Втрачений Ужгород: викладач гімназії і директор «Конвікту» Ендре Контрош

#Суспільство

Ужгородська гімназія за століття роботи виховала не одне покоління освічених та інтелігентних людей.

Дехто з випускників гімназії навіть повертався до неї вже у новому статусі, ставши її викладачем. Таким, до прикладу, був герой нашої нинішньої історії – талановитий педагог, відомий латиніст та перекладач, багаторічний директор державного інтернату "Конвікт" Ендре (Андрій) Контрош.

Корінним ужгородцем Ендре Контрош не був, народився 1893 року у Сатмарі (нині – румунське місто Сату-Маре) в угорській родині службовця Ференца Контроша. Ференц з дружиною виховували дев'ятьох дітей, кожному з них намагаючись дати гідну освіту. Сьому за рахунком дитину, сина Ендре, відправили після початкової школи здобувати освіту до Католицької гімназії Коложвара (нині – румунське місто Клуж-Напока). Там Ендре не лише успішно навчався, відкриваючи в собі все більшу схильність до вивчення мов, а ще й підробляв, продаючи гімназистам лекції, записані методом швидкописання. Коложварську гімназію Ендре, однак закінчити не зміг. Через чотири роки його батьки вирішили переїхати до Ужгорода, де на той час вже проживав їхній старший син із сім'єю. Точніше, проживав він під Ужгородом, у Радванці, яка тоді ще була окремим селом. Саме там, у будиночку, який досі зберігся, і оселилися Контроші. Ендре ж продовжив навчання в Ужгородській реальній гімназії, яку закінчив з відмінними оцінками.

Випускник Ужгородської гімназії Ендре Контрош сидить справа від свого професора релігії, майбутнього єпископа Петра Гебея

Коли після закінчення гімназії постало питання про подальше навчання Ендре, його вибір був однозначним: він хотів бути вчителем. Вищу освіту поїхав здобувати до Коложварського університету, де вивчав угорську мову та латину. Однак на заваді навчання стала Перша світова війна. 21-річного студента у званні лейтенанта без якихось особливих попередніх військових навчань одразу відправили на фронт.

Вже потім він розповідав дітям, що на війні йому було дуже страшно. Молодих хлопців без досвіду просто вишикували у шеренгу і дали команду йти у бій. Хлопці побігли, а росіяни їх "косили" з рушниць. Поруч з Ендре падали мертвими його товариші, але він біг, поки ворожа куля не поранила його в ногу. Хлопець упав, і це врятувало йому життя, бо наступ провалився, було дуже багато убитих і поранених, котрих росіяни з поля бою забрали у полон. Ендре також забрали. Чотири роки він провів у таборах військовополонених у різних містах Росії.

Ендре стоїть - крайній справа

Був у Нікольську, а з бурятського міста Троіцкосавськ, де у 1915-1916 роках у таборі утримували 6700 полонених військових, навіть привіз таборові саморобні гроші.

Після завершення війни і повернення додому Ендре схотів було продовжити навчання у Коложварі, але на той час місто вже було румунським. Тоді він поїхав до Сегедського університету, у якому через рік і отримав документ про вищу освіту. З ним Ендре знову приїхав до Ужгорода, де отримав місце викладача латини в рідній гімназії. То був складний період реформування гімназії під стандарти освіти, запроваджені Чехословацькою Республікою. Саме тоді Андрію (у "чехословацькі" часи зазвичай використовували таке написання його імені) стала в нагоді непогано вивчена за чотири роки полону російська мова. Він поїхав до Праги, отримавши там в університеті документ-підтвердження про володіння російською мовою та можливість викладати нею. Загалом, окрім угорської, латини та російської, Андрій Контрош добре знав німецьку, а потім вже й чеську мови.

У 1920-му йому довірили важливу посаду директора студентського гуртожитку, який тоді складався з двох частин: "Конвікту" й "Алумнею". І перший, і другий колись були збудовані, як єпархіальні гуртожитки для священицьких сиріт і бідних студентів, котрих навчали в духовній семінарії у замку та в учительській семінарії в будівлі сучасного юрфаку УжНУ. Але з часом там почали давати притулок і гімназистам, а від 1920 року гімназія вже орендувала у греко-католицької єпархії ці приміщення для розміщення там державного гуртожитку для хлопців.

Саме цією роботою з організації державного гуртожитку і займався викладач Андрій Контрош. Разом у двох будівлях ("Конвікт" працював у нинішній будівлі УжНУ на вулиці Капітульній, 13, а "Алумней" – у приміщенні видавництва УжНУ "Говерла" на вулиці Капітульній, 18) потрібно було розмістити близько 180 гімназистів. Плюс – організувати харчування дітей, медичний нагляд, дозвілля та можливість навчатися.

Сам Андрій Контрош, як директор закладу, теж проживав у "Конвікті". Його трикімнатна квартира розміщувалася на другому поверсі будівлі. Одна з кімнат квартири була обладнана під робочий кабінет директора. Цей кабінет можна побачити на світлинах, зроблених відомим ужгородським фотографом тих часів Петром Башею.

Баша, очевидно, провів для Андрія Контроша і молодих жителів гуртожитку цілу фотосесію, таким чином зберіг для історії кілька цікавих видів "Конвікту": кабінет директора, їдальню, двір тощо. Усі ці світлини нині зберігаються у дітей та онуків Андрія Контроша. З них, зокрема, видно, що кабінет директора був досить скромним: великий стіл, улюблена друкарська машинка, підставка для печаток, у кутку – диванчик для відпочинку, а на стіні – ряди ключів від численних кімнат гуртожитку.

Донька Андрія Контроша Ірина, котра люб'язно погодилася відкрити сімейні архіви і розповісти про батька, пригадує, що працював він протягом цілої доби. Зранку викладав у гімназії, вдень і ввечері залагоджував безкінечні справи гуртожитку, навіть уночі іноді мусив втихомирювати молодих гімназистів. Допомагали йому два префекти, в обов'язки котрих входило наглядати за учнями та допомагати їм після уроків виконувати домашні завдання. У різні роки префектами працювали такі викладачі гімназії, як Степан Фодор, Еміл Сокол, Степан Петрус, Ярослав Кулик, Ян Вегріхт та інші. Префекти, як правило, також проживали в будівлі гуртожитку, аби цілодобово наглядати за учнями.

Ірина Андріївна Контрош пригадує, що на першому поверсі "Конвікту", де вона проживала з батьками, розміщувалися навчальні класи, де займалися гімназисти, а на другому поверсі були їхні спальні кімнати – великі приміщення, в кожному з яких стояли по 10-15 ліжок. У дворі за основною будівлею на узвишші стояв довгий одноповерховий будинок – це була кухня і їдальня гуртожитку. Далі, під ухил Замкової гори, простягалося велике подвір'я з дерев'яними господарськими спорудами.

Цікаво, що утримувався, як тоді казали, державний інтернат, виключно за рахунок оплати учнів. Зі щорічних звітів, які у вигляді журналу видавала гімназія, можна побачити, як з роками змінювалася історія інтернату, його наповненість та навіть плата за проживання. Чомусь та плата з кожним роком ставала все меншою. Так, якщо у 1928-1929 навчальному році за інтернат потрібно було платити 300 чеських корун щомісячно (у цю суму входило власне проживання, харчування, медична опіка та допомога у навчанні), то у наступні роки платня зменшилася до 280, потім до 260 і нарешті до 240 корун щомісячно.

Декого з вихованців частково чи навіть повністю звільняли від оплати. За них платила держава, призначаючи стипендію. Так, у 1928 році 37 гімназистів зі 134-ох платили не повну вартість, а 13-ох звільнили від оплати повністю. Того ж року в інтернаті відкрили чеське відділення, в якому проживали 15 учнів. Наглядав за ними префект Алойс Маліх.

У 1932 році інтернат розділили на дві окремі структури – "Конвікт" та "Алумней". Директором "Конвікту" залишався Андрій Контрош, а "Алумней" очолив Степан Петрус. З тих пір кілька років "Конвікт" приймав на проживання 81-84 учнів.

На той час Андрій Контрош керував гуртожитком 12 років і проживав у ньому вже з власною сім'єю. Одружився учитель гімназії ще у 1927 році, взявши за дружину Марію Йолану Петрик – доньку греко-католицького священика Євгена Петрика, котрий протягом 42 років служив громаді села Ляхівці неподалік Середнього.

Молодший брат Марії Йолани, також Євген Петрик, був почесним каноніком Мукачівської єпархії, касиром єпархіальної каси, поважною та відомою в краї духовною особою. Як познайомилися Марія Йолана і Андрій – невідомо, після одруження вони оселилися у будівлі "Конвікту", де і проживали аж до 1938 року разом з трьома дітьми: Ендре, Іриною та Ласло (четвертий, Єне-Ференц, народився у 1941 році).

Діти граються на подвір'ї "Конвікту". Позаду них – їдальня гуртожитку (нині будівля, де проходять університетські заняття з цивільної оборони)

Сім'я жила скромно, вільний час проводила на дачі у Нижньому Солотвині, де Андрій вирощував виноград і робив вино, яке зберігав у пивниці біля невеличкого будиночку. Ця заміська ділянка була розрадою Андрія, його єдиним позаробочим хобі.

У 1936 році за зекономлені протягом багатьох років кошти гімназія придбала власний будинок під інтернат. У щорічному звіті гімназії писали, що з 1 вересня 1936 року інтернат переїхав до нової будівлі на вулиці Яроцькій, 2, в якій проживає 36 вихованців. Туди переселилася і сім'я директора. Цікаво, що на сусідній ділянці землі, придбаній у 1928 році, Андрій Контрош ще з 1930-го зводив для своєї сім'ї власний дім.

Коли він був уже майже готовий, на початку 1938-го, тобто після 18 років на посаді директора інтернату, Андрія Контроша підвищили і відправили працювати директором гімназії у Берегові. Уся сім'я їде за ним до Берегова, де пан професор, втім, не встигає пропрацювати і року. Віденський арбітраж та політичні зміни в краї призвели до втрати посади директора гімназії. Але досвід Андрія Контроша був високо оцінений новою угорською владою, тож його призначили радником регентського комісара з освітніх питань (за сьогоднішніми поняттями це щось на зразок начальника обласного управління освіти). Посада була високою і дуже відповідальною. Тепер робочий кабінет Андрія Контроша знаходився у будівлі крайового уряду – регентського комісаріату (нині – будівля ОДА). Він багато їздив всією областю, знову організовував систему освіти на новий лад, був присутній на іспитах та масових заходах – словом, це був пік його кар'єри.

Свої обов'язки Андрій Контрош виконував аж до 1944 року. Коли радянські війська почали підходити до Карпат і в краї стало неспокійно, він відвіз сім'ю до Нижнього Солотвина. Тікати далі до Угорщини не хотів, комуністів не боявся, адже був впевнений, що нічого поганого не робив, займався не політикою, а виключно освітою, благом дітей. Його донька пані Ірина пригадує нині, як у Нижньому Солотвині вперше побачили радянських солдат – змучених, брудних і обідраних. Після того Андрій залишив ще на деякий час дружину з дітьми у Нижньому Солотвині, а сам поїхав до Ужгорода – дізнатися, що нового і доглянути за будинком.

3 грудня 1944 року до оселі на Яроцькій раптово прийшли люди у формі. Вони навіть не дали Андрію Контрошу оговтатися, просто вивели з будинку, у чому був, і повезли на вокзал, де колишній поважний чиновник опинився у товарному вагоні з сотнями таких самих зненацька забраних з домів угорців і німців. Так для них почалися сумнозвісні "маленькі роботи", які в офіційних документах значилися колективною відповідальністю угорського та німецького населення за участь їхніх країн у Другій світовій війні.

Дружина Андрія тим часом ніяк не могла збагнути, куди він подівся. Коли приїхала до Ужгорода, застала лише порожній будинок, а на столі – тарілку з супом, який її чоловік навіть не встиг доїсти. Лише завдяки сусідам дізналася, що приходили люди у формі і забрали Ендре, а куди, чому і навіщо – ніхто не знав.

Нині у деяких працях істориків можна побачити ім'я Ендре Контроша, як в'язня ужгородської тюрми, звинуваченого у шпигунстві. Однак його донька Ірина каже: це помилка, бо йдеться не про її батька, а про сина його двоюрідного брата, вчителя з Комаровець Ендре Контроша. Її ж батько у тюрмі не сидів і засуджений не був. Його просто разом з іншими угорцями відправили на Донбас. Два з половиною роки від нього майже не було звісток. Рідні не знали де він, чи живий взагалі. Лише зрідка хтось передавав, що бачили його на шахті в Єнакієвому, що життя там жахливе, годують лише супом з прогірклою капустою, а за перші півроку половина в'язнів трудового табору вмерла від хвороб та виснаження. Пізніше все це підтверджував і сам Ендре Контрош. Аби вижити, він мусив обміняти на хліб дорогий годинник, з яким його забрали з дому, обручку та всі свої інші речі. Власне, сім'ї Ендре в Ужгороді теж було нелегко і вони теж мусили продавати цінні речі, аби вижити без роботи і грошей у ті важкі роки. Врятував ситуацію старший син Андрій, котрий тоді зумів влаштуватися на роботу.

Голова сім'ї повернувся з Донбасу у 1947-му – зістарений, зморений, худий. Він ніяк не міг змиритися з тим, що його несправедливо відправили до трудового табору, тож через деякий час не побоявся прийти просто в КДБ і спитати: скажіть, за що мене відправили на Донбас? Його попросили прийти через тиждень, мовляв, пошукаємо ваші документи і дамо відповідь. А через тиждень сказали: кожен чесний громадянин СРСР мусить три роки відпрацювати на шахті. От і все, чого добився пан професор.

Після Донбасу він вже не міг повернутися до викладацтва, йому важко було знайти бодай якусь роботу. Пізніше Андрій Контрош почав займатися перекладацькою діяльністю, переклав на угорську розповіді Тургенєва, "Педагогічну поему" Макаренка, уклав російсько-угорський словник. Спочатку у книжках навіть його прізвище не дозволено було зазначати, і лише у словнику таки значиться, що уклав його Андрій Контрош. Вже у похилому віці один із його колишніх учнів, відомий закарпатський науковець Юрій Сак, допоміг влаштувати його до Ужгородського університету лаборантом кафедри класичних мов. Але пропрацював там Андрій Контрош недовго, вийшов на пенсію, отримавши мізерні пенсійні виплати. Помер педагог, якого знали освічені люди в усіх куточках нашого краю, у 1972 році на 79-му році життя.