Як закарпатка повезла бринзу на свято далеко по той бік Карпат

Жителька закарпатського Рахова Олена Оприш з чоловіком поярмаркувала у місті під Києвом.

Цьогорічне святкування «На горі трава зелена» в музеї просто неба (Переяслав, Київська область) організатори запланували на два дні: у суботу прикрашати та встановлювати віху, а в неділю гуляти. У переддень Трійці людей було дуже мало, зате 8 червня на Татарську гору з’їхалося люду – видимо-невидимо. Гості були місцеві, а також з Києва, Черкащини, сусідніх районів. Вхід платний – 15 грн., але дітям за умови попереднього запису видавали безкоштовні квитки.

Обрядові ігри та концертну фольклорну програму демонстрували наші солісти тв колективи з Цибель, Єрківець, Строкови, Дівичок, Поліг-Чобітьок та Поліг-Яненок.

Виставка-продаж виробів народних умільців традиційно розмістилася вздовж головної вулиці музею та попід краєм базарної площі, де хоча б трохи було тіні – на Трійцю видався спекотний день. Тож більшість публіки замість дивитися концерт поховалася попід деревами в садках селянських садиб і пригощалася тим, що принесла із собою на свято. Можна було купити щось і на місці. Зі Сміли привезли справжнього квасу (3 грн. за 200 г), торгували солодкою ватою, морозивом, пряниками. Переяславські кулінари готували млинці з грибною, фруктовою та сирною начинкою по 20-10 грн. за порцію. Олена Оприш (60 років) з чоловіком привезла бринзу із Рахова на Закарпатті.

– Учора ми торгували на ВДНГ в Києві, трохи лишилося, то наші сусіди, які поруч працювали, порадили приїхати сюди. Тут ось робимо канапки, вони йдуть найкраще, – розповідає російською. – Хотіла би вивчити і українську, бо живу ж в Україні! Я сама румунка, так і вдома говоримо, а між людьми отак оце, бо в школі нам давали тільки руський язик.

– Мені нема про шо балакать! У людей нема грошей, коли появляться, тоді й розговор буде. Ми на роботі, ви понімаєте чи ні? Дайте з людьми пообщаться! – категорично відмовляється від спілкування єдиний на весь ярмарок пасічник, на прилавку в якого великий вибір продукції з меду.

– Тихо, Діма, на мікрофон ти болтаєш не то што нада, – усмиряє його дружина.

– Ми вчора ноль мали – ні одного чєловєка, ні одной капєйки! А гроші нам за це платить треба. Всьо. Не растраюйте мене, – махає рукою і відвертається чоловік. Перед тим покупець у нього бере кілька пляшок «лімончелли» і медовухи. За все простягає 200 гривень.

– Раніше тут з майстрів не брали грошей зараз беруть, але помірно, не більше, як на інших ярмарках. Ми тут щороку буваємо. Тепер навіть з місяця в місяць інтерес і купівельна спроможність у народу падає. Люди бояться гроші потратити, бо не впевнені у майбутньому, тому ховають їх під подушку, – пояснює ситуацію Костянтин Симиліт, 28 років, з Черкас. Він у полотняних штанях та сорочці, з національною атрибутикою на грудях. Торгує дерев’яними ложками, солом’яними капелюхами.

– Вироби не мої, – зізнається. – Я раніше цим теж займався – плів вази зі шпону. А потім стало нецікаво, згадав, що маю дві вищі економічні освіти і зорганізував громадське об’єднання Гільдія майстрів «Софія». Увійшло їх не дуже багато – вісімдесят сім, більшість з Черкащини, але є і з інших міст. Ми представляємо роботи своїх майстрів, допомагаємо організувати виробництво, постачання матеріалів і реалізацію продукції. А також проводимо навчання, майстер-класи для діток. Я великий противник об’єднань майстрів на кшталт національної спілки, які беруть їхні вироби, віднімають час, а суттєвої віддачі немає. Вважаю, що найкраща похвала для майстра, коли продали його роботу і віддали майстру гроші, на які він може і хліб купувати, і матеріали та інструменти для роботи. Тут творчість така повинна бути як бізнес, – за капелюх із житньої соломи називає покупцю ціну 150 гривень. – Майстер сам встановлює ціну, але є домовленість, що з цієї суми 20% іде на організаційні витрати. На жаль, нинішнє становище в Україні трохи перебило наші плани. Є проект будівництва цілого комплексу еко-майстерні біля Черкас, село Мошни. Там буде і виробництво в одному місці, і об’єкт зеленого туризму, щоб люди могли подивитися на все це особисто. А молодим, у нас є гончарі і по 30-32 роки, буде робота.

До Переяслава приїхав колега Костянтина зі Львова склодув Михайло Горбачов. Зауважує, щоб не плутали з політиком, бо, мовляв, навіть не хоче бути його родичем. Продає дрібні фігурки з кольорового скла, пояснює:

– Правильно називається мала пластика. Ось файка – люлька табак курити. Реально робоча річ. Це «сімекс», дороге скло, купується за валюту, витримує 1800 градусів, оброблена золотом «три девятки», – майстер править за файку 50 грн.

Діти з цікавістю роздивляються скляні цяцьки. «Не чіпай, прошу тебе, – сварить мама хлопчика років п’яти. – А то як поб’ється, то мені за черепки гроші заплатить доведеться!». До барвистого прилавку підходять дві дівчини: «Ой, дивися, яка прикольна свиня! А собака яка крута!» – одна з них захоплюється роботами. – «Ну пішли вже, спочатку поїмо», – відтягує подруга.

На святі було чимало розваг для гостей різного віку. Тренери переяславського творчого центру «Діалог» проводили розвиваючі вправи з малими дітками. Наприклад, сеанс малювання пальцями – 5 гривень. Чоловіки юрмилися біля ковалів з дівичківської майстерні. Дорослим і дітям однаково цікаво було спробувати самостійно зліпити свого горщика. Майстер-клас вже не вперше в нас проводили відомі гончарі з Житомирщини – Іван Решта із сином Данилом. Саме він у свято Трійці здійснив, сам того не підозрюючи, найзаповітнішу мрію 11-річної Іринки з Києва (фото на 1 стор.). Її мама привезла спеціально, щоб донька тут осягнула ази гончарної справи. До майстра з такою забавою стояла черга, а мами і тата довкола вичікували найкращої миті для фотографії. На свято Зеленої неділі в Переяславі, схоже, здійснилися мрії і бажання не однієї дівчинки…

Валентина БАТРАК