Марія Підгорна: «Щастя — це не мати все, що хочеш, а цінити все, що маєш…»

Марія Підгорна, мабуть, єдиний журналіст на Закарпатті, а, можливо, й за його межами, хто віддав цій професії майже 50 років. Причому своє життя вона присвятила одній газеті, а саме «Вістям Ужгородщини».

-  Марійко, мені здається, що Ти із тих людей, яким 24 годин на добу катастрофічно не вистачає, щоб зробити все намічене. Стільки років працювати в одній газеті… Невже не манили (з твоєю майстерністю) інші видання?

-  Маєш рацію. Тільки тоді, коли в мене багато справ і я комусь потрібна, я почуваю себе щасливою. Момент довгого ледарювання в мене асоціюється з деградацією. Тому, коли хворію, а це трапляється, слава Богу, надзвичайно рідко, почуваю себе нещасною. А чи манили інші видання? Не раз запрошували працювати в обласні газети і на обласне радіо. Спочатку були малі діти. І, звичайно, їздити у відрядження надовго не могла. Досить того, що чоловік роз'їжджав постійно по регіону. Окрім того, не згодна із тими, хто думає, що у районній газеті працювати не так престижно, як в обласній. Районка набагато ближча до людей. Я в цьому твердо переконана.

- Зараз багато говориться про свободу слова, захист прав журналістів. Якщо порівняти різні періоди Твоєї роботи у пресі, коли ж все таки писалося вільніше?

- Усе залежить від самих журналістів, від їхньої особистої позиції. Я все життя працюю у державній газеті і, звичайно, на собі добре відчула, що газета, перш за все, рупор влади. Тут вже нічого не вдієш. Тепер начебто легше писати, вільніше, але чиновники від влади  і далі хотіли б контролювати кожен рядок. Правда, не так вже сміливо, як це було колись. І, слава Богу. Єдина надія - на роздержавлення газет. Це буде нелегкий шлях, але він необхідний. Але, скажіть мені таке, хіба роздер-жавлені газети не матимуть свого
господаря? Обов'язково матимуть, якого не можна буде критикувати. Хіба що руки розв'яжуться щодо критики на діючу владу. Якщо у містах можна виживати за рахунок реклами і, звісно, більшого тиражу, то в переважній більшості невеликих і середніх районів це важко забезпечити. Все ж хочеться вірити, що районки виживуть, навіть роздер-жавлені. Якщо ми вже ставимо собі за мету інформувати громадськість про діяльність влади, то чому б не використовувати для цього і роз-державлені ЗМІ, уклавши з ними відповідні угоди. Це і передбачає закон про пресу.

- Якщо говорити про закарпатську журналістику і журналістів, чи відрізняються вони від представників пера інших регіонів, скажімо, столиці?

-  По-перше, талановитих журналістів і на Закарпатті не бракує. Просто можливості різні. Перш за все, фінансові. Наші зарплати і столичні навіть не можна порівняти. А матеріальна база? Тут і говорити нічого. Співзасновники газети не дуже переймаються проблемами місцевих журналістів. Єдиний вихід -укладання угод з районною радою, іншими структурами влади на предмет висвітлення їхньої діяльності, оплати за їхні матеріали.

-  Чого не вистачає закарпатській журналістиці?

-У районці, наприклад, досвідчених кадрів. Напевно, й сміливості у висвітленні тієї чи іншої теми. Можливо, й компетентності.

-  Що особисто Тобі принесла професія журналіста?

- Перш за все, радість спілкування з людьми. Відчуття задоволення, що ти змогла допомогти людям у вирішенні того чи іншого життєво важливого питання. Були й неприємні моменти, які забути важко. Колись у радянські часи написала хвалебний матеріал про одну жінку- ветерана війни із Середнього. Різкій критиці піддала її сусідів, які, мовляв, не давали їй жити. І лише через роки, коли
ветеран вже померла, сусіди мені розповіли, що не вони тероризували героїню мого матеріалу, а вона їх. А чому мовчали, чому не розповіли правду? Боялися. Я завжди тепер розповідаю нашим практикантам про цей випадок. Дуже важливо прискіпливо ставитися до скарг, які надходять до редакції. Треба вислуховувати обидві сторони, щоб потім не було соромно за свої фантазії.
Було багато й кумедних випадків. Якось написала нарис про одного агронома, для краси (так мені тоді здавалося) розписавши, як вітер куйовдить його пишного чуба. Мій герой постійно ходив у беретці і коли після публікації прийшов до редакції і зняв беретку, я ахнула: чоловік був зовсім лисий. Добре, що йому не бракувало гумору, бо над ним довго знущалися друзі. Де, мовляв, він подів свої кучері.

-  Попри журналістику, чи вистачає часу ще на щось інше? Коли переступаєш поріг своєї квартири, залишаєш проблеми за порогом?

-  Дуже люблю читати, але це вдається лише перед сном. А щодо проблем, намагаюся ніколи не перекладати їх на плечі дітей. У них своїх вистачає. Хоч за їхні проблеми більше переживаю я, ніж вони самі. Вочевидь, все таки дається взнаки вік: поменшало рожевих фарб у житті. Але я їх знаходжу. У мене чудові діти. Я вдячна дочці і невістці, що постійно переконують мене не думати про погане, бо, мовляв, тоді мимоволі притягуєш його до себе.

- Чи були колись в Тебе почуття ревності до успіхів інших, до своїх конкурентів, скажімо.

- У житті якось я рідко стикалася з поняттям «конкуренція» і не тому, що в мене не було конкурентів, а тому, що я людей такими не сприймаю. Я дивлюся на інших працівників редакції, як на колег. Бачу, наприклад, їх сильні сторони і радію за них. А навіщо ревнувати, краще добиватися тих же лаврових вінків.

-  Ти буваєш задоволена собою?

- Буваю. На щастя, це тягнеться недовго. Мені більше подобається бути задоволеною успіхами колег і, звичайно, дітей. У мене чудові онуки. Є прекрасна фраза: щастя - це не мати все, чого хочеш, а цінити все, що маєш.
Ніколи не зустрічала людей по одягу. Інтелект і почуття гумору для мене - це головне. Тому й заміж за Підгорного вийшла: був наймудріший на курсі. Прожили ми з ним 34 роки. Але, на жаль, життя довше, ніж кохання. Та й саме життя - не вічне. Журналістика Закарпаття багато втратила зі смертю Саші Підгорного. Це був справжній талант, нікого й нічого не боявся. Якби можна було б все повернути, я б вже ніколи не читала йому лекцій про шкідливість алкоголю і не нагадувала б, що треба винести сміття чи потренуватися з пилосмоком.

- Насамкінець, що Ти порадила б сьогоднішнім працівникам пера, вірніше, комп'ютера і ноут-бука, інших новинок сучасного технічного прогресу, а також тим, хто хотів би обрати собі цю професію? І чи вартує вона взагалі того, щоб її обрали?

- Більше сміливості, ніколи не йти проти совісті, пам'ятати, що слово так само ранить, як і ніж. Не боятися йти до людей, не висмоктувати теми зі стелі: їх у житті так багато. І сто раз перевіряти факти, інакше люди тобі просто не будуть вірити.
Чи обирати професію журналіста? Це кожному підкаже серце. Це хліб не з легких і знаю точно, що не принесе великих прибутків, якщо працюватимеш чесно. Але це прекрасна професія і якби я починала все спочатку, я б обрала тільки її. Кажуть колеги, що це діагноз, невиліковний. І попри все, я щаслива жінка.

Розмову вів Микола ГОРВАТ, "Журналіст Закарпаття". №10, 2012 рік

13 грудня 2012, 13:35
KARPATNEWS.in.ua — Усі новини Ужгорода, Мукачева, Закарпаття та України

Сподобалась новина? Підтримай KarpatNews натиснувши "Подобається"!