Борис Дубенко: «В музучилище я вступав підпільно — щоб здати іспити, тікав із армії в самоволку»

Борис Дубенко в колі поціновувачів музики людина відома – працював у Закарпатському обласному Будинку народної творчості й управлінні культури, останні 28 років викладає в Ужгородському коледжі культури та мистецтв.

Фактично, з нього почалася творча династія – донька Леся керує інструментальним ансамблем «Рапсодія», на сцені «засвітилася» вже й онучка. Минулого тижня Борис Григорович відзначив 70-літній ювілей, тож «Закарпатка» скористалася приводом, аби розпитати про його шлях до мистецтва.

«Ми жили біля дитячого будинку, який мав чудовий духовий оркестр. От я і захопився»

– Борисе Григоровичу, любов до музики у Вас спадкова? І чому захопилися саме духовими інструментами?

– Я з простої робітничої родини й музикою в нас ніхто не цікавився. Але жили ми в Умані, на Черкащині, біля дитячого будинку, який мав чудовий духовий оркестр, котрий грав щоранку й щовечора. Марші Дунаєвського так запали в душу, що в середніх класах, коли наша школа закупила інструменти, я теж почав грати. І від піонерського віку й донині займаюся духовими інструментами – кларнет, труба, валторна тощо. Правда, в армії в самодіяльному оркестрі перенапружився (поки весь полк пройде, це ж надмухаєшся!) – і надірвав м’яз на губі, довго грати вже не міг. Тож в Ужгородському музучили¬щі навчався по класу ударних. Там ме¬не наставляли чудові люди й прекрасні музиканти – Степан Федорович Мартон, Йосип Йосипо¬вич Гарчар. Постать останнього нині чомусь призабута, хоча він ке¬рував обласною філармонією та само¬діяльним симфонічним ор¬кестром.

– А чому Ви, народившись в Умані, поступати приїхали саме на Закарпаття?

– Так я в армії тут служив, у Мукачеві. А поступав майже підпільно. Мав добрих друзів серед малого начальства, котрі допомогли зібрати документи. А щоб здавати вступні іспити, я … тікав у «самоволку» й їхав до Ужгорода. Коли ж мене зарахували в училище, на огляді частини вийшов зі строю й розказав командиру, що вирішується моя доля. Адже завершувався третій рік служби, наказ про демобілізацію мав вийти 3 вересня, однак мене цілком законно мали право тримати в армії до 31 грудня. За той час із училища, звісно, міг «вилетіти» за невідвідання занять. Командир поставився до ситуації з розумінням: мені дали відпустку, я тимчасово перевівся на заочний, відбув настановчу сесію й повернувся дослужувати. Ну, а потім – 4 роки стаціонару, в Києві закінчив заочно ще й диригентсько-хоровий факультет. Це мені допомогло в роботі в обласному Будинку народної творчості, адже доводилося курувати як інструментальну, так і хорову музику. Пізніше тут став заступником директора, старшим методистом. До речі, в ОБНТ я  зайняв стіл Євгена Мироновича Шерегія – він якраз перейшов у профспілковий Будинок художньої самодіяльності, але ми трудилися пліч-о-пліч багато років. Дуже елегантний був чоловік, вихований – словом, інтелігент старого зразка. А його брат Юрій-Августин жив у Словаччині (Ім’я братів Шерегіїв нині носить український обласний муздрамтеатр. – Авт.).  Я щасливий також, що співпрацював із Миколою Яковичем Попенком, спілкувався з Дизидерієм Задором та Михайлом Машкіним, коли вони приїздили до нас на конкурс композиторів. Однак у 1980-му мене перевели в обласне управління культури – інспектором по музичних навчальних закладах. Це була бюрократична робота, на корзину, як кажуть, хоч у деякій мірі й корисна, тому я на ній довго не затримався. Як тільки в 1985-му Хустське культ¬освітнє училище перевели до Ужгорода, став викладати. Нині це Ужгородський коледж культури та мистецтв, і я працюю зі студентами вже 28 років. Правда, зараз і набір, і популярність нашого жанру скорочується, але... З-під моєї опіки вийшли непогані спеціалісти: самодіяльний композитор Руслан Талабіра, ударник Янош Сільвай та багато інших.

«Дочка пішла по моїх стопах»

– Відчуваєте різницю між студентами колишніми й нинішніми?

– Сучасні за ступенем обдарованості не гірші, але в них є тенденція до лінькуватості. Мистецтво, й музика зокрема, вимагають повної самовіддачі. В півніжки танець не відбудеться. Потрібна праця з потом на чолі, інакше спеціалістом не станеш. А нині бажання працювати в молоді трохи притупилося. Зарплати в наших випускників невеликі, й це теж відіграє свою роль.

– Ви вже повністю «озакарпатилися»? На малу батьківщину не тягнуло? Адже в Умані одна Софіївка чого варта…

– Я на Закарпатті міцно пустив коріння ще в училищі – наприкінці третього курсу одружився, тут народилися й виросли син і дочка. Леся пішла по моїх стопах. Вона скрипалька, крім музичної освіти, має ще й фах французького філолога, але працює директором Ужгородського районного Будинку культури. До того ж організувала дуже хороший інструментальний ансамбль «Рапсодія». Внучка теж тягнеться до мистецтва. Це мене тішить. А син закінчив музучилище по класу баяна, попрацював у музичній школі, але йому не сподобалося. Взявся за будівельну справу.     

«Я народився … у скелі»

– А з Вашого дитинст¬ва які спогади є найяскравішими?

– Знаєте, я народився в дуже важкому стані, причому … у скелі. Був 1943 рік, німці якраз бомбили, і люди ховалися там. А в мами з переляку перейми почалися. Ясно, що не було нормального харчування, лікування, і я хворів. Мама навіть не вірила, що виживу. Лікар сказав ні в якому разі не купати мене, але вона вирішила, що в останню путь немовля має йти чистим, тож пошила пелюшки, викупала, замотала – і я цілу добу проспав. А коли мене розгорнули – на щоках заграв рум’янець. Так я викарабкався. Нас, дітей, було п’ятеро, зараз живі тільки двоє (старшому брату 79). Інші в 60 – 62 повмирали. Ось так розпорядилася доля.

А щодо яскравих спогадів – я виріс у важкі післявоєнні роки, й цукор був для нас найкращими ласощами. Старші брати знали, де мама ховала його, і коли вона йшла на базар – хапали по кілька ложок. Та й мені дали, щоб мовчав. Я облизався, витерся, а тільки мама на поріг, кричу братам: «Ага, не сказав!» Ну, вона давай розпитувати, що саме не сказав. «А що ми цукор їли», – кажу (Сміється. – Авт.).

«Гості пили з пляшок мінералки горілку, і тільки я – воду»

– Знаю, Ви ще й у ролі тамади себе випробували. Чисто для підробітку чи шукали виходу для  кипучої енергії?

– Це заняття було мені до душі, як кажуть, приємне і корисне. Правда, з амплуа тамади зав’язав із досягненням пенсійного віку – це молода справа, хоч і досвід потрібен. Я не терпів хамства й дешевих прийомів на весіллі. І до бійок у мене не доходило – вгамовував їх у зародку, старався перевести все на жарт. Хоча спиртне для тонусу теж вживав – інакше на різних хвилях із гостями перебуватимеш. Бути на свальбі зовсім тверезим – виявитися будяком серед квіток, або навпаки (Сміється. – Авт.). Щоправда, одного разу таки не пив ні грама. То були часи боротьби з п’янством, і мене директор із настановами «ні-ні» послав у Перечин женити сина тодішнього головного редактора «районки». І хоч весілля  було безалкогольним, я виявився там єдиним тверезим. Гості пили з пляшок із-під мінеральної води горілку, а я – власне мінералку.

– Я так розумію, що Ви й нині повні енергії, про заслужений відпочинок іще не думаєте.

– Були думки кидати роботу, бо вже 10 років, як пенсіонер, але прийшло нове керівництво – до речі, і директор, і завуч наші випускники – і сказазали: «Забудьте про емігрантські настрої. Ми покладаємо на вас надію, працюйте. От і працюю. З одної сторони, це тримає мене в формі, з другої – і життя насиченіше, я ж холерик, мені це важливо. Володію майже всіма інструментами, бо керівник оркестру має навчити грати й на трубі, й на альту, й на баритоні, й на саксофоні. Хоча взагалі-то я вже не виконавець. Є такий жарт: хто вміє робити справу, – робить, хто не вміє – той учить. А хто не вміє вчити – вчить, як треба вчити. То я до третьої категорії відношуся (Сміється. – Авт.).

Мирослава Галас, "Закарпатська правда"

 

18 серпня 2013, 7:38
Karpatnews.in.ua — Новини Ужгорода, Мукачева, Закарпаття та України

Сподобалась новина? Підтримай KarpatNews натиснувши "Подобається"!