Закарпатські заробітчани повераються із-за кордону не тільки з грошима

Ця 39-річна жителька Іршавщини виїхала в Італію 8 років тому. За цей час добре там обжилася, знайшла роботу й непогано заробила. Каже, що, мабуть, вже й лишиться там назавжди, адже мову вивчила досконало, спосіб життя на Апеннінському півострові її влаштовує повністю, діти повиростали, має намір з часом оформити італійське громадянство. Правда, ще потрібно вивчити сина й доньку, однак це вже не така велика проблема. Каже, що гроші їм надсилатиме справно.

Марія Іллівна працює баданте (доглядальницею) 66-річної паралізованої італійки Луїзи в одному з невеликих містечок в Калабрії. Там вже створилося таке собі земляцтво українців. Вони часто на вихідних збираються в одному з міських кафе, діляться новинами, обговорюють насущні проблеми. Там вона познайомилася з українкою Тетяною, яка приїхала в цю італійську глибинку із далекої Полтавщини. «Ми так потоваришували, — розповідає пані Марія, — що після робочого дня телефонували одна одній і виходили прогулюватися міським пляжем. Моїй подрузі там таланило. Вона завжди вміла знаходити добру роботу, де платили більше, тому й часто міняла її. Працювала барменом і заробляла по 800 євро в місяць. Аж тут звільнилося місце кондитера, і вона стала заробляти 1000 євро. Згодом за 1100 євро стала доглядати старенького немічного пенсіонера. Дуже сумувала за домом, за Україною. Часто їздила на рідну Полтавщину, сплатила всі кредити, які колись брала в банках на батьківщині, зробила ремонт в будинку, допомагала коштами й своїй заміжній доньці, була задоволена й своїм становищем. Про повернення додому поки й не думала».

…Того літнього дня старенька італійка Луїза, яку доглядала закарпатка, несподівано занедужала. У неї різко підскочив тиск. Не допомогли вжиті таблетки і навіть ін’єкція, тому немічну довелося госпіталізувати. Саме в цей день пані Марія мала пополудні зустрітися із своєю полтавською подругою, котра готувалася до чергового від’їзду в Україну. Та через хворобу своєї підопічної, яку довелося супроводжувати в лікувальний заклад, прийти на пляж і зустрітися з Тетяною вона не змогла. Пізно увечері кілька разів намагалася їй зателефонувати, однак слухавку та чомусь вперто не брала. А наступного дня по телебаченню показали обгорілий труп невідомої жінки, яку знайшов випадковий перехожий у заростях неподалік міського пляжу. «Я тоді й подумати не могла, що це моя подруга полтавка Тетяна, — веде далі італійська заробітчанка, — але вже до кінця дня карабінери встановили особу загиблої українки. Коли я почула цю жахливу новину, то ледь не зомліла. Тільки тоді збагнула, чому вона не відповідала вчора на мої дзвінки. Слідство просувалося доволі швидко, й уже за три доби вдалося вийти на слід підозрюваного. Вбивцею виявився місцевий нероба. Так уже сталося, що цей нелюд вийшов також прогулятися на міський пляж, де зазвичай зустрічалися й проводили дозвілля українки. Він помітив самотню жінку, що стояла біля моря, підійшов до неї й запропонував його розважити. Тетяна відмовилася й кинулася тікати. Та бузувір наздогнав її, повалив на землю й силоміць поволік у кущі. Щоб жертва не кричала, він вдарив її по голові великою каменюкою. Закривавлену, однак ще живу почав ґвалтувати, а потім холоднокровно добив тим же каменем і підпалив труп, щоб не впізнали загиблу. Вбивця походив із неблагополучної родини і вже мав проблеми із законом. Знайшлися свідки, котрі бачили його на місці злочину, і він змушений був зізнатися у скоєному.

«У нашому посольстві в Італії зажадали за переправлення тіла полтавської заробітчанки на батьківщину 6 тисяч євро, — розповідає далі моя співбесідниця. – Звісно, що таких грошей у родини вбитої не було. Тоді понад три десятки жінок, серед яких були не тільки українки, але й італійки, пішли пікетувати мерію міста. До нас вийшов сам мер, і ми передали йому петицію, щоб італійська влада взяла на себе витрати по транспортуванню тіла вбитої у Полтаву. Та він тільки плечима стинав, мовляв, такі витрати мерія брати на себе не може. На щастя, про цей жахливий трафунок довідалися місцеві журналісти. Зчинився великий галас в пресі та на телебаченні, і італійці таки змушені були взяти на себе ці витрати. Так сумно завершилися заробітки моєї подруги. Там, як бачите, можна дійсно заробити непогані гроші, однак можна й повернутися додому в цинковій домовині».
Віталій ПУМПИНЕЦЬ.
м.Мукачево.

♦ ДОВІДКОВО. Як засвідчує статистика, щодня 14 українок стають жертвами зґвалтувань. А правозахисники стверджують, що добра дещиця потерпілих мовчить про своїх кривдників, бо боїться їхньої помсти. Щороку майже півтисячі ґвалтівників за рішенням українських судів опиняються за гратами. І це суха статистика, а насправді жертвами цих нелюдів стає удесятеро більше жінок.