Олександр Ледида: «Коли бачу, скільки зараз людей на площі Народній, – розумію, що опір реконструкції витримав недаремно»

Інтерв’ю депутата Закарпатскої обласної ради, лідера обласного осередку партії «Опозиційний блок» Олександра Ледиди газеті «Новини Закарпаття»

У нашій традиційній «депутатській» рубриці дійшла черга до представника фракції «Опозиційного блоку» в облраді. До інтерв’ю ми запросили Олександра Ледиду, котрого в краї добре знають, – один період він був нардепом, з 2010-го по 2014-й очолював ОДА, а крім того вже десятиліття підтримує наш ГК «Карпати». Навряд чи про таку «розкручену» особистість можна дізнатися багато нового, але розмова вийшла відвертою й динамічною.

«Мій дід до 1944-го мав великий бізнес»

Олександре Олександровичу, у вас є сильна комерційна жилка. Вона генетично вам передалася?

– Мої батьки жили в радянський час, тому якщо й так – то це більше від діда. Він мав ферму, магазин, поля, корчму. В нього була велика сім’я, 11 дітей, і всі разом тяжко працювали. Дід двічі їздив на заробітки в США й один раз у Бельгію, вільно володів англійською, угорською, словацькою. До 1944-го він, за тодішніми мірками, мав великий бізнес. А потім радянська влада назвала його куркулем і цього всього позбавила.

Тобто можна сказати, що ви – людина, яка зробила себе сама. А з чого починали?

– З вантажника у центральному аптечному управлінні (Сміється. – Авт.). Я відразу після 10-го класу там влаштувався, ще коли іспити до технікуму складав. Потім навчався на вечірньому відділенні, а вдень працював. Згодом устиг набути досвіду в багатьох галузях – трудився слюсарем, електриком, оволодів технологією машинобудування, закінчив економічний факультет УжДУ...

А на Далекий Схід за довгим карбованцем подалися?

– То було в 1980-ті. Мені запропонували поїхати, попередивши, що працювати доведеться важко, але можна гарно заробити. Погодився, і не шкодую: побачив Урал, Єнісей, Байкал, зрозумів, що таке справжня тайга.

В екстремальних умовах траплялися екстремальні пригоди?

– У тайзі люди гарували тяжко, але й гуляли всі дуже потужно. Коли отримували зарплату – 2 дні не виходили на роботу (Сміється. – Авт.). Уявіть собі, голова радгоспу ходив по дворах за доярками, аби подоїли корів. Але при цьому люди дуже добрі: могли зняти з себе куртку й віддати тобі, якщо мерзнеш. Або останнє, що має в холодильнику, поставить на стіл для гостя. Умови ж там дійсно важкі. Літо – півтора-два місяці. При цьому землю на 40 – 50 см викопав – і все, далі вже вічна мерзлота. Якось ми з колегою заглибилися в тайгу й метрів за 50 від себе побачили ведмедя. Трохи злякалися, але він на нас навіть не зреагував – пішов своєю дорогою.

«Я виробничник, горілку й бензин не продавав»

Власну справу ви починали якраз у лихі 90-ті. З рекетом доводилося стикатися?

– Тоді всі проходили через це, просто в різних формах. Аби щось дістати, купити, вирішити – існувала своя система. Правоохоронні структури як такі були знищені, а святе місце пустим не залишається – його зайняли бандформування.

А з чим ваш бізнес був пов’язаний?

– Ми починали з виготовлення кухонних і м’яких меблів. Я по життю виробничник – ніколи не продавав ні горілку, ні бензин, на чому на Закарпатті в основному хлопці піднімалися. Коли кооперативи пішли – один із перших чотирьох був у мене. Тоді паралельно ще існували радянського типу заводи, колгоспи, й з’явилися ознаки ринкової конкуренції – хто кращий, того продукцію й обирають. До речі, наша фірма «Латекс», заснована в 1991-му, досі працює. Таких, із 25-річною історією, у краї небагато.

Чому ви все-таки вирішили піти у владу, в політику?

– Та я й не хотів іти, якось так само склалося. Став депутатом із 1992-го – нікого особливо не агітував, просто допомагав, підтримував людей як меценат. Нас було 4 чи 5 кандидатів, і на перших виборах я набрав більше голосів, ніж вони всі разом узяті. Такий результат давала робота, якою займався щодня. Коли вже був депутатом Ужгородської райради вдруге, став головою бюджетної комісії. Так і пішло…

У плюсах – «автономки», в мінусі – сміттєзвалища

Найвища ваша посада – голова ОДА. Що вважаєте своїм найбільшим досягненням тоді?

– Напевно, те, що ми першими в державі перейшли на індивідуальну систему опалення. Відтак більше не залежали від «Теплокомуненерго» з його дірявими тепломережами й старими котельнями. Мене прем’єр-міністр тоді критикував, мовляв, що ти собі думаєш, усі об’єднуються, а ви – навпаки… Я пояснював: у системі «Теплокомуненерго» або треба будувати все по-новому, або відмовлятися від неї.

Тим більше, що закарпатці вже й так нелегально встановлювали собі газові конвектори…

– Та тому, що люди бачили, як із цим у сусідній Угорщині, й рахували гроші. Вони воліли вкласти власні кошти в індивідуальне опалення, відрізавшись від централізованого, а не платити за послуги, яких не було. Процес серед населення дійсно почався, але основне було перевести на «автономки» підприємства, держустанови, школи, садки… І ми тоді таке рішення прийняли. Перший рік ішов важко, та коли закінчився сезон і підняли заборгованість за спожитий газ – на Закарпатті вона була «0». А в інших областях – 10, 20 млн грн. Отоді в Києві зрозуміли: те, за що вони мене критикували, виправдало себе.

Ну й іще позитив – що всі 23 лікарні обласного рівня були забезпечені безкоштовними медикаментами й якісним калорійним харчуванням. Такого ніде в Україні не було. Коли в Ужгороді на Анкудінова стався вибух газу, й до нас приїхала фахівець зі столичного опікового центру оглянути потерпілого, вона була вражена.

«Можете відправляти хворого на Київ, але зразу готуйте валізу грошей на медикаменти. Ваші лікарі надали всю необхідну допомогу, тому я б не радила везти його, раз тут усе безкоштовно», – сказала відверто. Це тривало 3 роки… А тепер у кожній аптеці з’явилися ножиці, щоб відрізати 5 –10 таблеток. Люди не мають грошей на лікування…

А своєю головною невдачею на посту керівника що б назвали?

– Почав впорядковувати систему полігонів, але не довів до завершення. Це була загальнодержавна програма. Я спробував паспортизувати звалища, щоб систематизувати, хто, що й куди має возити. Бо нині куди вітер поніс бактерії, які в процесі гниття виходять зі звалищ разом із метаном, – туди вони й полетіли. Й люди цим дихають. Цивілізований підхід у Європі – спалювати ці гази, виробляючи заодно гарячу воду, тепло чи електроенергію. У нас це не практикується, тому маємо високу захворюваність – щось вдихаємо, щось просочується в землю й потрапляє потім на поля, де вирощують сільгосппродукцію. Відтак важкі метали накопичуються в організмі й створюють проблеми.

І друге питання – хотілося побудувати соляну шахту, щоб повернути Закарпаттю тисячолітню славу соледобувного регіону. Але не вдалося. В Солотвині на Тячівщині в 2005 – 2006-му взагалі перестали відкачувати воду з шахт, бо з’явилася величезна заборгованість за електроенергію. І виникли великі проблеми.

Шахта – це ж безперервний процес. Її не можна зупинити на півроку, бо потім уже не піднімеш. В Україні тільки в нас і в Артемівську є сіль, а він далеко. Логістично вигідно, щоб саме ми забезпечували нею сусідні області й близьке зарубіжжя. Проте справу треба поставити на сучасний потік – є досвід Румунії, Польщі, екологічне обладнання.

«Площа комусь може не подобатися. Але покажи, що ти зробив кращого»

Скажіть чесно, якби ви знали, який опір буде при реконструкції пл. Народної в Ужгороді, ви би взялися за неї?

– Чесно кажучи, якщо не бачу результату чогось на виході, я за це не беруся. Але я працював на Народній. Виходив на вулицю й бачив, що на площі 5 – 7 собак валялися на траві – й усе. Треба провести якийсь захід, навіть новорічну ялинку, – не можемо, бо місця мало. А це ж центральна площа області! Коли бачу, як вона тепер виглядає й скільки там людей, – розумію, що опір реконструкції витримав недаремно. Це, як кажуть, ти в житті залишаєш слід, а не слідиш. Там пішло 3 млн 600 тис грн доброчинних коштів – за тодішнім курсом у доларах це майже 300 тисяч. Один фонтан за нинішніми мірками потягне на 3 мільйони гривень. 890 тис грн. було з обласного бюджету – на дозволи, проектно-кошторисну документацію тощо. Щоб завадити оновленню Народної, там і труби крали, й обладнання, й помідори садили... Насправді в цьому більше політики було. Ще й нині є лжепатріоти, які пробують критикувати реконструкцію. Я ставлю їм просте питання: «А що ти сам у житті зробив?» Площа комусь може подобатися, комусь – ні. Але покажи, що ти зробив кращого. Причому не за державні кошти. Якісь інвестиції, нові робочі місця… Словом, критикувати в нас усі вміють, із реальними діями – гірше. Для мене було принципово довести Народну до ладу, й на це пішло 2 роки.

Якщо ми вже заговорили про критику: вашу політику називали «невиразною»...

– Невиразна політика, тому що всі хотіли видовищ – аби Ледида того посадив, того побив… Це в нас сприймається «на ура». А думати про завтрашній день, про те, як будуть жити діти, онуки – такі теми нині непопулярні.

«З ПР вийшов би раніше, якби на мене не тиснули»

Чому ви до останнього не хотіли виходити з Партії регіонів?

– Принципово. Розумієте, я в ПР був 14 років, а доти – в жодній іншій партії. Може, й раніше би вийшов, якби на мене не тиснули. Приходять громадські діячі й кажуть: «У нас до вашої роботи претензій нема, але ви член Партії регіонів». Ну, спочатку не подобається, що я член ПР, потім – що не в ту церкву ходжу, а затим комусь мої батьки не сподобаються. То я від усього мав відмовлятися?

Коли подали у відставку, не було відчуття, що нічим зайнятися? Бо в «губернатора» вихідних нема, а тут різко – купа часу…

– Ні. Я більше уваги став приділяти сім’ї – доти не міг нормально спілкуватися з дітьми й онуками. У будні – як не на роботі, то в Києві, а в суботу-неділю або школу відкриваємо, або фестиваль якийсь… Родичі дуже добре знають, що таке керівник області. Більше в газетах і на телебаченні мене бачили, як дома (Сміється. – Авт.). Крім того, активніше спортом почав займатися, бізнесом… Словом, я не знаю, чи є така сила, щоб повернула мене на державну роботу.

А як вам працюється в облраді?

– Працює обласна рада нормально, але її можливості обмежені, бо нині все централізовано. Вирішуємо несуттєві питання: нам дали дотацію – ми її розподілили. Якщо не вдаватися в політику, то, думаю, нині 100% депутатів – патріоти Закарпаття, я не бачив, щоб хтось із них виступив проти інтересів краю. Але нема що особливо ділити! А що кожен намагається підтягнути кошти до свого локального округу – це нормально.

Бути в політиці легше з медіапідтримкою. Ви маєте власний телеканал, а «Закарпатську правду» закрили. Чому?

– Газета – це такі затрати! При цьому люди не мають грошей, щоб заплатити за неї. Тим більше, що «Закарпатка» йшла по всій області, по селах, де населення бідніше. Хто займається газетою, той зрозуміє. А телебачення – більш прогресивне. Воно пов’язане з електронними носіями, там багато інформації можна донести до великої аудиторії.

Опіка над «Карпатами» – справа випадку

Ви підтримуєте ГК «Карпати» й нині є його президентом, віце-президентом Федерації гандболу України. З чого це почалося?

– Із випадковості. З гандболом я десь із 1997-го – раз на рік купував їм м’ячі, майки. А в 2006-му до мене підійшов тренер «Карпат», мовляв, допоможи до кінця року, бо нашим дівчатам треба їхати в Київ на тур, а в них нема коштів ні на квитки, ні на проживання. Це було перед Новим роком, залишалося, наче, небагато, і я погодився. Закінчився чемпіонат, мені подякували, але поскаржилися, що не знають, як буде далі... Словом, я включився в фінансування й загалом у життя клубу. Після цього ми стали трикратними чемпіонами України.

Зараз «золотий» період закінчився...

– «Карпати» й нині – один із найсильніших клубів. Правда, після трикратного «золота» дівчата трохи розслабилися, ну й травми далися взнаки. Але участь у півфіналі Європи – це показник. Крім гандболу, на Закарпатті нині ігрових видів спорту, фактично, немає. Розуміючи це, його підтримують управління молоді й спорту ОДА, депутати облради.

«Хтось мріяв мати велосипед, а я – коня»

У вас на «Золотій горі» є багато тварин, коні. Це для туристів чи ваше особисте захоплення?

–  Я з дитинства мріяв мати коня. Хтось хотів велосипед, машину, а я – коня. І коли в 1995-му  отримав таку можливість – купив двох. Їжджу верхи, це на мене особисто дуже позитивно впливає. Але туристи за бажання теж можуть займатися – є школа, тренер. А інші тварини, фактично, для дітей, щоб вони бачили вживу, що таке баранчики, кури, фазани, олені.

Розкажіть трохи про родину.

– Дружина в мене москалька (Сміється. – Авт.), з Вінницької області, а в нас усіх, хто з-за перевалу, називали поляками або москалями. Закінчила інститут і сюди приїхала за направленням. Познайомилися, одружилися, виростили двох доньок, які вже мають своїх дітей. Державними посадами чи політикою вони не цікавляться. Бачили, скільки часу буваю вдома, то зробили собі висновки.

І наостанок: що для вас є найкращим відпочинком?

– Поїздка кудись із родиною. Як правило, 7 днів відпочиваємо взимку й 8 – улітку. Збирається вся сім’я з дітьми й онуками – великий циганський табір. На Старий новий рік зазвичай катаємося на лижах, а влітку частіше обираємо Хорватію.  

Розпитувала Мирослава Галас

«Новини Закарпаття»