Мольфари — одвічні хранителі Карпат

З вікопомних часів в Карпатах живуть люди, котрі володіють надприродніми здібностями.

Вони "читають" зірки, повелівають бурями та громами, "зав’язують" і "розв’язують" дощ, заклинають змій. Можуть передбачати майбутнє та минуле, зцілюють важкохворих. Їм достатньо встромити градового ножа у дерево, як з нього потече молоко. А один з їхних головних атрибутів - залізна сокира бартка, розповідає Віталій Креслав - етнолог, краєзнавець, засновник т-ва "Спадщина Предків".

Раз на рік вони йдуть у нікому невідомі печери, аби там, не бачачи Сонця, провести у позі зародку дванадцять днів і дванадцять ночей, очиститися й відродитися такими, якими вони бажають...

Їх називають по-різному: ворожбитами, відунами, віщунами, цілителями, химородниками, яритниками, відьмаками, потворниками, чарівниками, примівниками, кудесниками, планетниками або мольфарами. Слово "мольфар" найбільше прижилося серед гуцулів - мешканців південно-східної частини українських Карпат, оповилося легендами і стало асоціюватися з карпатськими відунами. Вперше, в Україні про мольфарів заговорили після виходу повісті Михайла Коцюбинського “Тіні забутих предків” у 1911 році, ще пізніше — через півстоліття, після однойменної екранізації твору грузинським режисером Сергієм Параджановим.

Ось, як про гуцульським віщунів повідав сам мольфар, знахар, покійний уродженець села Верхній Ясенів Михайло Михайлович Нечай: “...Основна могутність мольфара у його словах та співах. Мольфар здатний творити як добро, так і зло. Кожному мольфару притаманний свій неповторний, так би мовити, стиль роботи. Деякі з них народжуються з магічними знаннями, тобто є мольфарами за спадком, які передаються з покоління в покоління однієї родини. Інших вчать. Одні оволодівають чорною магією, другі — білою... Це є мінус і плюс як штепсель, тут плюс, а тут мінус - це чорні і світлі сили і між ними йде боротьба. З цього починається життя, цим воно і продовжується. Мольфар має бути глибоко духовною особистістю, так як він звертається до Бога та небесних сил з проханням про допомогу. Якщо мольфар чинить неправедно і порушує закони Природи, він може бути позбавлений магічних можливостей… Я хочу знайти учня, але досі ще не зустрів такої людини. Він повинен людей любити, природу, а не гроші. А де ж такого дурня знайти, адже сьогодні навіть діти гроші люблять. Чесно кажучи, я вже знаю дату своєї смерті. Знаю, від чого помру, але сподіваюся, що до того часу з'явиться все ж людина, у якої є покликання стати мольфаром. Без нього нашій традиції - кінець”.

Селилися карпатські чарівники, переважно, на окраїнах сіл, високо в горах, де їх ніхто не знав й не бачив. Доводилось долати чималі дистанції, аби доступитися до відлюдника. Відчайдухи долали бурхливі потоки Тиси, Прута або Черемоша, переходили напівзруйнованими підвісними кладками, блукали гущавинами лісу, підіймались безлюдними кам'янистими стежками, і аж тоді, на самому ґруні, вкритому гірським туманом, являлась мандрівнику ґражда мольфара... Кожен хто пройшов таку подорож вже був достойним, аби поважний старець вислухав його й дав гідну пораду. Зазвичай, мольфарів описують химерними і безжалісними істотами, однак це не так. Як просвітлені і загартовані люди, вони уміли бути і вірними приятелями, і щирими порадниками, і побратимами, хоча і скривдити себе теж не дозволяли. Горяни склали чимало байок та легенд про боротьбу мольфарів з демонами, де мольфар виступає не як покірний раб, слуга, а як безстрашний охоронець, переможець, повелитель темних сил: «Йик мольфар шось робит, то він каже: Невольни би тьи втьила! Ти мині досолив! Я тебе за то сушу, я тебе колю, я тебе печу. Я хочу, аби ти так почорнів йик дим, абис так усох, як усихає підпаленая деревина, хоть вона нї сира и не суха, а така завйила!» (В.Шухевич, «Гуцульщина»).

Не всі мольфари - похилені старці, їх зображали по-різному: дужими, вусатими, бородатими, з важким поглядом, з чорним густим волоссям, у косматій ґуні, мудрецями. Іноді й неможливо було пізнати – чи то дядько, чи старець, чи просто леґінь, який подався у мольфарство. Через те, багато хто споріднює їх зі старослов’янськими волхвами. Зрештою, Олег Гуцуляк у своїй книзі «Пошуки заповітного царства» наводить читача на цікаві роздуми: відомі нам слов’янські волхви – це, можливо, карпатська жрецько-шаманська група кельтів – волохи (галл. Volcae), пов'язана з тотемом вовка, які мігрували з Італії (Влохії) в Карпати. Тут вони осіли і асимілювали частину балканських етносів, утворивши цілу націю – романи (румуни) та заснували царство Валахію.

Доповнює образ мольфара чорний кіт. Саме чорні коти неодмінні учасники магічних обрядів і таїнств з давніх давен. Так, в XIV столітті християнська інквізиція спалювала на вогнищах не тільки жінок-відьом, але й чорних кішок, як їхніх співучасниць. Мольфар Нечай, зазвичай, до своїх гостей виходив із чорним котом Млинцуром, і не дивно, тому що саме чорний кіт тонко відчуває ауру людини, уловлює її думки, може визначити хворе місце, а також захищає свого володаря від усіх можливих вроків та псувань, відвертає від оселі блискавки. Кіт для мольфара - то своєрідний оберіг, "прикордонник" паралельних світів, він гармоніює простір у якому живе і творить чародій. Борони Боже бити чи знущатися над котом - за це неминуча кара і розплата. Якщо собака ще може господареві пробачити якесь неподобство, то кішки не зроблять цього ніколи, а звернуть усю свою магічну силу проти кривдника.

За типом енергій мольфарів можна класифікувати на «сонячних» та «місячних», а за різновидами діяльності на:

1) ВІЩУНІВ або ВОРОЖБИТІВ - ті, хто відгадують минуле і передбачають майбутнє;

2) ГРАДІВНИКІВ або ХМАРНИКІВ - ті, хто відвертають град і бурю;

3) ЗНАХАРІВ або ПРИМІВНИКІВ – ті, хто лікують недуги травами, заговорюють хвороби;

Про віщунів або ворожбитів писав народний дослідник Гуцульщини Антін Онищук: «Ворожбитом називають такого, що знає ворожити та відгадувати минувшину і будуще інтересованого, його родини, худоби і т.д. Ворожбит чи ворожка подивиться на долоню, загасить ватру, зіллє воску або олова і викладає інтересованому, хто заузєвсі на нього, яка висит на него придибашка, з чого йому паде щіскє. Коли прийде хтось в нещастє (худоба, процес, крадіж), то Ворожбит подає йому близші інформації про причини нещастя та як лихові зарадити».

Через незвичайні здібності та малочисельність мольфарів боялися й водночас цінували на селі, їх вважали посередниками між двома світами - явним і потойбічним, на них покладалася духовна відповідальність за село та його мешканців. У критичних ситуаціях саме в мольфара шукали порятунку, їх часто порівнювали з Богами. Доречно пригадати фрагмент із повісті “Тіні Забутих Предків”, яку Михайло Коцюбинським написав на основі власних спостережень і досліджень: «З другого боку, на найближчім горбі, сусідив Юра. Про нього люди казали, що він богує. Він був як бог, знаючий і сильний, той градівник і мольфар. В своїх дужих руках тримав сили небесні й земні, смерть і життя, здоров’я маржини й людини, його боялись, але потребували усі…».

Цікаву інформацію про градівників подає у своїй монографії «Гуцульщина» Володимир Шухевич: «Градівник се такий чоловік, що знає відвертати град. Він разит (їсть раз на добу) на св. вечер, у вечеріх бере вечері непочитої з усего трішки, бере мітлу та кочергу, та з ним усїм обходит три рази свою хату и кличе: «Прошу тебе тучу, кріз тучу, прийди до мене пити, гуляти, весилити си, греміти, дудніти, бити, я тебе прошу». Потому входит у хату, набрану вечеру кладе у платинку и ховає будь-де, вона там має стояти до свйит великодніх, йик сховав, засїдає їсти, через цїлий чьис вечері не має ні до кого говорити. Перед свйитами великодніми купує у 9 крамницьих ладану по 1кр, приносит єго до дому, вісипає до тої платинки з вечерев, тай кладе верх дори осьвйитити. Потому ховає знов, аж доки туча не йде».

З градівниками або хмарниками пов’язаний запис з Бойківщини у «Приповідках» Івана Франка: «Хмарником називають чоловіка, що має вміть відганяти або насилати градів і хмари». Окремі джерела вказують, що хмарники є «природжені і вчені»: «То йи такі природжені хмарники, що він до того знає. Так само як упир йи до молока».

Щодо знахарів, то як зазначав відомий український лінгвіст Броніслав Кобилянський: «...знахар рятує пошкодованих примівками та зіллям». Були серед них й такі, які могли покеровувати звіром: «Є такі знахарі, що наверне звір, куди хоче. Они мают припис тим орудувати. Они є так, як слуга у газди, тоти знахарі, над ними є росказники» (А.Онищук, 1909). Саме слово «знахар» відомебагатьом слов’янським мовам і в більшості випадків тлумачиться як - "народний лікар", який користується власними немедичними способами лікування: травами, обкурюванням, нашіптуваннями тощо. Деякі ентузіасти відзначають у слові «знахар» арійський корінь «хара», котрий позначає один із семи енергетичних центрів-чакр (від «чара» - життєдайна енергія) людини, кожна з яких є джерелом інформації про її організм.

Етимологія слова "мольфар" - досить складна і потребує ретельного вивчення. Адже слово не є сталим у своєму вжитку, слово видозмінюється, може мігрувати і тлумачитись різними народами, а також може складатися з різних фрагментів, уподібнюючись пазлу, який потрібно уміти мовознавцю правильно зібрати і розшифрувати. У даному випадку загальноприйнятої етимології щодо назви “мольфар” досі немає, тож спробуємо дати свою відповідь.

Якщо розкласти слово "мольфар" на склади, отримаємо:

- корінь [МОЛ’] - від сл. молва, молити, промовляти, мовити

- [АР] — з санскриту означає Сонце-світило. Наприклад, "АРІЙ" - білий, сонячний, золотий; "АР-РАТА" - сонцеподібна країна. Цікаво, що [АР] може переходити у [ЯР] - обидва значення тотожні солярному значенню Ярило-Сонце.

- [Ф] - на мою думку, зайва літера, яка додалась з часом внаслідок численних перефразів.

У висновку, що маємо? Початкове слово [МОЛАР] або [МОЛЯР] — той, хто молить, промовляє до Сонця, або іншими словами РАХМАН. Про рахманів на Гуцульщині відомо багато. Четвертої середи по Великодню гуцули відзначають Рахманський Великдень. В карпатських говірках назва "рахмани" вживається зі значенням - "досконалі істоти, добрі духи, посередники між небом і землею". Чимало санскритських топонімів збереглось на Гуцульщині, зокрема: Акришори - з санскриту "акр" - верхній, крайній; "шора" – лінія; Шешори – "шеша" - рівність, повторення; Терношори - "тер" – земля; Рушори - "ру" - Сонце, і т.д. Ні в українській, ні в румунській мові нічого подібного не виявлено. Тож, можливо, саме з арійської касти жерців Бога Сонця - РАХМАНІВ й походить рід карпатських мольфарів? На жаль, досі ніхто з науковців таких паралелей не проводив.

Вперше, питання про походження слова “мольфар” порушив український лінгвіст, мовознавець Броніслав Кобилянський, запропонувавши таке пояснення: „Староруське кореневе утворення МЪЛ (мълва, мълвити) + суфікс –аръ = молвар, той, що чаклує словом, замовлянням”. Згодом дослідник висловив інше припущення, вбачаючи „правдоподібний зв'язок з італійським (латинсько-романським) MALFARE - „чинити зло; злодіяння, злочин”, що можна пояснити свідомим намаганням церкви та її приспішників перетлумачити усе сакральне і утаємничене на зло, шкоду. Найближчі приклади: “гуцул” — бандит, “опришок” — рекетир, убивця і т.д.

Дехто лексему "мольфар" виводить з латинського "maleficus" - відьма, забуваючи, що "мольфар" - іменник чоловічого роду, на що вказує суфікс "-ар". Male — перекладається як жінка, ficus — рослина. Хоча, наприклад, дослідниця-лінгвіст Наталія Хобзей у своєму етнологічному словнику «Гуцульська міфологія» подає кореляти і жіночого роду: «Чаріуница, молфарка – то она говори, примовлайе. Она молоко видбирае і чоловіка може, али у нас цего нима. А так було, шо чоловік дітий лишиу». Бачимо, що тут слово "мольфарка" немає власної етимології і є похідним від чоловічого "мольфар", до того ж жінок, які відбирали молоко називали "босорканями". Тож, тут "мольфар" використовується просто як позначення до будь-яких негативних чаклунських дій, яке з'явилось значно пізніше, у християнські часи.

Цікаву аналогію з "мольфар" зустрічаємо у давньоруськім слові "молнія", себто грім, блискавка. Молот бога-громовержця Тора теж звався - "мьольнір". Більшість мольфарських обрядів пов'язано саме з громом. Дерево, уражене блискавкою — вважали священним, із нього виготовляли сакральні предмети – мольфи та гуцульські етнічні інструменти, які відрізнялися неабиякою гучністю та мелодизмом. Були у мольфарів і громові палиці, ними відганяли грозові хмари.

Як бачимо, мольфарство - то надзвичайна відповідальність, у першу чергу, перед собою, перед нащадками, перед своїм народом. Без відунів – світ втратить сенс, втратить цінності. Урешті-решт, мольфари - то наша автентика, це те, що робить нас унікальним і самобутнім народом, цікавим для світу. На жаль, сьогодні мольфарство занепадає. Немає кому хранити рідні Карпати. Останній відомий світові мольфар - Михайло Нечай помер 15 липня 2011 року у власному будинку від руки вбивці-шизофреніка. Зростає кількість тих, які шукають заробітку, а не покликання. Відання перетворюється на імітацію. Будемо сподіватися, що побільшає людей духовних, а не шарлатанів, бо мольфар - глибоко віруюча людина, яка дає світу зрозуміти одну істину: "Свято шануй рідних Богів і Предків, живи в злагоді з Природою і самим собою, чини по совісті, а якщо шукаєш Вищого Знання - пізнай себе...".