Майданівця з гірського Рахова чути, бо він не мовчить!

#Суспільство

Рахів’янина Віктора Костана можна сприймати, або ж засуджувати, облити брудом в Інтернет-виданнях, заховавшись під вигаданим іменем (зручно викидувати надлишок жовчі, залишаючись у тіні, прикрившись завісою стороннього спостерігача). Проте він не відсижувався у зручному кріслі, спостерігаючи за перебігом буремних подій на Євромайдані в Києві, а вважав за обов’язок безпосередньо перебувати у їхній гущі.

Про розстріл мирних демонстрантів 20-21 січня ц. р. знає не з розповідей, позаяк перебував там, віч-на-віч зіткнувшись з війною режиму проти власного народу. Страху не відчував, пережив його напередодні, дорогою до Києва, усвідомлюючи, що може і не повернутися. Йому поталанило, хоча смерть промчала поруч, забравши життя такого як він протестувальника. Про Інститутську може розповідати з огляду побаченого на власні очі – звідти забирали тіла загиблих, відтак відбивали натиск на Грушевського. Те, що творилося довкола, важко передати словами: хтось ходив із запаленою свічкою, хтось молився. Звістку про підкріплення із Тернополя та Львова сприйняли, як перемогу.... Люди вистояли, насамперед, завдяки вірі у краще майбутнє. Розуміючи, що зміни самі по собі не відбудуться, став активним учасником Майдану в районному центрі, з АвтоМайданом поширює ідеї змін й у різних населених пунктах району.

Його чути, бо він не мовчить. Його не всі сприймають, бо запальної вдачі – може напряму, не криючись за заготовленими й виваженими фразами, висловити власну думку. Неприємно, сприймається неоднозначно, але відкрито. Від нього не знаєш чого очікувати, бо не володіє майстерністю плести павутину політичних інтриг. Інколи йде напролом, отримуючи „на горіхи” і, напевно, десь справедливий осуд розважливої категорії населення. Його поведінка інколи викликає повне несприйняття, інколи обурення. Його виступи на мітингах спочатку сприймалися як належне, а відтак – піддавалися аналізу й критиці. Мовляв, а ти хто такий?

А й справді хто? Людина, яка хоче змін, як і всі решту. Але на відміну від „оброслих” дрібною власністю, зігрітих облаштованістю, вимученою роками, не мовчить, боячись якби що-небудь не трапилося, а проявляє громадянську позицію. Не завжди вдало, не завжди з розумінням з боку інших, але так як вміє, як підказує власний характер.

Він також людина, яка вдало зуміла у короткій фразі переказати слова, класифікуючи зміни й тих, хто користується їхніми результатами. Все це було після того, як впав режим Януковича і постало питання про призначення нового керівництва району. Анонсовані напередодні зміни, підкріплені гучними гаслами захисту ідей Майдану, просто-на-просто ігнорував новопризначений голова облдержадміністрації. У хід пішла важка артилерія політичної доцільності, на авансцену подій вийшли мало що не класики демократичних змін. Можливо, що й так. Зрештою, ніхто і не заперечував, от тільки ніяк не зміг збагнути, чому, декларуючи зміни у всьому, прислухаються тільки до однієї думки, нехтуючи іншими.

– Що ми, бідалахи, вже непотріб після того, як Майдан переміг? – влучно резюмував ситуацію Віктор на одному із мітингів у райцентрі.

До чого призвело непорозуміння ще вчорашніх соратників – відомо за межами Рахівщини. Адже, як й інші прихильники призначення на посаду голови райдержадміністрації людини, яка не була у владі й не займала керівних посад раніше, Віктор Костан вийшов на протестні акції. Кілька разів перекривали дорогу Мукачево – Рогатин, заблокували роботу райдержадміністрації. Влаштували своєрідний флеш-моб з барикадами, чергуванням вночі біля залізної діжки з ватрою. Дії активістів місцевого Майдану та Самооборони спочатку сприйняли з розумінням, відтак – з тихим осудом, згодом – з відвертою неприязню. Мовляв, скільки можна? Кому? Тим, хто не чує і не збирається чути голос протестуючих, чи водіям, які звикли платити данину за проїзд дорогами? І де тоді істина між власним ліжком, телевізором чи унітазом?

Правда – у кожного своя, з особливостями національного менталітету, коли на двох українців припадає три гетьмани. Чи здатен хтось внести зміни у вироблений століттями постулат? Звичайно, що є народ, до якого відноситься і Віктор Костан з притаманним тільки йому характером, не завжди врівноваженим, суперечливим, з елементами неспокійної вдачі й харизми, дещо нахабним... А хто казав, що революцію творять ідеальні люди? Здається, комуністи, герої яких – вихідці з народу, позбавлені людських емоцій, переповнені ідеалами побудови світлого і рівного у всіх відношеннях суспільства, незаплямовані щоденними гріхами. До чого це призвело – знають всі. Зрештою, ми – в іншому часі, іншому столітті. А В. Костан – такий, якого знають всі. Принаймні, він цього не приховує, зачаївшись за чиєюсь чи власною доцільністю. А історія розставить усе на свої місця.

Михайло Юращук, "Зоря Рахівщини"