Ми зовсім інші. Раніше вважав, що знайомий з межами своєї витривалості. Тепер усвідомлюю, що вони знаходяться набагато далі.

До початку повномасштабного вторгнення Вадим Гджега обіймав посаду анестезіолога у сучасній клініці в Словаччині. Він носив білий халат, працюючи з найсучаснішим обладнанням, маючи чітко окреслений професійний шлях і плани на майбутнє. Тодішні межі витривалості здавалися звичними: втома після чергування чи труднощі з пацієнтами.

24 лютого 2022 року все змінилося. Вадим одразу повернувся в Україну, щоб стати на захист країни - іншого шляху не уявляв. Спочатку пішов у 128-му окрему гірськоштурмову Закарпатську бригаду, але там йому відмовили через брак досвіду та молодий вік - на той час Вадиму було 24. Далі хлопцю відмовили ще у кількох військових частинах. Зрештою він добровольцем доєднався до Мукачівського прикордонного загону. Медичний фах свідомо приховав: хотів бути не в тилу, а там, де найважче, де його досвід допомагатиме рятувати побратимів.

Псевдо Хірург отримав своє призначення у "червоній зоні". Географія його бойових дій розпочалася з північно-східного фронту.

Лиман, Борова, Харківщина, Сватове, Луганщина - це місця, де відбувалася розвідка за лінією ворога, формувалися штурмові групи та здійснювалася евакуація поранених під ворожим вогнем. Коли евакуація ставала неможливою, а товариш страждав від сильної кровотечі, Вадим "голими" руками витягав осколки, зупиняючи кровотечу - він давав шанс на життя без інструментів і анестезії. Кожен врятований, а також ті, кому не вдалося допомогти, ставали для Хірурга новим викликом, який потрібно було подолати знову і знову.

Він рятував інших, а війна поступово позбавляла його ілюзій про існування меж витривалості.

А потім війна прийшла за ним самим. Під час одного з бойових завдань ворожий скид влучив прямо у нього та його напарника. Відтоді у тілі прикордонника залишалося 22 осколки. Лікарі не ризикнули їх витягти.

Вадим майже не відчуває правої ноги. Біль та наслідки кількох контузій стали постійними супутниками, а шрами та кульгавість - видимими ознаками бойового досвіду. Сьогодні він продовжує служити в Мукачівському загоні.

Я змінився. Раніше мені здавалося, що знаю, де проходить межа моєї витривалості. Тепер я усвідомив, що вона значно далі, ніж я думав. Я ще глибше зрозумів, як крихке життя. Уламки в тілі – це не лише щоденне нагадування про війну, а й свідчення того, що я все ще тут. Так, я став іншим, але не зламаним. Тепер у мене з'явилося більше планів на майбутнє і впевненості в тому, що зможу втілити всі свої задуми в реальність.

Прикордонник прагне створити власну справу і планує залучити до її розвитку своїх товаришів, з якими разом захищав батьківщину від агресора.

Вадим - один з нас.

Війна трансформує людину зсередини; ці перетворення не завжди помітні ззовні, але їх глибина вражає.

Ми не скорилися, ми пристосувалися. Ми залишилися вірними собі, але стали іншими.

Вадим несе в собі залишки війни та потужну енергію, що виникла з цієї бурі.

Разом із ним - мільйони "інших версій нас". Саме ці трансформації визначають обличчя України в наш час.