переносити його було небезпечно — це могло призвести до загибелі всієї евакуаційної групи. Ми швидко вклали його в автомобіль і забрали з собою, а потім з'ясували, кому він належить — виявилося, що він з Нацгвардії. До речі, ті опариші, що завелися в його ранах, фактично врятували йому життя: вони поїдали мертві клітини, що не дало початися зараженню крові, - завершив свою історію Вадим.

Не буду більше питати його про військові "перипетії"...

Він стверджує, що не так вже й хоче згадувати ці події, як відчуває задоволення від спілкування з воїнами, які вміють цінувати його переживання.

"Якщо нога почне темніти, то доведеться ампутувати. Але поки що цього не сталося."

Вадим розповідає, що після поранення решту 2023-го року провів у шпиталях - від операції до операції.

У київському шпиталі лікар після початкового огляду не залишив надії на порятунок ноги. "Ми спробуємо її зафіксувати і спостерігатимемо за реакцією. Якщо з'явиться почорніння, тоді не уникнути ампутації," - повідомив він. Я працюю в медицині і розумів усі ризики. Проте нога виявилася стійкою, поступово почала заживать, - коротко ділиться своєю історією півторарічних страждань Вадим.

Увесь 2024 рік чоловік присвятив лікуванню та реабілітації. Наразі він може обходитися без милиці, проте відчуття в нозі нижче коліна відсутнє через травмований нерв, який не був вчасно відновлений. Військовий зазначає, що взимку нога доставляє йому особливий дискомфорт, адже дуже швидко мерзне.

Вона виглядає у мене, ніби з дерева. Тепер шанси відновити нерви втрачені, і я не поїду на реабілітацію, щоб не займати місце у когось, хто потребує допомоги. Ось так і живу, сам собі реабілітолог. Витягувати уламки також не має сенсу, адже це лише погіршує стан ноги.

Утім, ВЛК визнала Вадима обмежено придатним. Зараз він служить в одному із гірських тилових підрозділів 27 прикордонзагону ДПСУ на Закарпатті. У загоні кажуть, що Гаджега кілька разів подавав рапорти, аби повернутися в зону бойових дій, проте командири не відпустили.

"ВІЙСЬКОВИМ ПІСЛЯ БОЙОВИХ ДІЙ ПОТРІБНО ЗАЙМАТИСЯ СВОЇМИ СПРАВАМИ"

На завершення я запитую Вадима, яке ставлення його близькі мали до його рішення присвятити себе військовій службі.

- Я - найменший у родині. Звісно, батьки не були в захваті. Коли мама дізналася, що я вирушаю зі Словаччини на війну, вона сказала щось на кшталт "перепишу будинок на кота". Але на всьому шляху вони підтримують мене як фінансово, так і морально. Наразі я живу вдома, повертаюся з чергувань. Знайшов нове хобі, яке приносить спокій і піднімає настрій: я копчу м'ясо та рибу. Часом це продаю, але переважно для себе та близьких. Можливо, колись це стане справжнім бізнесом, - ділиться Вадим.

Відзначає, що після служби на фронті військовим вкрай важливо мати власні справи або займатися різними проектами.

Чимало молодих чоловіків повертаються додому і беруться за алкоголь. Ну, випивеш ти місяць, два. А потім що буде? Пройшов фронт, боровся, а врешті-решт перетворився на п'яницю? Це якось нудно, - зауважує він.

Він зазначає, що після демобілізації планує відкрити кабінет ерготерапії, щоб підтримувати своїх поранених товаришів, займаючись лікуванням нервових розладів і суглобових проблем. Професія, яку він обрав колись, стала надзвичайно актуальною в нинішній ситуації.

- Вадиме, не шкодуєте про свій вибір - тоді, в лютому 2022-го?

Зовсім не шкодую. Якби виникла можливість повторити це, я б вчинив так само. У моєму випадку це було абсолютно відверто. Не можу навіть уявити, як можна було б зробити інакше.

Тетяна Когутич, Мукачево