80 років тому 15 тисяч закарпатських українців стали на захист рідної мови і культури (фото)

До 80-річчя Всепросвітянського з’їзду в Ужгороді.

17 жовтня 1937 р. став днем, навічно вписаним в українську історію Закарпаття. Саме тоді в Ужгороді відбувся величний Всепросвітянський з’їзд на підтримку рідної мови і культури. Ця неординарна подія, широкомасштабна народна акція яскраво засвідчила вікові прагнення закарпатців до волі, до культурної і політичної єдності з українцями інших українських земель, стала іспитом на їхню національну зрілість. Великий просвітянський здвиг за своєю масовістю, імпозантністю (15 тисяч учасників з понад 300 сіл і міст Закарпаття, 12 духових оркестрів, 25 греко-католицьких священиків та кілька десятків отців Василіян на чолі походу, 190 таблиць з написами сіл, 128 синьо-жовтих прапорів і кілька тисяч малих синьо-жовтих прапорців) та значущістю щодо утвердження і поширення у краї української національної ідеї, за винятком кількох місяців творення у 1938–1939 рр. Карпатської України та велелюдних народних віче 1989–1991 рр., коли розхитувалися підвалини тоталітарної большевицької імперії і виборювалась незалежність України, аналогів в історії Закарпаття немає.

 Нині, коли різної масті українофоби й «автономісти» кричать на всі лади, що українська ідея чужа закарпатцям, що вона насильно занесена у наш край штиками Червоної армії і залізною рукою Сталіна, не завадить познайомитись з документальними матеріалами про з’їзд «Просвіти» 1937 р. в Ужгороді, який став великим днем української правди, української єдності.

Прологом до з’їзду був «Маніфест до українського народу Підкарпаття» (з підзаголовком «В мові живе народ») 1 жовтня 1937 р., підписаний від імені 24 українських громадських, культурних і політичних організацій Закарпаття їх провідниками – Авґустином Волошином, Юлієм Бращайком, Михайлом Бращайком, Миколою Долинаєм, Юлієм Реваєм, Федором Реваєм, Авґустином Штефаном, Василем Свереняком, Іриною Невицькою, Марією Долинай, Василем Ґренджою-Донським, Василем Гаджеґою, Іваном Ґриґою, Степаном Клочураком, Віктором Желтваєм, Олександром Маркушем, Володимиром Бірчаком, Юлієм Гуснаєм, Дмитром Німчуком, Миколою Вайдою та іншими. В маніфесті зазначалося: «Кожний нарід лише доти жиє, поки захоронить свою мову, свою народну культуру, свої традиції, звичаї, обряди. Підкарпатський український нарід довгі віки жив у народній неволі, але в його душі не вгасала іскра народного духу, світила йому в темних часах лихоліття та підтримувала віру у кращу будучність. І нарід наш зберіг та передав нам, своїм нащадкам, чарівну пісню, наші прекрасні народні звичаї і незіпсуту народну милозвучну рідну мову, яку цілий науковий світ називає українською».

Далі в маніфесті констатувалося, що з відродженням у 20-і роки мови і культури закарпатських українців знайшлися вороги, які усілякими способами намагаються перешкодити їх національно-культурному розвитку, завести повсюдно московську мову, зробити з них окремий «карпаторусскій народ» і таким чином довести до повної асиміляції. «На таку підлу, руїнницьку роботу, на таке святотацьке посягання на наш найдорожчий скарб, на наші народні святощі, на нашу рідну мову і культуру – говорилося в маніфесті – ми, свідомі сини свого народу, без огляду на свою релігійну й партійну приналежність, без огляду на те, чи то інтелігент, чи то селянин чи робітник, не можемо дивитися з заложеними руками. Ми є вірними громадянами нашої демократичної держави, але в мовних і культурних справах ми були й будемо частиною великого 50 міліонового українського народу і цеї нашої народньої та культурної єдности ніколи нізащо не зречемося. Для заманіфестування нашої української свідомости, сили й єдности, для установлення плану дальшої нашої праці і боротьби за нашу мову, культуру та кращу долю скликаємо на 17 жовтня (октобра) 1937 Всепросвітянський з’їзд в Ужгороді».

17 жовтня з самого ранку поїздами, автобусами, автомобілями, возами, пішки прибували до Ужгорода на Всепросвітянський з’їзд люди, йшли до кафедрального собору, де Службу Божу з великими урочистостями провів єпископ Олександр Стойка. Гарну проповідь національно-релігійного змісту виголосив просвітянин проф. о. Людвик Міньо. Люди стояли біля переповненого храму з десятками синьо-жовтих прапорів. О 10 годині 15 хвилин розпочався урочистий похід. Попереду йшла кінна бандерія на чолі з Василем Климпушем з Ясіня та Йосипом Данком з Баранинців. Шиї коней були оздоблені синьо-жовтими стрічками. За бандерією їхали велосипедисти з прикрашеними синьо-жовтими стрічками колесами, далі йшли пластуни і пластунки з Ужгорода, Мукачева, Берегова, Хуста, веречанський оркестр, дві гуцулки з великим лавровим вінком, просвітяни з таблицею «Всепросвітянський з’їзд», слідом за ними – почесні гості, в тому числі голова львівської «Просвіти» д‑р Іван Брик, і головна рада «Просвіти», за ними – оркестр з села Руське у Словаччині, просвітяни з сіл Руське і Снина, учні учительської семінарії, просвітяни з Йоврі, Оноковець, Буківцьової, жіноча учительська семінарія, Хустський театр «Нова сцена», далі Пряшів, Кошіце, Бардіїв, Михайлівці, Крайна Поляна, Крайна Бистра, Бодружаль, Чорна, чисельна:делегація з Кальника на Мукачівщині… Далі – гуцули, бойки, лемки, долиняни – усі з синьо-жовтими стрічками на грудях, синьо-жовтими прапорами або такої ж барви прапорцями, таблицями з написами сіл, транспарантами. На вулиці лунали народні, козацькі і стрілецькі лісні, маяли яскраві барви народного вбрання, оркестри вигравали українські походові марші.

Один з організаторів і учасників з’їзду письменник Василь Ґренджа-Донський занотував усі села, назви яких були на таблицях (190), що їх несли учасники ходу.

Крім згаданих вище, чисельними делегаціями була репрезентована, закарпатська Гуцульщина: Ясіня, Білин, Кваси, Рахів, Берлебаш, Богдан, Требушани, Великий Бичків, Малий Бичків, Косівська Поляна, Кобилецька Поляна, Верхня Апша. Всі – у прегарних гуцульських строях, з синьо-жовтими прапорами, з транспарантами: «Українській дитині – українську книжку», «За рідну мову – до боротьби!», «Борітеся – поборете!». З натхненням виконували гуцули пісню «Гей, там на горі Січ іде», передаючи патріотичний запал іншим учасникам з’їзду.

За гуцулами крокувала Тячівщина – з транспарантом «В єдності – сила!» та коломийками на вустах: Тячів, Тересва, Бедевля, Грушово, Нересниця, Новоселиця, Широкий Луг, Чумальово, Терново, Ганичі, Дубове, Красна, Брустури, Руська Мокра, Руське Поле, Теребля, Угля – у святковій народній одежі, у маєві синьо-жовтих прапорів…

Далі походувала Хустщина: Іза, Хуст, Кіреш, Боронява, Березово, Золотарево, Драгово, просвітяни натхненно співали «Не пора, не пора, не пора…».

Волівська Верховина під транспарантом «Геть московські підручники з наших шкіл!» об’єднала просвітян з сіл Волове, Вучкове, Лозянське, Ізки, Пилипець, Ляховець, Рекіти, Присліп, Нижній Студений, Вишній Студений, Келечин, Буковець, Синевирська Поляна, Синевир. Верхня Колочава, Нижня Колочава-Лаз, Лопушне, Торунь, Майдан.

Севлющина (Севлюш, Онок, Сірма, Веряця, Королево, Черна, Сасово, Горбки, Велика Копаня, Мала Копаня, Верхній Шард та інші села) йшла в поході з транспарантом «До бою за рідне слово!», Іршавщина (Заріччя, Імстичево, Сільце, Іршава, Білки, Довге, Лисичево та інші поселення) – з транспарантом «За рідну мову, за рідну книгу» та в супроводі духового оркестру з Білок. Далі урочисто, під синьо-жовтими прапорами, крокували села Берегівщини, Свалявщини, Воловеччини. Іван Грига привів на з’їзд чисельну громаду просвітян з Вишніх Верецьок.

Мукачівщина (Пістрялово, Лалово, Барбово, Березинка, Макарьово, Лецовиця, Брестів, Великі Лучки, Нове Давидково, Старе Давидково, Страбичово, Кальник, Шкуратівці, Пацканьово, Зняцево, Червеньово та інші) походувапа під численними синьо-жовтими прапорами зі транспарантами «Борітеся – поборете!» та «Без культури нема хліба, без хліба нема життя», Великоберезнянщина (Великий Березний, Малий Березний, Мірча, Кострино, Люта, Ставне, Волосянка, Стужиця та ін.) – під транспарантом «З народом за народ!».

Чисельною була делегація з Перечинського округу. З одного лише Перечина прибуло кілька сотень людей. Святковий настрій створювали Перечинський духовий оркестр під керівництвом Івана Романченка, духові оркестри з Дубриничів і Зарічева та Перечинська «Січ» в козацьких одностроях. Під транспарантом «Молоді дайте школу, працю і хліб» та синьо-жовтими прапорами в поході крокували репрезентанти Перечина, Сімера, Тур’я Ремет, Тур’я Поляни, Мокрої, Ворочева, Дубриничів, Сімерок, Тур’я Пасіки, Ракова, Порошкова та інших поселень. Далі походував Пласт з Королева, за пластунами – посланці Ужгородщини під транспарантом «Не ридай, а здобувай!» (села Невицьке, Кам’яниця, Горяни, Радванка, Вовкове, Середнє, Дравці, Руські Комарівці, Дубрівка, Ірлява, Коритняни, Баранинці та інші).

Похід вулицями Ужгорода був надзвичайно імпозантним, величавим, на всю довжину походу (від Галагова до Народного Дому «Просвіти») майоріли синьо-жовті прапори. Ужгород такої могутньої маніфестації досі не бачив. Маси народу, що прийшли до площі Корятовича, не поміщалися тут і довелося розводити їх у бік гімназії та по сусідніх вулицях. Тут, на найстарішій і найбільшій площі Ужгорода, відбулися історичні маніфестаційні збори, в яких взяли участь понад 15 тисяч маніфестантів з понад 300 сіл краю.

На трибуні, обведеній величезним синьо-жовтим полотнищем та прикрашеній зеленню, державними і крайовими синьо-жовтими прапорами, з’явилася президія у складі членів головної ради «Просвіти», губернатора Підкарпатської Русі К. Грабара, віце-губернатора Мезніка, голови львівської «Просвіти» Івана Брика, ректора Ужгородської богословської семінарії Олександра Хіри, директора лікарні Миколи Долиная та д-ра Олександра Фединця, посланців Праги, голів районних і міських філій «Просвіти», працівників преси. 12 оркестрів під керівництвом Івана Романченка відіграли гімни.

Зібрання відкрив голова крайової «Просвіти» Юлій Бращайко. Він підкреслив, що зібрала в Ужгороді маси народу пекуча необхідність захистити рідну мову і культуру, бажання стати господарями на рідній землі і закінчив промову Шевченковим «Борітеся – поборете!».

Бурхливими оваціями був зустрінутий батько національного відродження, директор Ужгородської учительської семінарії, заступник голови «Просвіти» о. Августин Волошин, який у своєму обширному рефераті подав історію боротьби закарпатців за рідну мову і культуру з середини XIX ст. і до дня скликання з’їзду, підкресливши велику роль «Просвіти» у національно-культурному відродженні краю. Він засудив не тільки москвофільство, але й так званий тутешняцький «третій напрям» (вироблення із закарпатців окремого народу), який веде до цілковитого зникнення закарпатців з лона землі.

Голова львівської «Просвіти» д-р Іван Брик передав привіт закарпатцям від трьох тисяч читалень і півмільйона членів найстарішої української інституції і наголосив: «Ми є діти з кости й крови одного того самого українського народу, великого культурою, мовою, терпінням і чинами».

Депутат Чехословацького парламенту Юліан Ревай засудив хаос у шкільництві краю, який спричинений запровадженням до шкіл так званих «русских» (московських) підручників і закликав дати рішучу відсіч цій провокації.

Прихильно був зустрінутий виступ сільського ґазди з Баранинців Йосифа Данка. У своїй промові він сказав: «Ще недавно були ми, українські селяни, тими рабами, яких не уважали людиною. Ще не так давно називали нашу мову простацькою. Вороги думали, що ми як нарід пропадемо. І коли думали, що все від нас забрали, наша мати-селянка над колискою своєї дитини співала нам пісню нашою рідною мовою. Що ми залишилися народом, то є тільки заслугою нашого селянства і рідної мови. Ми, селяни, святочно проголошуємо, що не допустимо, щоб відібрали цю нашу мову і робили з нас національних калік, москалів. Ми були українцями й ними зістанемось!».

Степан Клочурак виголосив промову на господарські теми, вказав на способи економічного піднесення краю. За українське жіноцтво промовляла Єлизавета Станко (з родини Бращайків), яка закликала боронити чистоту і красу рідного слова, ту дорогу і прегарну рідну мову, якою говорить 50-мільйонний український народ, і наголосила, що матері, жінки і дівчата не дозволять нікому топтати і калічити цієї мови і готові боротися за неї не на життя, а на смерть.

Комуністичний посол Олекса Борканюк висловив побажання, щоб з’їзд став початком об’єднання усіх демократичних сил краю з метою творчої праці, економічного піднесення народу. Він наголосив, що закарпатці належать до великого українського народу, культура якого дорівнює культурі інших європейських народів, чого не хочуть визнати місцеві українофоби, які повторюють за Валуєвим: «Украинцоф нєт, не било і бить не может». Він висловив протест проти насильного запровадження до шкіл т.зв. «русскіх учебніков» і зажадав, щоб дітей в школах вчили матірною українською мовою.

Від імені молоді краю виступив богослов Іван Рогач. Він підкреслив: «Ми народилася українцями й ними завжди хочемо бути, ми вже не покірні раби, чи всякі карпато-татро-лемко-бойко-роси, а свідомі українці, осуджуємо тутешнє руснацтво й хочемо духовної і культурної єдності з цілим українським народом». У кінці промови, під бурхливі овації, він сказав: «Ми всі тут присягаємо перед Богом і світом, що не зречемося ні крихітки наших національних прав, за свою українську мову і культуру і за правду радше дамо розіп’ятись, ніж мали б ми зрадити свій український нарід!»

Також виступали: д-р Червінка з Праги, Степан Росоха за академічну молодь, Василь Климпуш з Ясіня, Іван Скрип з Перечина, Андрій Маханець з Бедевлі, Андрій Лацанич з Березного, Іван Гриць з Берегова, Іван Ігнатко з Білок та інші.

Голова маніфестаційних зборів Михайло Бращайко на закінчення з’їзду зазначив, що це була наймогутніша народна маніфестація в історії Ужгорода, що цим з’їздом народ довів свою жертвенність, культурність. тверду волю і охоту до життя, до боротьби за правду і кращу долю, що появилися тут не покірні раби, а горді, вільні сини свого народу, що не просять, не благають, а жадають і домагаються; це означає, що наш народ іде доброю дорогою і що ідея нашої єдності з українським народом є живою, сильною і непереможною. Учасники з’їзду розходилися, натхненно виконуючи пісню «Не пора, не пора, не пора…».

Так закінчився цей великий, світлий і славний день української єдності, української правди, що увійшов в історію Закарпаття під назвою Всепросвітянський з’їзд в Ужгороді 17 жовтня 1937 р.

Павло ФЕДАКА, доктор історичних наук, газета “Трибуна”.