Скільки блокадників Ленінграда знайшли новий дім у колишній Підкарпатській Русі?

У післявоєнні роки на Закарпаття переселилося 34 ленінградців, які пережили блокаду.

Перші травневі дні в Україні, традиційно, червоного кольору. Цьогоріч, червоного забарвлення дати набувають дещо з інших причин – кровопролиття. Утім, ці дні для більшості – свято Великої Перемоги. Цього року виповнюється 70 років зняття блокади Ленінграду.

Жорстока війна залишила у серцях великі рани, які болять і донині. У далекому 41-му, ті хто бачив війну на власні очі, були зовсім дітьми. Особливо тішить, що вони живі  і нині. На жаль, лише одиниці…

 

900 днів блокади, холоду і голоду. Саме такі спогади у ветеранів, що пережили важкі часи світової війни, зокрема блокаду Ленінграду. І нехай тоді вони були ще зовсім дітьми, пам’ять крізь роки не стерлася, а навпаки, стала ще болючішою. Геннадій Єгоров – один із 34-х переселенців на Закарпаття, що боронив тодішній Ленінград. Народився у 1938 році, дитинство пройшло під свист гармат і кулеметів. «Война - это ужас конечно. Я был совсем ребенком, и выжил благодаря родным женщинам: маме, бабушке, сестре, тетям. У нас в роду было трое мужчин и все воевали на Ленинградском фронте. Хотя бы раз в месяц они имели возможность прийти на побывку, всегда чего-то приносили: кусок мыла, хлеба, муку. Этого всего не было. Вот так и выжили… А сейчас, почти никого из родственников не осталось… да никого не осталось. Вот, встречаемся с ветеранами, вспоминаем, разговариваем. Да всё мы помним! Тогда был страшный мороз, замерзло все: вода, канализация, трубы, всё! Я помню то, что не написано ни водной хронике. В войну за водой ходили женщины и всегда с детьми. Вообще, детей никогда дома одних не оставляли, могло всякое случится! Мы жили на Петроградской стороне, и возле нас Малая Нева (речка), вот с неё мы воду и набирали. А когда возвращались обратно, я видел (до сих пор перед моими глазами эта картина), как с 4 этажа висела огромная сосулька (4 м). Мне до сих пор очень трудно об этом говорить и вспоминать. Это была не обычная ледяна сосулька, а из фекалий, который выливались прямо из окон, а на лету замерзали. Об этом вы нигде не прочитаете, и не услышите. Кроме вот таких нечистей, война это и голод. Единственное слово, которое мы повторяли чаще всего, это кушать, кушать, кушать… Все мои воспоминания – это боль, душевная, физическая. Война это страшно!», із сльозами на очах згадує Геннадій  Єгоров, учасник блокади Ленінграду.

Маргарита Миколаївна – дружина Геннадія Єгорова. У колишньому Ленінграді вони проживали на одній вулиці, разом приїхали і до Ужгорода. На календарі був 1963 рік. Відтоді, рука в руці йдуть життєвою стежкою. Сьогодні подружжя разом із колишніми земляками збирається щороку, аби згадати, вшанувати, порадіти Великій Перемозі. Їхні портрети малює відомий закарпатський художник Ласло Гайду. каже, зображати літніх людей – одне із найважчих завдань для художника. Адже саме митець бачить те,що не помітить глядач. Ласло Гайду, художник: «У таких людей відображення портрету – це відображення всього життя. Практично, портрет старшої людини – то є портрет його душі. На фото побачити тих речей, які бачить художник не можливо. Тому, я сьогодні роблю зарисовки всіх блокадників. Це буде на пам’ять, їм  і мені».

Євгенія Малош нині ветеран війни, почесний житель блокадного Ленінграду. Вона, як і інші три десятки росіян, на срібну землю приїхала за направленням, піднімати розвиток культури і освіченості. Вона пропрацювала на обласному телебаченні 26 років і досі життєрадісна людина. Саме ця любов до життя і керувала нею у 1992-му році, коли вона вирішила знайти земляків, що живуть на Закарпатті  і об’єднати їх разом. Знайшла 37 людей. До сьогодні дожили, на жаль, лише 14. Ветеран каже, жодного дня не проживе, якщо не подзвонить подругам-блокадницям, не поцікавиться станом здоров’я. Тим і тішиться, адже щаслива, що пережила війну. Євгенія  Малош, учасниця блокади Ленінграду: «В 45-0мгоду, когда Закарпатье освободили, нас направили сюда поднимать уровень образования, культуры. Я вышла замуж за словака, он родом с Ужгорода. В Совете ветеранов мне подсказали, чтоб я собрала всех закарпатцев, у которых есть удостоверение жителя блокадного Ленинграда. Собрала, в списке получилось 37 человек. Каждого обошла по адресу. Потом собрались, меня выбрали председателем Общества блокадников Ленинграда (1993г.). Это было непросто так, все эти люди мои земляки. И вот, прошло уже 20 лет, как мы собираемся. Мы все стали родными. Если мы не созвонимся, не расспросим как прошло утро, значит день прошел напрасно. А в ответ слышу, иногда: «Плохо спал, до 3 часов ночи разгадывала кроссворды!» )) Бывает и такое. А по поводу ветеранских встреч, то мы тоже общаемся. Я каждый год езжу на встречу Международного общества и всегда привожу им весточки оттуда, с Ленинграда.

Мой папа был военным. И я помню, когда он приходил домой, он брал меня на руки, и не спускал, пока не уходил снова. А еще, я очень помню 9 августа, тепло, а бабушка на меня одевает свитера и мы ползем по земли до бомбоубежища. А потом ко всему привыкли: к трупам, смертям. Вы знаете, в нашей квартире была ванная, а в других квартирах её  не было. А воды-то все равно не было. Положили на ванну жестяной лист. Покойников забирали во вторник и пятницу, и если кто умер в воскресенье, покойничка приносили к нам. И я спокойно подходила смотрела, никого не боялась. Ко всему привыкаешь. Тяжело вспомнить, но что было, то было.

Слава Богу, что сегодня нет бомбежки, обстрела. И то, мы можем привыкнуть к голоду, но к отношению нет. Здесь, на Закарпатье очень миролюбивые люди, толерантные. Здесь нет проявлений нацизма, плохого отношения к нам, русским. Я всю жизнь говорю здесь на родном языке, и ни разу не услышала в свой адрес обвинений по этому поводу. Наоборот, мы мило общаемся со всеми. Но, это у нас. А там (на юго-востоке) что творится, это конечно, сердце кровью обливается».

Добре пам’ятає буремні воєнні роки і Юрій Снєтков. Це він – радужний господар, що запросив блокадників у Хуст. Розповідає, що не має права забувати історію, нехтувати спогадами, берегти найцінніше – життя. Пан Юрій Снєтков, учасник блокади Ленінграду, нагадує, у віці, коли тобі за… головне – це увага і спілкування: «Нас все меньше и меньше. А здесь на Закарпатье, эти жители, блокадного Ленинграда, они достойны, чтоб о них заботились. И эту заботу надо проявлять. Надо жить от сердца. «Надо так прожить, чтобы не было мучительно больно за бесценно прожитые годы» - это не пустые слова, это правда написана, это не пустые слова. И надо помнить! И я хотел бы, чтобы наши внуки знали, что это была огромная, тяжелая война, на которой погибло огромное количество наших братьев».

Шанувати, пам’ятати і вклонятись героям завжди буде і Отто Ковчар. Він – модератор бізнесових кіл, але поміж тим, переконаний, якщо є можливість потішити ветерана, це обов’язково треба робити. Адже, ми, нинішнє покоління, маємо дякувати за перемогу.

Отто Ковчар, президент  Закарпатської  ТПП: «Людина має бути різностороння. Директор Хустського відділення ТПП Юрій Снєтков, пройшов весь блокадний Ленінград. Він там жив і вижив. Він – людина-легенда. Не згадати, і не приділити увагу, було б неправильно. А зважаючи на нинішню ситуацію в Україні, це ще раз має показати нашу людяність, інший підхід,  інше мислення. Ясна річ, це історія. Але те, що вони розповідають, треба знати, треба брати від них все. Ті риси характеру, ту витримку, яку вони пронесли через все своє життя, воно має бути в кожного із нас. Але, не у всіх є. Цього року відзначатимуть 70 років зняття блокади Ленінграду. Це треба підтримати. Нині в живих залишились 14 блокадників».

Всі 37 блокадників, які переїхали на Закарпаття, безмежно раді, що живуть у толерантному суспільстві. Всі вони російськомовні, хоча жоден не відчуває з цього приводу ворожнечі. Старше покоління, яке вижило піл час великої вітчизняної, дуже добре цінує мир до війни, і пам’ятає повне спустошення вже після військових дій. Головне, щоб не було війни. А героям слава!

Євгенія Фанта для Ужгород.net