Українці – різні, однак війну проклинають однаково. Чи ні?

Терористи прислали родичам відео із записом убивства хлопця в зоні АТО.

Літо закінчується, і багато хто ще намагається скористатися останнім шансом відпочити теплого сезону. Попри напруженість і негаразди в країні, хоч ненадовго відволіктися від тривожних думок вкрай необхідно. Однак навіть у від’їзді всюдисуща кара, яка називається мобільним телефоном, не дає спокою – думка про те, що коїться там, удома, примушує людей раз у раз піднімати слухавку. Із таких мимоволі підслуханих розмов і розпочалися знайомства з багатьма з тих, кого ненадовго об’єднав у серпні морський пляж одеської Затоки.

Традиційно переповнене літнього сезону курортне селище цьогоріч готувалося пережити справжній туристичний бум. Причина – закритий Крим, тож сподівалися, що частина тих, хто звично щороку їде «на води», відпочиватиме в неокупованих і відносно спокійних регіонах країни. Однак ЗМІ постаралися на славу: в інформацію про те, що Путін після Криму займеться материковою частиною Причорномор’я, позаяк півострів сам себе прогодувати не може, повірили маси. Навіть після тривалих переговорів із власниками баз у Затоці, котрі запевняли в цілковитій безпеці, до кінця не полишали сумніви: а якщо?.. Власне, тільки притаманне нам «либонь» і примусило зібратися в дорогу. На щастя, обійшлося. Цікаво інше – переважна більшість тих, хто дізнавався, що ми з Закарпаття, щиро нам співчували. Ні, бандерівцями нас не називали, навпаки, обізнані з Інтернетом відпочивальники були переконані, що в нас ситуація практично вийшла з-під контролю. Буцімто Угорщина, фактично, анексувала свої колишні території, причому за активної підтримки русинів, котрих фінансує Москва. Тож попри обіцянку повністю абстрагуватися від роботи, дану самій собі, доводилося проводити «політінформації». І чути новини від мешканців різних регіонів України.

Катерина, м. Житомир:

– У нас біда. Не знаємо, їхати додому на похорони, чи вже добути заплановані 10 днів відпустки, на котру збиралися 3 роки. У нас все більш-менш спокійно, однак болить душа за рідних і знайомих, котрих відправляють на передову. Оце щойно телефонувала подруга й розказує жахливі речі: наші спільні знайомі отримали через соцмережу відео, на котрому видно, як убили їхнього сина. Не розумію тільки, для чого цей моральний терор і так згорьованим батькам? У військкоматі ще інформації нема, а ті покидьки мало того, що примудрилися зняти відео, так ще й знайшли потрібні сторінки в мережі. Як таке може бути? Не вірю, що в хлопця в кишені лежав папірець, де він про всяк випадок написав «кому повідомити про мою смерть». А ще іншим людям дзвонили й повідомляли про вбивства телефоном. Звідки ж дізналися, кому й куди дзвонити? Плачу вже другий день, і якби не малі діти, котрі ніколи не бачили моря, вже б пакувала валізи… Який із такими новинами відпочинок?

Олексій, м. Запоріжжя:

– Ми – найближчі сусіди окупованого Криму й неспокійного Донецька, тож постійно чуємо про те, що російські літаки шпигують над нашими землями, а біля кордонів накопичуються війська. У нашому місті теж забагато тих, хто агітує за приєднання до «єдиной и несокрушимой». І, чесно кажучи, зв’язуватися із такими – собі дорожче. А раптом Росія таки виграє? Тож мені простіше вдавати, що «моя хата скраю». Я, звісно, патріот, але не дурень, тож не бажаю підставляти під удар свою родину. І якщо потрібно буде, мінятиму шапки, як отой дід у фільмі «Свадьба в Малиновке». Міг поїхати в набагато ближчий до нас Бердянськ на Азовському морі, однак вирішив привезти сім’ю в Затоку. Тут є родичі, тож якщо раптом щось, можна попроситися перебідувати в них. Тим більше, що телефонували колеги з роботи й, виявляється, наш завод закривають. Я працював на «ЗАЗ», і ще перед моїм від’їздом нас повідомили, що обсяг виробництва скоротився на 98,9 відсотка через стрибки валюти, ситуацію в країні й зменшення продажу.

Світлана, м. Сміла, Черкаська область:

– У нас досить спокійно в області, хоча ми з чоловіком через війну мало не розлучилися. Ні, він не проросійський сепаратист. Просто працював на черкаському «Фотоприладі», а саме цей завод до останнього випускав для Росії комплектуючі для протитанкових комплексів «Хризантема». Та як можна ворогам таке давати? Щоб проти наших же хлопців використовували? А тепер телефонували друзі, сказали, що виробництво припинили. З одного боку, я рада, з іншого – а як чоловік залишиться без роботи? На мою зарплату вчительки молодших класів із трьома дітьми не виживемо…

Віктор, сел. Червоний Партизан, Донецька область:

– У селищі нема ні світла, ні води. Уявити важко, який сморід стоїть у квартирах. Але ще гірше в брата в Донецьку. Те, що показують як наші, так і російські канали, – зовсім не те, що там коїться насправді. Я йому постійно дзвоню, бо він поповнити телефон не дуже має за що – кошти краще відкласти на хліб. У місті безлюдно – люди бояться зайвий раз із хати виходити, хіба за водою чи продуктами. Три дні тому був на зв’язку востаннє, а тепер недоступний. От і не знаю, чи сталося щось, чи просто телефон зарядити не може, бо електростанцію, читав, підірвали. Сюди приїхали буквально на кілька днів, аби відчути себе в безпеці, заснути, зрештою, без страху за дітей та внуків, а потім будемо думати, куди подітися далі. Я вже пенсіонер, в армію не візьмуть, але роботи не боюся – вмію добре столярувати. Тож поїдемо з родиною туди, де є вакансія для майстра-червонодеревника.

Артем, м. Алчевськ, Луганська область:

– Мій тато – доброволець у зоні АТО, він у мене герой, про нього навіть у газеті писали. Погано тільки, що він ніяк не зрозуміє: я вже дорослий, мені якраз виповнилося 17 років, тож також можу воювати. А натомість мене відправили до дядька з тіткою… Ми всі росіяни, вдома говоримо російською, але тато воює за Україну, значить, ніякі ми не росіяни. Ми – українці! Тут, на морі, познайомився з хлопцем із Івано-Франківська, Назаром звати. Спочатку побилися, бо він мене москальським окупантом назвав, а я його – бандерівцем. А потім вирішили, що ворог у нас – спільний, і помирилися. Уявляєте, він сказав, що в їхньому місті для біженців із нашої області є готель, і він називається «Бандерштадт». Значить, нормальні вони там люди, бо в дурнів із гумором проблеми.

Клара, смт Затока, Одеська область:

– Чоловік подався добровольцем, каже, що ще з армії мріяв взяти участь у справжніх бойових діях. І чого йому тут не вистачало? У наших батьків – власні бази відпочинку, за сезон заробляли стільки, щоб до наступного вистачило. Ось я тут народилася й виросла, а море влітку востаннє в дитинстві бачила: потрібно відпочиваючим на 8-9 ранку сніданок приготувати, потім – обід, вечерю, в номерах прибрати, білизну випрати. Опівночі звільняюся й падаю з ніг, але ж літо нас тільки й годує! А він ніяк у солдатики не награється. Каже, що продовольства не вистачає, кавуни їдять, бо вони там якраз дозріли. Так і в нас їх повно росте…

Семен, м. Москва:

– Все життя сюди їздив і буду їздити. У вас і так тільки два варіанти: програєте – то й добре, виграєте – введете візовий режим для нас, яка різниця. Мені взагалі все одно, я політикою не цікавлюся. А за відпочинок плачу своїми кровно заробленими грошима, то й вимагаю поваги до себе, бо я платоспроможний клієнт.

Такі ось різні думки, «кому война, а кому – мать родна». В одних – співчуття й біль за абсолютно незнайомих жертв безглуздого конфлікту, в інших – нерозуміння небезпеки або ж цілковита байдужість до проблеми. А тим часом у мирній країні продовжують руйнувати житлові масиви, електростанції й водоканали, бойовики мінують школи й дитсадки, виростають наспіх притрушені землею братські могили. І це, на жаль, ще не кінець.

До речі, Нюрнберзький процес визнав звірства фашистів найстрашнішими в історії людства. Але навіть нацисти не ставили розтяжки в дитсадках, до котрих зранку повинні прийти діти.

Людмила Орос, "Закарпатська правда"