Споріднена з Полтавою Галина Рідна!

Занотовані враження від спілкування і перегляду робіт прекрасної мисткині – полтавки, Галини Рідної.

Вона не така як усі, та й картини її авторства важко сплутати з творами інших митців. І що стовідсотково, вона дійсно споріднена з Полтавським краєм.

Велике приміщення, це творча робітня художниці, відчинені вікна, а за ними – квітують дві яблуні, пахощами переповнюючи все довкілля.Придивляюся уважно, переводячи погляд від картини до картини, перегляд супроводжується коментарем – монологом пані Галини. Коли вона на мить примовкла, почулись звідкілясь віршовані рядки, що так гарно долучаються до її картин :

                « Хата – біліша за світ,

В погреб вросла абрикоса.

Я не боюсь ходить

Літньою стежкою боса.»

                         Ганна Кревська «Вищетрави".

Галина Іванівна тонко відчуває поетичний дух, залюблена у поетику першого лірика української поезії 20 го століття – Миколи Вінграновського. Споглядаючи квіти, які дивляться на нас глядачів, з полотен – натюрмортів, це про них, щемливі рядки :

              «Тринадцять руж під вікнами рида,

Тринадцять душ навилися на ружі…

Руда орда копиць на виднокружжі

І сонця кров солом’яно – руда.»

                              ( з вірша М. Вінграновського )

Малюючи квіти, а квіти це жінки, через них мисткиня передає тональність свого настрою. Гарний настрій, тоді ранок вимальовується рожевий, ніжно – шовковий ранок, усміхнений. У багатьох її картинах, здається підгледів,  триває колообіг : квіти, думки, яскравий світ, кружляють по колу. Думки у полтавських жінок, - кольорові, пісенні думки. Бо жінка у творах Рідної, це квітка, а коли квітка цвіте, життя видається повною чашею.

До Галини, яко справжньої полтавки, з давніх – давен ніби надходить інформація, котра гуляла – кружляла на цих загадкових землях. Ця інформація проходить крізь фільтри душі художниці і буйством райських барв улягається на полотно. Значна кількість творів сповнена чуттєвістю, люботою. А світ, нехай мистецький, у якому живе любов,там відсутня заздрість, зло, ненависть.

Пейзажі з – під пензля Рідної передають ліричний сум, осінні – палаючий вогонь, навіть дерева пломеніють…Вона таким чином сповідається, передаючи неповторну музику кольорів. І вчуваються у майстерні, оті вічні, незнищенні мотиви – мелодії народних пісень. Півники на її картинах, це також жінки – молодиці, занурені у свій життєвий простір. Пані Галина зауважує :» Мені чи ж багато треба ? Сонце у вікні, фарби, пензлі, і …праця.» Найкраще картини пишуться у супроводі народної музики, стіл повинен бути великий, ніхто і ніщо не заважає, мисткиня творить…» Ті куточки Полтавщини, котрі перекочували на картини художниці, це наша Земля, під синім небом, у розсипах білих, як пір’їни хмар, все навколо шумить, виграє кучеряво – земне море зелені…

На багатьох графічних малюнках, невеличких за розміром, зображені козаки і дівчата, у архаїчному і водночас, романтичному стилі. Архаїка, це не щось старе – віджиле, це українська сутність, яка живить сучасне народне мистецтво.

Хоча, усім її творам притаманна міфологічність. А міфологія українського народу, одна з найдавніших у всьому світі. Тому, нею наповнений весь спектр національного буття. Ледве не без винятку, на християнські свята нашого народу, накладаються стародавні звичаї та обряди, ще дохристиянського періоду. Картини Галини Рідної, можемо сприймати, не тільки як твори малярства, а і як серйозний набуток у царині українського народознавства. Вони доносять до нас відомості про пращурів народу оріїв ( орачів ). Нагадують нам, що ми є нащадками тих, перших у світі, які приручили коня, винайшли колесо і плуг. Першими окультурили жито і пшеницю. Знаннями своїми з рільництва, та народних ремесел, щедро ділилися з іншими народами. Точніше, обдарували Планету цими високими, на той час знаннями, бо орії ( арії ), це – носії світла світу. У творчості Галини, - Земля, зорі, місяць, вогонь, рослини, все живе, все має свою душу . Вітер з картин художниці:» … лимонний вітер задмухав понаддніпровий вечір…» ( рядок з М. Вінграновського ). На її графічних роботах живуть русалки і їх подруги мавки. То дух тотемів промовляє своїм містичним підтекстом.

Ще бодай кілька думок про велике кохання, люботу у малярстві Галини Рідної. Ось спинімося біля картини, - де серпик місяця, бездонне небо, небо із запахом, де зірки освітлюють дерева і квіти, де він і вона, замотані у місячні зблиски, пара і сама світиться,  щасливі… Щасливі, бо закохані. На пагорбі храм, у ньому живе святість. А над усім і усіма, літають золоті піщинки… От щодо піщинок… Атоми ( дул тен, тибетською ) порівнюються з піщинками, або порошинками, про них, майстри Таємного Вчення ( Тибет ) кажуть, що кожна з них – цілий світ, у який входять міріади сутностей, де відбуваються драми життя і смерті, подібно тому, як це буває у нашому житті. Що це ? Свідчення долання ідеями, думками, будь – яких відстаней у часопросторі ? На іншій картині закохана пара літає, уквітчана квітами, любов долає навіть гравітацію ! Тоді, згідно зі Святим Письмом, двоє стають як одне…

Поетичні думки молодої авторки з Лубен, Ганни Кревської, аж ніяк не чужі, вони суголосні змісту робіт Рідної :

                        « Небо велике. Зорі – незібрані груші.

Ген за городами тінями ходять коти.

Місячне олово стіни і сутінки рушить.

Котяться груші, одну б до господи внести…»

                                                    ( із вірша "Небо високе" ).

У дивну, незвичайну годину, не інакше, чи не сам Господь доторкнувся до голівки дівчинки Галини, і промовив : « Бути тобі мисткинею ! «. Хіба могло статися інакше?...

Андрій Будкевич, Львів