Втрачений Ужгород: історія будинку, на місці якого побудували «Україну» (+фото)

#Суспільство

Нині площа Кирила і Мефодія в Ужгороді переживає черговий етап змін.

Замість радянського універмагу "Україна" незабаром має постати сучасний торгово-розважальний центр, оновити обіцяють і всю площу перед колишнім універмагом. Ми ж у "Втраченому Ужгороді" розкажемо про те, як ця територія виглядала ще у довоєнні часи.

Як і тепер, так і століття тому тут проходила вулиця Минайська, названа так через те, що пролягала від Ужгорода в напрямку села Минай. Проспекту Свободи, звісно, ще не існувало, тож Минайську вулицю не розривала ніяка інша. Не було тоді й поділу цієї вулиці на Швабську і Минайську. Від нинішньої площі Петефі й аж до кінця Ужгорода це була одна Минайська вулиця, хоча місцеві жителі поміж собою і називали одну її частину швабською – через те, що там жили нащадки переселенців-швабів.

Чим далі Минайська простягалася від центру міста, тим менш заселеною вона була. Якщо на тій її частині, що була швабською, забудова була досить щільною, то вже від нинішнього перехрестя біля колишнього універмагу "Україна" подвір'я ужгородців розташувалися вільно, без якогось особливого планування. Воно й не дивно, адже тоді це була справжня окраїна Ужгорода з великими територіями швабських городів, пасовиськом, фруктовими садами, пшеничними полями та одним доволі великим підприємством – цегельним заводом братів Мошковичів.

Там же, де нині розбирають "Україну", була земля будівельника Дюли Вашка. Він ріс на Минайській вулиці від народження, його батькові Яношу належала земля трохи далі – на місці нинішнього готелю "Закарпаття". Янош був родом зі словацького містечка Вранов-над-Топльоу. Переїхав сюди молодим, працював спершу на млині у селі Мирча, а потім до кінця життя був головним млинарем ужгородського млина на Малому Ужі.

У 1898 році у сім'ї Яноша Вашка народився син Дюла. Він був молодшим сином, і разом зі своїм старшим братом Ондрашем навчався у Будапешті на будівельника, склав іспити і отримав дозвіл працювати у будівельній сфері. Спершу брати працювали на будівництвах, як прості робітники, але у 30-х вирішили спробувати себе в якості підрядників. Цікаво, що потім вони ніколи не працювали разом. Ондраш Вашко частіше за все отримував замовлення на ремонти державних будівель, а от Дюла Вашко будував приватні вілли.

У 1928 році Дюла одружився на 10 років молодшій за себе ужгородці Маргариті Фецюх-Цап. Маргарита втратила батька (поляка з родини греко-католицького священика) у трирічному віці. Її мама вийшла заміж вдруге за Бейлу Цапа – так у дівчини з'явилося подвійне прізвище. Зі своїм майбутнім чоловіком Маргарита познайомилася на благодійному балу, куди прийшла зі своїм нареченим. Стосунки у пари були серйозні, вони вже навіть обручками обмінялися, але сталося так, що раптове кохання, яке спалахнуло між Маргаритою та будівельником Дюлою, змінило всі життєві плани дівчини. Вона розірвала стосунки зі своїм нареченим і вийшла заміж за Дюлу.

Того ж 1928 року Дюла Вашко зі своєю бригадою робітників звів на вулиці Минайській великий дім для своєї сім'ї. Просторе подвір'я, на якому велося будівництво, займало фактично всю територію нинішньої площі Кирила і Мефодія. Десь у районі універмагу "Україна", трохи ближче до зеленої зони, і стояв той самий будинок Дюли Вашка. Був він великий і гарний, з мансардним поверхом, який повністю відвели під будівельну контору. Саме там Дюла працював і зустрічався із замовниками, а ще там вела всю документацію контори особиста секретарка будівельника, яку в сім'ї Дюли називали просто "слечна" (у чеській мові – шанобливе звертання до незаміжньої жінки).Цей дім був не єдиним майном, яким володів Дюла. За тодішніми мірками він був людиною досить заможною. З іншого боку Минайської вулиці аж до залізничного вокзалу простягалися його землі. Там був фруктовий сад, росла пшениця та городина. На вулиці Підградській, навпроти міського басейну, вони володіли великим винним підвалом. А в кінці вулиці Собранецької у сім'ї був власний великий виноградник, який тягнувся схилом вгору аж до нинішніх гуртожитків Ужгородського університету. Там, на горі, стояв літній будиночок на 4 кімнати, окремий будиночок для збирачів винограду, яких наймали на роботи у період збору врожаю, та будівля-сушарка для фруктів. На початку 40-х років Дюла Вашко почав зводити на вулиці Собранецькій, фактично на початку свого винограднику, великий дім на кілька квартир. Можливо, планував подарувати їх у якості приданого чотирьом своїм донечкам: Магді, Валерії, Єві та Вері. Цей дім досі стоїть на Собранецькій, нині він має 132-ий номер. Коли почалася Друга світова війна, Дюла не встиг його завершити. Фактично він був готовий, от тільки потребував завершення внутрішніх робіт. Але ситуація була такою, що тимчасово ці роботи відклали, хоча Дюла й закупив усі потрібні матеріали.Роки війни досі добре памятає донька Дюли Єва Вашко-Ленчур. Пані Єву багато хто зі старших ужгородців знає як талановитого лікаря-кардіолога, хоча вона уже багато років проживає в Угорщині. Майбутній лікар народилася у 1938 році, тож пригадує, як у роки війни діти нав'язували собі на шию невеличкі торби з тканини, в які клали трохи сухого печива "про всяк випадок". Коли в місті лунали тривожні сирени, всі члени родини бігли до свого винного підвалу, який використовували як бомбосховище. Бігли через швабські поля до залізничного мосту (нині – транспортний міст біля Підзамкового парку). Сам міст у той час перебував у жалюгідному стані, пані Єва пригадує, що завжди боялася переходити через його пішохідну частину, адже покривали її звичайні дошки, прокладені так, що через них внизу було видно стрімку течію Ужа. Нині винниці Вашків вже немає, над нею звели ресторан "Ретро".

Дюла Вашко розумів, що така біганина під час війни може закінчитися погано, тож почав будувати у своєму фруктовому саду бункер. Просторий підвал оснастили всім необхідним, туди збігалися під час оголошення небезпечної ситуації навіть сусіди. Аби замаскувати бомбосховище, Дюла посадив на його даху траву.

Пам'ятає Єва Юліївна і гетто, яке організували у 1944-му неподалік їхнього дому – на території цегельного заводу. Туди закрили всіх євреїв міста, опинилися там і сусіди Вашків, і маленькі подруги Єви – Фріда, Зіта та інші. Кожного вечора, коли темнішало, Євина мама Маргарита готувала вечерю, брала сигарети для охоронця і йшла до гетто. Там передавала через паркан їжу для сусідів. Якось пішла з мамою і Єва. Тоді востаннє побачила своїх подружок: помахала їм рукою, навіть не підозрюючи, яка жахлива доля чекає на них далі.

Власне, далеко не медом було подальше життя і Євиної сім'ї. Коли радянські війська підходили до Ужгорода, всі його мешканці почали готуватися до змін: хтось тікав, хтось ховав цінні речі, а хтось маскував під стареньких бабусь своїх молодих дочок – аби військові не зґвалтували. Дюла Вашко теж піддався загальній паніці. У його літньому будиночку на горі вище вулиці Собранецької на горищі стояв великий металевий бак. У нього набиралася дощова воду, яку потім використовували для купання та інших потреб. Саме у цей бак Дюла склав усі цінні речі сімї: картини, срібло, порцеляну тощо.

Коли до Ужгорода зайшли радянські військові, ужгородці були вражені їхнім непоказним виглядом. Пішки й на худющих шкапах, вони йшли брудні і втомлені, на ходу їли чорний-пречорний хліб, який здалеку дітям здавався шоколадним кексом. Будинок Дюли Вашка, як найвищий на цій частині Минайської вулиці, військові використали в якості точки для передавача. На подвір'я заїхала "будка" з пересувною радіостанцією, кілька десятків військових влаштувалися на ночівлю на підлозі кухні – просто на плетених доріжках-"покровцях".

Дюла дуже переживав, як там його дім на Собранецькій, виноградник і літній будинок, у якому були заховані сімейні коштовності. Оскільки всі мости були підірвані, дістатися на той бік річки можна було вбрід чи автівкою. Дюла вмовив одного військового поїхати з ним на Собранецьку. Коли приїхав під гору, був просто вражений, бо з його літнього будинка витікав червоний струмок вина. Військові розбили двері, розбили діжки з вином і пили, поки не падали на землю. Дюла кинувся на горище до баку, але він теж був розбитий і порожній. Цікаво, що Дюла був впевнений: коштовні речі з баку викрали ще до того, як туди прийшли військові. Підозрював, що зробив це хтось із місцевих.

До речі, із цим літнім будиночком на горі повязана ще одна надзвичайно страшна історія. Ми вже згадували, що біля нього стояло невеличке приміщення сушарки. Це був двокімнатний будиночок: в одній кімнаті на великих столах і "тепшах" сушили фрукти, в іншій – проживав сторож виноградника. У часи війни сторожем у Дюли Вашка працював місцевий чоловік на прізвище Булеца. Коли після війни закрили кордони, Булеца почав промишляти тим, що таємно переводив до Словаччини людей. Він добре знав усі тутешні стежки і користувався тим, що кордони стерегли не дуже пильно. Спочатку це йому вдавалося легко, тож Булеца непогано заробляв, адже брав за переправу досить великі суми грошей. Але потім, у 1946-1947-му, переправа стала майже неможливою, тож Булеца придумав таке: він зустрічався з клієнтом, брав гроші, а потім просто вбивав його і ховав під підлогою сушарки. Дружина Дюли Маргарита після війни ще дбала про виноградник, тож часто там бувала і бачила чоловіків і жінок, котрі приходили до Булеци і про щось із ним підозріло домовлялися. Серед них запам'ятала Маргарита симпатичного молодого хлопця. Він кілька разів приходив до Булеци, а потім зник. Яким же було здивування Маргарити, коли міліція під підлогою її сушарки знайшла тіло цього хлопця та ще шістьох чи сімох людей. Виявилося, що коли кілька "нелегалів" так і не дісталися до своїх родичів у Словаччині, і додому теж не повернулися, їхні рідні в Ужгороді звернулися до міліції. Міліціонери прийшли до Булеци, обшукали його помешкання на винограднику і знайшли під підлогою мертві тіла. Вони пролежали вже так довго, що упізнавати їх рідним довелося за зубами чи одягом. Пані Єва пригадує, що ця жахлива історія стала у післявоєнному Ужгороді справжньою сенсацією. Судовий процес зробили відкритим, убивці "дали" 15 років ув'язнення. Цікаво, що саме ця історія лягла в основу оповідання "Королева рами" зі збірки "Кімната для печалі" відомого закарпатського письменника Андрія Любки. От лише йому розповідали, що ужгородського убивцю засудили до розстрілу.

Втрата всіх цінностей була першим випробуванням сім'ї Вашко. Від самого початку нового життя радянського Закарпаття Дюлу переслідували як куркуля. Неодноразово до його будинку на Минайській приїздили люди у формі, та будівельникові завжди вдавалося непомітно вислизнути з дому і городами втекти до робітника зі своєї бригади Яноша, котрий проживав у Минаї. У той час трапилася справжня трагедія. Наймолодша донька Дюли, семирічна Вера, у січні 1948-го трагічно загинула. Вона йшла на навчання до Дому Марії (навчально-виховного закладу римо-католицьких монахинь на вулиці Бозош (Толстого)), коли на переході з вулиці Капушанської її на повному ходу збили сани, запряжені кіньми. Керував ними п'яний чоловік, котрий не зміг зупинити саней у великому снігу. Ця подія стала найбільшою трагедію сім'ї, навіть подальші проблеми не вплинули так кардинально на всіх її членів.Вихованці Дому Марії на подвір'ї закладу

А далі справді були суцільні неприємності. У 1951 році обласна рада ухвалила постанову № 13 "Про подальший розвиток виноградарства і виноробства Закарпатської області", у пункті 12-му якого значилося: всі комунальні виробництва та житлові приміщення, розташовані на виноградниках, передати на баланс радгоспів. Під дію цієї постанови потрапили і виноградники Дюли Вашка, і його літній будинок з господарськими спорудами. Дюлу звинуватили в куркульстві і посадили до вязниці. Його сім'я мала виплатити 47 тисяч карбованців контрибуції. Але взяти їх було ніде, адже всі цінні речі – зникли, а продавати вдома вже було нічого. Пані Єва досі не знає точно, звідки її мама все-таки взяла такі великі гроші, чула лише, що зібрати суму допомогли рідні та друзі. Після виплати контрибуції Дюлу з в'язниці випустили. У той складний період від суцільного бзегрошівя Вашків врятувала Монція – корова швейцарської породи, яка давала по 25 літрів молока на день. В обов'язки малої Єви входило щодня розносити молоко постійним покупцям по всьому місту.

Коли Дюлу звільнили, він влаштувався на роботу у будівельну організацію "ОШОСДОР". Досі у його нащадків зберігається договір, який Дюла заключив із підприємством. За ним "ОШОСДОР", використовуючи матеріали Вашка, мав доробити семиквартирний будинок на тодішній вулиці Радянській, 150 (нинішній Собранецькій, 132), заселити туди своїх працівників, а через 10 років віддати назад. Саме з цим документом нащадки Дюли на початку 90-х років намагалися відстояти своє право на будівлю загальною площею 334 квадратних метрів. Пані Єва, яка займалася цим питанням, змогла домогтися від міської влади Ужгорода підтвердження, що саме вона має бути законною власницею дому, однак влада висунула свою умову: оскільки на той час будинок був розділений на 8 квартир, пані Єва має надати жильцям заміну, тобто придбати кожній сім'ї по квартирі. Звісно, зі своїх лікарських заробітних плат на початку 90-х пані Єва з чоловіком, відомим рентгенологом Михайлом Ленчуром, не могли цього зробити. Тому довелося відмовитися від мрії повернути батькове майно.Тоді ж, у перші повоєнні десятиліття, будівельникові Дюлі Вашку довелося пережити ще одну втрату. У кінці 60-х до його будинку на Минайській прийшли представники влади і попередили про те, що цей район готують до капітальної перебудови, тож їхнє подвір'я та дім потрібно буде покинути. Спершу тодішній міський очільник Степан Дьолог пропонував залишити добротний будинок і перетворити його на кафе. Та потім цю ідею визнали недоречною, бо архітектура вілли, мовляв, не пасуватиме до нової забудови майбутнього проспекту 40-річчя Жовтня. Тоді на місці Вашкового подвіря запланували закласти площу з великим сучасним універмагом та зеленими зонами. Дюла Вашко від тієї новини так рознервувався, що захворів. Він помер незабаром, як і хотів, у своєму домі. Його дружині та сім'ям двох дочок після відселення виділили 3 окремі квартири. А сам будинок Дюли Вашка у 1970-му знесли.