Понти дорожчі за гроші. Цей принцип для ужгородців завжди був святим

У ці морозні дні ужгородці намагаються пересуватися максимально швидко, аби менше хапати холодного повітря. Місто динамічне як ніколи. І тільки замок згори байдуже спостерігає за нашою метушнею десь унизу.

Колись він пережив стільки перебудов, що свого часу, коли Горбачов оголосив перебудову у масштабі цілої країни, замок тільки криво посміхнувся усіма своїми бійницями. І мав чисту правду – та перебудова привела до повного розвалу майже усього в Ужгороді. Замок вистояв.

Взагалі-то, спершу він був дерев’яним. Від нього гарно пахло навколишнім лісом. Дятли лишали численні автографи на його стінах. Та поступово дерев’яний замок перестав задовольняти зростаючі естетичні потреби ужгородців. Воно й не дивно: перша пожежна команда тут з’явилася тільки через багато-багато віків, а от пожежі ставалися регулярно – як за графіком. Тільки-но зима ставала лютішою і городяни починали активніше топити свої печі (як зараз), місто негайно спалахувало і чесно ділилося своїм полум’ям із замком. Тому прогорілі стіни доводилося постійно латати і врешті-решт вони вже нагадували жебрацькі штани – суцільні латки, за якими не видно і первісного матеріалу. А найбільш богобійно казали, що замок аж занадто скидається на пекло чи страву від поганої газдині (що практично те саме) – вічно обвуглений, чорний-закіптюжений і з невитравним запахом диму і гару.

Ні, жити у такому ще можна було, але якось не комільфо. Понти дорожчі за гроші. Цей принцип для ужгородців завжди був святим. Проте ще ревніше вони сповідували іншу істину: не поспішай щось робити – може воно якось саме зробиться. Замок же показував власний норов і самостійно регенеруватися вперто не хотів. Навпаки, він і далі спалахував, як дурний. Як дівка на віддані, що червоніє від кожного кинутого на неї погляду. Врешті-решт дірок у тій огорожі стало вже більше, аніж дерева. То ж після чергової пожежі вирішили більше із деревом не бабратися, а будувати зразу з каменю.

Тягати камінь на гору було непросто. І все-таки дещо легше, аніж Сізіфові. В Ужгороді викочений нагору камінь вже не скочувався, а одразу ставився на розчин. Бо тут люди такі: коли щось вчасно не приклеїш, то воно зразу же зникне. Навіть якщо це просто камінь. Тому замок, а головне – фортеця навколо нього – росли не по днях, а по годинах. Щодо розмірів вирішили не скупитися. Фактично вони визначалися площею майданчика на вершині Замкової гори. Мури ліпили там, де вони ще бодай теоретично могли триматися, а не зсуватися униз. На щастя, гора була рясно вкрита різними чагарниками і навіть деревами, що їх потім так полюбляли зображати наші художники. Флора додатково підтримувала нові стіни, то ж фортеця така і вийшов – кам’яною, але з дерев’яними підпорками.

Замок усередині нагадував скриню, в якій Кощієва смерть. Навіть подолавши фортечні мури, добратися до нього було непросто: слід було ще перетнути внутрішній рів, який ішов просто навколо замку, тому він був наче у штучній ямі, через яку перекинуто дерев’яний місток. Всередині замку була казарма для місцевого гарнізону (так він був названий на виріст – взагалі-то, це було спочатку кілька вартових). Тут же мешкали перші жупани, що контролювали величезну територію навколо Ужгорода – від Тиси до Ужоцького перевалу. Вони головою відповідали перед королем за цей край, аби сюди не проникав ворог, а також, щоб звідси справно поступали податі до королівської казни. Обидві функції постійно оберталися головним болем для начальників. Бо ворогів звідусіль не бракувало – вони налітали сюди регулярно, тоді і навколишнє населення ховалося за кам’яними мурами і допомагало вартовим відбивати чергову печенізьку чи половецьку навалу. Ще гірше було із збиранням податей. Наші люди ніяким чортом не хотіли їх платити, то ж гарнізон просто грабував їх не гірше, ніж печеніги.

Поступово замок набув рис обжитості. У його мурах стирчали степовицькі стріли. Стіни були подряпані і пощерблені від численних штурмів. У навколишньому ровові біліли кістки напасників. Та це стосувалося більше фортеці. Сам замок усередині лишався майже «нульовим». Здавалося би, у такому кам’яному сейфі можна було пережити будь-який штурм. Програти, маючи такі укріплення, було просто неможливо. Та незабаром наші люди звитяжно довели, що нічого неможливого для них не існує…

Сергій ФЕДАКА, газета “Наш Ужгород”, ексклюзивно для zakarpatpost.net