Втрачений Ужгород: ковбасний цех і магазин Йожефа Притули

#Суспільство

Є на вулиці Мукачівській звичайний з виду дім, який не вирізняється ані ліпленнями, ані розмірами.

Однак саме до нього у 30-х та 40-х роках люди щодня приходили, аби купити свіже м'ясо, смачні ковбаси, гурки, кров'янки і сосиски, які виготовляв знаний на весь Ужгород майстер Йожеф Притула.

Нащадки Йожефа Притули досі проживають у цьому будинку, але найбільше про нього можуть розповісти наймолодший син Йожеф-Томаш, котрий вже багато років живе у Словаччині, та онучка з Ужгорода Ельвіра Гуткай. Вони люб'язно погодилися розказати історію життя свого батька і діда, а також показали цікаві світлини з сімейного архіву.

Звідки і коли приїхали Притули до Ужгорода – нікому з нащадків цієї родини невідомо. На старовинному кладовищі на вулиці Капушанській збереглася сімейна могила з надгробком, найстаріше поховання в якій – 83-річного Ференца Притули – датується 1872 роком. Там же покоїться батько героя цієї статті – Янош Притула, котрий трагічно загинув у рік народження свого молодшого сина, у 1897-му. Про Яноша відомо лише те, що він за австро-угорських часів був одним із нечисленних тоді ужгородських пожежників. Під час гасіння пожежі він і загинув.

Сім'я пожежника Яноша Притули проживала у невеличкому будиночку на Könyök utca – так здавна угорською називали нинішню вулицю Новака. Саме там після смерті чоловіка залишилася сама з трьома дітьми вдова загиблого пожежника Йоганна Притула (у дівоцтві – Комар). Наймолодшому з дітей, Йожефу, було всього 13 років, коли він, закінчивши кілька класів школи, поїхав у Кішварду (Угорщина), аби вивчитися на м'ясника. Невідомо, чому саме таке ремесло обрав для себе малий Йожеф і чому поїхав навчатися так далеко від дому, але практику він отримав відмінну. У родині досі зберігається дуже пошкоджена світлина, на якій все ж можна розгледіти маленького помічника кішвардського майстра Мацо Ендре. Під світлиною дитячою рукою Йожеф Притула писав мамі, що це він зі своїм товаришем у цеху. На самій же світлині видно дуже коротко підстриженого хлопчину біля величезної м'ясорубки.

П'ятирічне навчання і робота у Кішварді завершилися, коли Йожефа забрали до війська. У Європі якраз лютувала Перша світова війна, тож юнака одразу відправили на передову. Воював він на італійському фронті, про що свідчать і світлини, які він надсилав додому. На одній з таких світлин Йожеф написав мамі: "Вибач, що так погано виглядаю". І намалював до свого зображення стрілочку, наче рідна мама і справді не змогла би його впізнати серед інших вояків.

На щастя, доля вберегла Йожефа на війні без поранень. Він повернувся до Ужгорода, і в неспокійні часи розвалу Австро-Угорщини і становлення Чехословаччини на наших землях зайнявся зрештою тим, чому навчався п'ять років – виготовленням ковбас. Свій бізнес Йожеф Притула розвивав покроково: спочатку, не маючи можливості одразу відкрити магазин і власний цех, об'єднався з товаришем, закупляв м'ясо, виготовляв з нього сосиски, ковбаски, гурки, кров'янки, а тоді з тим же напарником щодня вивозив усе це на ринок і продавав.

Продукція молодого "уженаря" ("уженаром", або "вуженаром" у чехословацькі часи називали м'ясників і ковбасників) швидко стала доволі популярною. Вже на початку 20-х Йожеф та його партнер вирішили чесно розділити всі прибутки, після чого Йожеф відкрив на площі Корятовича, 39 власний магазинчик. Розташовувався цей магазин, наскільки відомо нині нащадкам Йожефа, у будиночку просто над водами Малого Ужа (нині це кут площі Корятовича і вулиці Фединця).

Двадцяті роки минулого століття стали часом розквіту не лише бізнесу Йожефа, а і його спортивних досягнень у класичній боротьбі. Судячи з численних фото, цей молодий м'ясник був не просто красенем, а доволі сильним красенем. Він вступив до дуже популярного тоді в місті Ужгородського атлетичного клубу, був керівником секції класичної боротьби, брав участь у багатьох змаганнях. Нащадкам невідомо, як саме Йожеф захопився цим видом спорту, можливо, займався ним у період служби в армії.

Про Йожефа Притулу навіть у місцевій пресі писали, називаючи його найтитулованішим борцем клубу у середній вазі. Щоправда, в одній із заміток помилково назвали спортсмена Гейзою.

Класичною боротьбою в Ужгородському атлетичному клубі Йожеф Притула займався років десять, а тоді, на початку 30-х, спорт покинув. Весь цей час, до речі, дуже успішний підприємець і спортсмен холостякував, аж поки не зустрів на сім років молодшу за себе Ілонку Товт. Ілонка була донькою власниці невеличкого магазинчику на Zúgó utca – нинішній вулиці Шумній. Її мати теж торгувала м'ясними виробами, можливо, навіть закупляючи їх у свого майбутнього зятя, тож нащадки припускають, що молоді люди могли познайомитися саме так.

Батько Ілонки ще до її народження виїхав на заробітки до США. Багато років кликав сім'ю до себе, та дружина не хотіла рушати з малими дітьми у таку далеку дорогу, та й покидати свій дім і власну справу їй не хотілося. Так сім'я розділилася назавжди. Спершу батько надсилав гроші, допомагаючи дружині та дітям, а далі, кажуть, все програв, знайшов нову сім'ю і там і помер.

Ілонка у дорослому віці працювала продавцем. Одне з її місць роботи відоме завдяки світлині з сімейного архіву. На фото видно магазин одягу Дезидерія Фельдмана на тодішній вулиці Ракоці (нині це будинок навпроти римо-католицького собору на вулиці Волошина). На порозі магазину стоїть і продавець Ілонка Товт.

Саме з цією дівчиною і пов'язав життя Йожеф Притула. Ще до одруження він придбав на вулиці Мукачівській будинок, зведений у 1901 році, з великим наділом землі, який до того належав землевласнику з Дравець Давиду Клайну. Трохи його відремонтував і перебудував, після чого переніс туди і свій магазин. На задньому дворі Йожеф звів невеличке приміщення для ковбасного цеху. На таке господарство привів у 1931 році свою молоду дружину Ілонку, котра одразу ж почала працювати у їхньому магазині, продаючи продукцію чоловіка.

Йожеф дуже хотів, аби його цех був одним з найкращих у місті. Для цього він придбав якісну німецьку техніку, купив потужний електромотор, обладнав власну коптильню. В якості помічників взяв до себе 3-4 учнів – хлопців 13-15 років, котрі, як і він сам колись, навчалися усім тонкощам роботи м'ясника, проживаючи у невеличкому приміщенні тут таки, біля робочого цеху. Позаду обійстя, на незаселених просторах нинішніх вулиць Шопена та Тіхого, в загороді Йожеф Притула тримав свиней.

Його робочий день починався о третій годині ранку. Саме тоді він прокидався, йшов до загороди, витягав одну свиню, на задньому дворі її різав, а далі разом з учнями-помічниками у робочому цеху приступав до обробки туші. Коли ж магазин Притули на Мукачівській відкривався, там вже зрання на великих брилах льоду на прилавку лежали шматки свіжого м'яса, Ілонка подавала духмяні шкварки і гарячу, щойно підсмажену гурку, пекар привозив свіжий, ще теплий хліб і булочки, а перші покупці вже стояли на порозі.

Старша донька Йожефа та Ілонки Ольга біля велосипеду з рекламним надписом. На такому велосипеді продукцію з цеху Притули вивозили продавати на ринок.

Вулиця Мукачівська у ті роки ідеально підходила для торгівлі. Там завжди проходило і проїжджало чимало людей. Хтось їхав у місто, а хтось – із міста у бік трьох станцій (головної, малої та анталівської), прилеглих сіл або Мукачева. До магазинчика Притули заходили не лише місцеві, а й приїжджі. Для них усередині стояли кілька столиків із стільцями, аби могли присісти і перекусити. Перекуси ці були нехитрі: булочка зі шматком шовдаря чи шинки, або шматок кров'яночки чи гарячої гурки, шкварки, або кілька варених сосисок. Все це подавала і продавала Ілонка Притула, котра працювала у магазині зранку до вечора. При цьому варто позаздрити витривалості цієї жінки, адже попри щоденну роботу вона з 1932-го по 1940-ий виносила і народила п'ятьох здорових діток: у 1932-му – Ольгу, у 1934-му – Веру, у 1936-му – Янку, у 1939-му –Яноша і у 1940-му – Йожефа-Томаша. Оскільки батьки були завжди дуже зайняті в цеху та магазині, виховувати дітей допомагала няня, котру малі називали Анна-нейни.

До речі, будинок на Мукачівській, який зовні виглядає доволі великим, насправді складався всього з двох житлових кімнат. Фактично всю передню частину будинку займали два комерційних приміщення: у правому від великих дерев'яних воріт працював м'ясний магазин, а зліва було приміщення, яке Притули здавали в оренду. Житлова же частина була затісною для сім'ї з п'ятьма дітьми. Притули, хоч і були за тими мірками, людьми досить заможними, жили скромно, навіть ванної кімнати у старому будинку не мали. Йожеф мріяв колись звести для сім'ї просторіший дім, а ще багато років відкладав гроші, аби забезпечити належним посагом трьох своїх доньок. Синів він бажав бачити продовжувачами сімейної справи, тому змалечку показував їм, як зарізати свиню швидко та, смикаючи за передню ногу туші, зробити так, аби з неї витекла уся кров, а м'ясо було "чистим".

Цікава записка від покупця Сюч Ласло з вулиці Берчені, 33. У ній він просить шановного пана Притулу дати (ймовірно, слузі чи дитині) кілограм м'яса, 2 кілограми жиру та ¾ кілограма гурки, обіцяючи якнайскоріше розрахуватися. Фактично пан Сюч просив м'ясо у борг, записку ж м'ясник тримав, як доказ.

Однак сталося не так, як очікував Йожеф. На початку 40-х його призвали до лав угорської армії, тож у свої 44 він мусив знову йти на війну. Служив він, щоправда, недовго. Через те, що мав п'ятьох дітей, його відпустили додому. Але навіть короткий термін служби не врятував його від відправки у 1944-му на так звані "малі роботи". Тоді під примусову депортацію потрапило чимало угорців та німців призовного віку. Їх відправляли у табори, де примушували працювати, як військовополонених. Йожефа разом з іншими угорцями, німцями і навіть чехами повезли на Донбас. Йому пощастило, що замість важкої роботи десь на шахті, він потрапив кухарем на кухню. Там мусив відпрацювати два роки, і лише тоді був відпущений додому.

Коли Йожеф Притула повернувся до Ужгорода, виявилося, що його цех вже йому не належить. Підприємство націоналізували у 1946-му, магазин у його будинку став державним. Ще деякий час Йожеф працював у своєму колишньому цеху, який підпорядковувався залізничному підрозділу з довгою і незрозумілою назвою ОРСНОД 5 (розшифровувалося як "отдел рабочего снабжения начальника отделения дороги"). Та у 1952-му цех ліквідували остаточно: дороге німецьке обладнання вивезли у невідомому напрямку, працівників звільнили, а саме приміщення цеху переобладнали у квартиру з однією кімнатою і кухнею, поселивши туди незнайомих Притулам людей. Тобто, сталося так, що за кілька років колись заможну родину залишили без нажитої роками власної справи, частини будинку, частини подвір'я, частини майна.

Коли по сусідству з будинком Притул побудували взуттєву фабрику, Йожеф влаштувався туди сторожем. Він дуже переживав за те, що трапилося з його життям на схилі літ, але намагався не впадати у відчай. Через деякий час його професіоналізм таки став у нагоді. Його запрошували з Ужгорода та усіх сусідніх сіл різати свиней, а потім він до виходу на пенсію працював м'ясником на Середнянському промкомбінаті.

Діти та онуки Йожефа згадують, що він у старшому віці дуже сентиментально ставився до дітей. Власне, діток він завжди дуже любив, казав дружині, що обов'язково хоче мати багатьох нащадків. Але у старості Йожеф просто не виходив з дому без повних кишень цукерок. Пригощав на вулиці усіх: від знайомих сусідських дітей, котрі вже знали, що добрий дідусь постійно їх обдаровує, до незнайомих циганчат біля вокзалу. Саме таким, дуже добрим й усміхненим, незважаючи на всі життєві труднощі, які довелося йому пережити, пам'ятали Йожефа Притулу і рідні, і друзі, і сусіди. Він помер у 1980-му році, але ще багато років потому старші люди розповідали дітям Йожефа, як часто ходили до нього у магазин по м'ясо і як любили смак його неперевершених ковбасок.