У шкільних підручниках історія Закарпаття переповнена міфами!

У матеріалах на історичну тематику, опублікованих на нашому сайті раніше, вже йшлося про те, що історія Закарпаття переповнена міфами, які витворювали протягом століть з метою ідеологічного впливу чи просто від незнання фактів.

Внаслідок перекручень сьогодні виросло ціле покоління людей, які не знають своєї історії. Однак ще гостріше це питання постає у шкільних підручниках, які й досі навчають наших дітей неправдивій історії, пише prozak.info.Детальний аналіз того, що пишуть не так про Закарпатців у шкільних підручниках, зробив декан історичного факультету УжНУ Володимир Фенич. Усвідомлюємо, що текст переповнений покликаннями і через це може сприйматися складно, але для того, щоб факти не були голослівними, подаємо статтю з усіма джерелами. Наразі публікуємо першу частину дослідження, у якому йдеться про назву Закарпаття,  королівську стоянку, князя Корятовича, період історії краю за часів Богдана Хмельницького, а також інші історичні перипетії, які, на думку В. Фенича, пояснені в шкільних підручниках невірно.

Загальні вади сучасних шкільних підручників з історії України та суміжних з нею регіонів-держав уже не раз ставали предметом обговорень і дискусій у різних академічних колах [1], тож на цьому зупинятися детально потреби не має. Як писав про Закарпаття ще у 1932 р. відомий чеський журналіст і письменник Іван Ольбрахт (справжнє прізвище Каміл Земан), «Та земля ще й досі не має імені. Або, краще сказати, є їх надто багато для того, щоб мати». Автор короткого репортажу перераховує всі вживані до того часу назви, які диференціював на кілька груп: угорські – Верхня Угорщина, Руська Крайна; чеську – Підкарпатська Русь; російську – Закарпатська Русь; українські – Закарпатська Україна, Закарпаття. Як комуніст, він дав пояснення останнім двом: «Комуністи та українці національної орієнтації, виходячи із народної спільності тутешніх племен з українцями радянськими, галицькими і румунськими, називають її Закарпатська Україна, або, оберігаючи себе від переслідувань за недозволену агітацію, просто – Закарпаття». Однак, завершується цей перелік назв ще однією – власне, народною назвою, що походить від самих русинів: «Народ називає цю [свою] землю Підкарпаттям» [2].

В ментальній карті європейців з того часу (власне як і до того) мало що змінилося. Обираючи своє бачення назви «землі з багатьма іменами» відомий британський історик сучасності Ендрю Вілсон, автор «несподіваних українців», між «за» чи «під» Карпатами віддав перевагу європейським за походженням назвам Угорська, Карпатська і Підкарпатська Русь на противагу євразійській українсько-комуністичний назві Закарпатська Русь, Закарпатська Україна чи просто Закарпаття: «З погляду Львова, Києва чи Санкт-Петербурга, цей регіон був «За-карпатами», тоді як для Будапешта чи місцевого русинського руху адекватнішою була назва «Під-карпатська Русь» [3]. Співвітчизник Е. Вілсона, відомий британський історик та есеїст Тимоті Ґартон Еш, у есеї з промовистою назвою «Хай живе Рутенія!», уміщеному в книзі «Історія сьогодення», розмістивши початок Східної Європи одразу за словацьким кордоном, на кордоні українському, як носій ментальної географії європейця українсько-комуністичній (=євразійській) назві Закарпаття віддав перевагу Підкарпаттю [4].

Перше знайомство з історією своєї маленької батьківщини (сім’ї, родини, вулиці, краю), держави/країни, народу/нації, до яких належиш, починається саме з шкільної парти, яку оминути, на відміну, скажімо від університетів чи армії, молодій людині не під силу. Засудивши шкільні підручники з історії дорадянської та радянської доби як методологічно застарілі та «антиукраїнські» (що є лише напівправдою), «незалежна» українська дидактика пропонує сучасному школяреві виховуватися на таких «закарпатських сюжетах з історії України», які не лише не відтворюють головних подій з історії «землі/країни з багатьма іменами» з її доукраїнського (=дорадянського) історичного минулого (хоч і радянське в ній від 1945 р. виглядає не кращим чином – воно взагалі відсутнє!), але й не заслуговують довіри до себе як такі, та стосунку до об’єктивної української візії історії зокрема.

Тож, перефразовуючи слова мого шкільного вчителя з хімії, які він полюбляв повторювати у випадку, коли, ми, сільські бешкетники, бували вкотре непідготовленими до його уроку, ці «сюжети-вставки» швидше нагадують «обрізки із відрізків», а не лінеарний виклад фактичного матеріалу одного з сучасних регіонів України з його справжньою європейською історичною пропискою. А на цих підручниках вже виховано, а отже, зіпсовано ціле покоління молодих українців народжених після 1991 р.

 

У пошуках української історії Закарпаття

 

Сюжет-вставка 1 (стартовий): королівська стоянка раннього палеоантропа і багатообіцяючий початок української історії на Закарпатті

Оминувши Закарпаття бодай неспеціальною згадкою у вступі до історії України в 5-му класі [5], перше враження про цей край отримує школяр 12-13-річного віку аж у 7-му класі, коли описується найдавніша стоянка первісних людей на території України бл. 1 млн. років тому. Мова йде про виявлену біля с. Королевого (насправді смт. Королево), що у Виноградівському районі [6]. Натомість пояснити дитині, як і коли опинилося Закарпаття в складі України «бл. 1 млн. років тому», українська дидактика обтяжувати себе не стала: мовляв і так зрозуміло.

[1] Ось лише деякі з них: Национальные истории в советском и постсоветских государствах / Под ред. К. Айермахера, Г. Бордюгова. – Москва: АИРО, 1999; Українська історична дидактика. Міжнародний діалог. Фахівці різних країн про сучасні українські підручники з історії. Збірник наукових статей / За ред. М. Телус, Ю. Шаповала. – К.: Ґенеза, 2000; Грицак Ярослав. Як викладати історію України після 1991 року? // Там само. – С. 63–75; Popson Nensi. The Ukrainian History Textbooks: Introducing Children in the Ukrainian Nation // Nationalities Papers. – 2001. – Vol. 29. – № 2. – P. 325–350; Kuzio Taras. «Post-Soviet Ukrainian Historiography and School Textbooks in Ukraine» // Internationale Schulbuchforschung = International Textbook Research. – 2001. – № 1. – Р. 27–42; Гончаренко Н., Кушнарьова М. Школа іншування // Критика. – 2001. – № 4 (42). – С. 20–23; Kuzio Taras. History, Memory and Nation-Building in the Post-Soviet Colonial Spaec // Nationalities Papers. – 2002. – Vol. 30. – № 2. – P. 241–264; Яковенко Наталя. Польща та поляки в шкільних підручниках історії, або відлуння давнього й недавнього минулого // Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI–XVII ст. – К.: Критика, 2002. – С. 366–379; Россия и страны Балтии, Центральной и Восточной Европы, Южного Кавказа, Центральной Азии: старые и новые образы в современных учебниках истории. Научные доклады и сообщения / Под ред. Фалька Бомсдорфа, Геннадия Бордюгова. – Москва, 2003; Мустеацэ Сергей. «Мы – румыны?». Преподавание истории в Республике Молдова в последние десять лет // Ab Imperio. – Казань, 2003. – Вып. 1. – С. 467–484; Сиферт Марина. Візуалізація історії: задум і репрезентація в підручниках з історії // Україна Модерна. – Київ–Львів: Критика, 2005. – С. 92–105; Історична освіта і сучасність. Як викладати історію школярам і студентам. Збірник на пошану професора Адама Сухонського з нагоди сорокаріччя педагогічної та наукової діяльності та сімдесятиріччя з дня народження / За ред. Барбари Кубіс / Пер. з польськ. – К.: «К.І.С.», 2007. – 427 с.; Яковенко Наталя. Академічний підручник: канон і новація // Критика. – 2007. – № 7-8 (117–118). – С. 10–13; Гирич І. Страсті навколо підручників з історії: підручник як головний засіб будівництва держави // Проблеми історії України: Факти, су­джен­ня, пошуки: Міжвідомчий збірник наукових праць. – К., 2007. – Випуск 16: На пошану доктора історичних наук проф. С. Кульчицького з нагоди 70-річчя від дня народження та 50-річчя наукової праці / Відп. ред. В.Смолій: В 2-х частинах. – Ч.1.– С. 243-252; Janmaat Jan Germen. «Nation Building, Democratization and Globalization as Competing Priorities in Ukraine’s Education System» // Nationalities Papers. – 2008. – № 1. – P. 1–23; Шкільна історія очима істориків-науковців. Матеріали Робочої наради з моніторингу шкільних підручників історії України / Упорядк. та ред. Наталі Яковенко. – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2008. – 127 с.; Маґочій Павло Роберт. Про написання історії народів і держав // Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. – Випуск 3. – Частина І. – К., 2008. – С. 58–76; Пропозиції до концепції історичної освіти в Україні: Матеріали ІІ круглого столу Робочої наради з моніторингу шкільних підручників історії України (Київ, 18 жовтня 2008 року) / Зведення та упорядкування пропозицій Наталі Яковенко. Розшифровка стенограми і систематизація вігуків Людмили Ведмідь. – К., 2009. – 28 с.; Концепція та програми викладання історії України в школі (проекти) / Упорядк. та ред. Наталі Яковенко, Людмила Ведмідь. Систематизація перебігу дискусій над програмами Людмили Ведмідь. – К.: ВД «Стилос», 2009. – 87 с.; Історична освіта: європейський та український досвід. Викладання національної історії в школах Центральної та Східної Європи / Пер. з англ. Оксани Красівської, Наталки Саповської / Пед ред. Р. Маєр. – К., 2010. – 288 с.; Бордюгов Геннадий, Бухараев Владимир. Вчерашнее завтра: как «национальные истории» писались в СССР и как пишутся теперь. – Москва: АИРО-ХХI, 2011. – 248 с. (Серия «Историческая политика и политика памяти в СССР, РФ и СНГ»); Форум. Як навчати історії? (Роберт Маєр, Влодзімєж Менджецький, Мар’ян Мудрий, Татьяна Островская, Андрей Тіхоміров, Костянтин Баханов) // Україна Модерна. – Число 12: Як (не) писати підручники з історії. – К.: Критика, 2012. – С. 13–44; Кульчицький Станіслав. Історія України в шкільних підручниках // Дзеркало тижня. – 2012. – 3-9 серпня; Портнов Андрій. «Підручникові війни: чи з тим ворогом?» // Критика-Коментарі. – 2002. – 10 липня; Портнов Андрій. Terra histica. Образ Росії в українських шкільних підручниках з історії // Портнов А. Історії для домашнього вжитку. Есеї про польсько-російсько-український трикутник памяті. – К.: Критика, 2013. – С. 55–82.

[2] Ольбрахт Іван. Земля без імені / Пер. з чеськ. // Ольбрахт І. Микола Шугай, розбійник: Твори. – Ужгород: Карпати, 1990. – С. 214–226; Мишанич Олекса. Іван Ольбрахт і його твори про Закарпаття // Мишанич. О. Карпати нас не розлучать. Літературно-критичні статті і дослідження. – Ужгород: «Срібна Земля», 1993. – С. 92–118.

[3] Вілсон Ендрю. Українці: несподівана нація / Пер. з англ. Надії Гончаренко та Олександра Грищенка. – К.: Вид-во «К.І.С.», 2004. – С. 183–189 (цит. с. 185).

[4] Garton Timothy Ash. Long Live Ruthenica! // T. Garton Ash. History of the Present. Essays, Sketches and Despatches From Europe in the 1990s. – Allen Lane, Penguin, London. 1990. – P. 296–298.

[5] Див. напр.: Власов В.С., Данилевська О.М. Вступ до історії України: Підручник для 5 класу загальноосвітніх навчальних закладів / За заг. ред. Ю.А. Мицика. – К.: Ґенеза, 2005. – 200 с; Мисан В.О. Вступ до історії України: Підручник для 5 класу загальноосвітніх навчальних закладів. – К.: Ґенеза, 2005. – 184 с.; Власов В.С. Історія України (Вступ до історії): Підручник для 5 класу загальноосвітніх навчальних закладів. – К.: «Ґенеза», 2013. – 254 с. Про загальні вади винятково україноцентричної візії історії української державності, витоки якої сягають аж від східнослов’янських племінних союзів склавинів і антів, див.: Баханов Костянтин. Проблема ідейної та понятійної послідовності у підручниках // Шкільна історія очима істориків-науковців… – С. 47–49.

[6] Власов Віталій. Історія України: Підручник для 7-го класу загальноосвітньої школи. – К.: Ґенеза, 2004. – С. 7.

 

Сюжет-вставка 2: києво-руський

Наступний сюжет-вставка пов'язаний з політично-мотивованою, а отже, зміфілогізованою радянськими пропагандистами-істориками темою входження Закарпаття до складу Київської Русі в Х ст. Однак, після того як у ХІІ ст. на Закарпаття активно почали проникати угорські феодали, слов’яни були витіснені з родючих земель в долинах річок в гори, а коли в ХІІІ ст. угорські феодали при підтримці католицької церкви загарбали частину земель Галицько-Волинського князівства, їхня влада надовго утвердилася на всій території Закарпаття. Так написали своїм школярам донецькі історики Роман Лях і Надія Темірова [1]. Більш обережно про це пише інший автор Віталій Власов, мовляв Закарпаття лише «було тісно пов’язане з Київською Руссю», проте після смерті Володимира Великого, воно потрапило під владу угорських володарів, які остаточно закріпилися в краї лише в ХІІІ ст. [2]

Забули, при цьому, українські автори уточнити маленьку дрібничку: «масове» заселення цього краю щойно лише розпочалося після навали монголів в середині ХІІІ ст., а Галицько-Волинське князівство, в окремі періоди свого існування, по-праву належало угорській короні не лише, коли воно існувало від 1199 до 1349 р., але й після його занепаду в другій половині XIV ст., про що останніми роками частенько пише івано-франківський історик Максим Волощук [3].

Повторюючи загальні вади своїх більш «розкручених» попередників, два інші автори, доктори історичних наук, професори, один з яких навіть академік НАН України Валерій Смолій, в парі з Валерієм Степанковим, здивували наступним висновком: «незважаючи на всі місцеві відмінності та зміни в своєму політичному статусі, всі історичні регіони нашої Батьківщини розвивалися як єдине ціле» [4]. Невже дійсно двоє сивочолих професорів, один з яких є довголітнім очільником центральної наукової історичної установи України – Інституту історії України НАН України, переконані в тому, що середньовічні русини під угорською, польською, литовською, татарською владами «розвивалися як єдине ціле», якщо такими вони стали лише внаслідок територіальних прирощень Кремля під час та після Другої світової війни? За таких обставин очікувати радикальних змін в українській історичній освіті та науці найближчим часом не доводиться.

Сюжет-вставка 3: коріатовичівський

Почесне третє місце займає популярний в українській історіографії, фольклористиці та краєзнавстві сюжет про литовського князя з Поділля Федора Коріатовича, котрому угорський король Сигізмунд (насправді Жиґмонд, бо під Сигізмундом Люксембурзьким його історія знає як «імператора Священної Римської імперії»), як своєму родичу, передав місто Мукачево з околицею, куди він привіз «дружину й двір, що складалися виключно з українців». «По смерті князя його закарпатські володіння знову перейшли до угорських феодалів» [5]. Більш правдоподібно описує місце і роль Федора Коріатовича в історії Закарпаття В. Власов. Однак, навряд чи доречним є акцентування уваги школярів на тому, що Мукачівський замок був «один з найбільших і найскладніших оборонних комплексів на території України» [6], коли всім відомо, що то була територія Угорщини починаючи від ХІ ст. до 1918 р., про що, до речі в кількох місцях і самі українські історики пишуть [7]. На території української республіки СРСР Мукачівський замок, з рештою території Закарпаття, опинився після 1945 р., а в складі України – 1 грудня 1991 р.

Не уточнили, щоправда автори шкільного підручника моментально того, звідки в литовського князя раптом з’явилися виключно з українців дружина й двір, тоді, як відомо, що сюди він втік від гніву Вітаутаса, великого князя Литовського, за дружину мав, мабуть, родичку молдавського господаря волошку (румунку) Вальгу, в його оточенні було чимало навіть неслов’янського походження «людей ратних», а по його смерті (1415), насправді даровані йому за військову службу у тимчасове володіння землі, перейшли сербським деспотам (правителям) Бранковичам [8].

Сюжет-вставка 4: Хмельницький

На відміну від Віталія Власова, який у підручнику за 8-клас взагалі проігнорував (!) Закарпаття, не згадавши про нього бодай «і так згодиться», Ганна Швидько сторицею виправила цей недолік. Ціла 11 тема присвячена «Закарпатській Україні» від «найбільш ранніх слідів проживання людей на цій території» 10 тис. до н.е. і до середини XVII ст. [9] Чому правда взято саме такий хронологічний відрізок часу авторка не пояснює, як і не звертає увагу на те, що під назвою «Закарпатська Україна» Закарпаття існувало лише в період від 18 листопада 1944 до 22 січня 1946 р. Не складно здогадатися, що при виборі нижчої хронологічної межі, Королівську стоянку первісної людини Г. Швидько або не відносить до історії України, або попросту про неї не знає, а при виборі верхньої – обмежується чомусь «Національно-визвольною війною українського народу під проводом Б. Хмельницького», подія, котра стала етапною в історії козацько-гетьманської України, проте такою не була в історії карпатських русинів. Такий підхід до періодизації історії є прямим наслідуванням радянської історіографії поділу її на до та після 8 січня 1654 р., що є прикрим анахронізмом, всебічну відповідь на який дав видатний український історик Іван Лисяк-Рудницький ще в 1978 р. [10]

Правда, яке відношення до матеріалу з ранньомодерної історії України XVI–XVIII ст. мають закарпатські сюжети від 10 тис. р. до н.е. і власне до XVI ст. не ясно, як власне не зрозуміло, де і за яких обставин була укладена церковна унія 1646 р. Всі ці «незначні» огріхи автору можна вибачити, адже стільки місця (аж цілих п’ять сторінок тексту!) до наступних сюжетів, пов’язаних з перебуванням краю в складі Чехословаччини у 1920–1930-х рр. та проголошенням одноденної Карпатської України в підручниках за 10-й клас, Закарпаття від українських авторів – античників, медієвістів, ранньомодерників та модерністів разом узятих, не мало.

Сюжети, пов’язані з «глибокою давниною» авторка розпочинає із телеологічної та пропагандистсько-політичної заяви, властивої для націоналізованої української історіографії про те, що Закарпаття є «складовою частиною етнічної й державної території України» [11]. При цьому Г. Швидько не стала вкотре себе обтяжувати «зайвими» уточненнями, що цей край було приєднано окупаційною совєтською (радянською) владою до української частини (республіки) СРСР лише 29 червня 1945 р. Та, власне, «етнічна й державна територія України» не належить до одвічних категорій, а стали наслідком складних історичних процесів формування етнічно-державного окраїнського/українського ядра в пониззі Дніпра, пов’язаного з норовливим козацьким етосом у XVI–XVII ст. та його методичним поширенням/накиненням (окраїназіцією/українізацією) мілітаристським, а не мирним шляхом під гаслами «священної війни» (захисту святої руської віри – православ’я і богом хранимого руського народу), на інші оази (здебільшого уніатської/греко-католицької) Русі, що розтягнувся в часі до кінця ХІХ – початку ХХ ст. стосовно «українського завоювання» Галичини і Буковини, і аж до середини ХХ ст. – щодо комуністично-українського підкорення Підкарпаття (внаслідок чого край і став називатися Закарпаттям) та Пряшівщини (Східної Словаччини) [12].

Наступне застереження стосується вислову авторки, мовляв «З глибокої давнини й до сьогодні цей регіон називали по-різному». І це абсолютна правда, але з єдиним застереженням: послуговуючись влучним висловом згадуваного мною Івана Ольбрахта, назви «землі/країни з багатьма іменами» Карпатську Русь, Угорську Русь, Угорську Україну та Закарпатську Русь насправді «винайшли» кабінетні інтелектуали та мандрівники різного етнічного походження лише в ХІХ ст., тоді як назви Підкарпатська Русь (1919–1945), Карпатська Україна (1938–1939), Підкарпатська територія (1939–1944), Закарпатська Україна (1944–1946) та Закарпатська область (від січня 1946 р. і до нині) – були і зостаються офіційними назвами цього краю. Тож про вживання цих назв «з глибокої давнини» і мови не могло бути, бо після того як цей регіон перебував під впливом (навряд чи в складі) північно-фракійських держав Буребісти і Децебала, Першого Болгарського царства, Великоморавської держави та Київської і Галицької Русі, а з часом Галицько-Волинського князівства, в латинських джерелах ХІ–ХІІІ ст. він згадується під назвами «terranullis», «terraindagines», «marchiaRuthenorum», а починаючи від ХІІІ ст. і до 1919 р. його територія може бути верифікованою лише з адміністративними одиницями комітатами/жупами Верхнього краю Угорщини (нагір’я, угор. Felvidék), або від кінця XV ст. і до сьогодні – межами архієрейської юрисдикції єпископа Мукачівської єпархії [13].

«Найбільш ранні сліди проживання людей на цій території датуються» звісно ж не «10 тис. до н.е.», а набагато раніше, при чому, йдеться не лише про легендарну Королівську стоянку первісної людини датованої в один мільйон років тому, але й доволі масово репрезентованим в регіоні Верхнього Потисся археологічними пам’ятками весь кам’яний вік, епохи міді-бронзи, гальштату та кельтів в період латену [14].

Наступний сюжет-вставка від Г. Швидько стосується помилкового ототожнення авторкою хорватів, які жили по обидва боки Карпат в ІХ–Х ст., з градом (укріпленим центром) Унгоград (Ужгород) на чолі з князем Лаборцем. По-перше, не доречним виглядає ототожнення літописних білих хорватів часів києво-руських князів Олега (907) і Володимира (992) з карпатськими хорватами [15], а по-друге, легендарний вождь (duka) укріплення Гунґ (Hung) згідно з хронікою початку ХІІІ ст. угорського короля Бейли ІІІ «магістра Петера», був підданим болгарського царя Симеона «боляра» (намісника/комеса) Дунайсько-Тиського тему (області/комітату) Салана [16] – «дука на ім’я Лаборц» [17] (безіменна назва якого походить від р. Лаборка – місця, де героїчний вождь Гунґу був повішений уграми Алмоша).

Сповнений суцільною плутаниною і опис періоду входження Закарпаття до складу Угорщини, який, на переконання автора, відноситься до кінця ХІІ – середини ХІІІ ст. Уважний український школяр 7–8 класу мав би бути дуже спантеличений, прочитавши у В. Власова за 7 клас, що Закарпаття потрапило під владу угорських володарів одразу після смерті Володимира Великого (1015), тоді як прочитавши у Г. Швидько за 8-й клас, мав би радуватися, як «у період розквіту Київської Русі [а це час правління Володимира Великого і Ярослава Мудрого – разом 980–1054 рр. – В.Ф.] Закарпаття було її південно-західним рубежем». Аналогічно пильний учень мав би бути здивованим і тим, а «чиїм» було Закарпаття, за версією Г. Швидько, від часу розквіту Київської Русі і до кінця ХІІ ст., лише коли на його «землі починає зазіхати Угорська держава» [18]. Може вся оця непослідовність розрахована на не уважного і не на пильного українського школяра, тоді мої зауваження про всі ці прикрі «дрібнички» не варті уваги.

Або ж чи не повинно виникнути в українського учня питання стосовно того місця, де без жодних доказових прикладів оповідається про успішне протистояння агресії угорських королів в Галичині та спроб галицьких правителів «визволити Закарпаття». Усупереч справедливим зауваженням Миколи Василенка майже сторічної давності [19], на підтвердження автором наводиться зфальшована українськими істориками (починаючи від не надто впевненого в своїй концепції Михайла Грушевського і до абсолютно переконаних у своїй правоті Сергія Федаки та Леонтія Войтовича) версія про сорокарічне перебування Закарпаття (як варіант – частини Закарпаття з містами Мукачево і Берегово) в складі Галицько-Волинського королівства в часи правління Лева Даниловича [20]. Проте це аж ніяк не зашкодило авторці зробити висновок, що після сорокарічного утримування галицькими князями, Закарпаття завоювала Угорщина, внаслідок чого воно і почало називатися «Угорська Русь» [21]. Насправді ж про жодне «завоювання» і мови не могло бути, бо ця територія не чинила, та й не могла чинити, жодного опору своїм «завойовникам»: для цього треба було мати щонайменше спільну владу і бодай вербальне уявлення про свою землю/територію, чого в карпатських русинів ані в епоху середньовіччя, ані в ранньомодерний час не було [22].

Наслідуючи українську та радянську історіографію, авторка вкладає в зміст поняття Закарпаття традиційно лише чотири комітати/жупи: Ужанський, Березький, Угочанський та Марамороський [23]. Ні чим не пояснюючи вибір саме такої території, українським історикам мабуть годилося б знати, що власне ці чотири комітати (разом із Земплинським і Шарішським), тривалий час становили лише етнічне ядро русинів, де вони до початку ХХ ст. складали більшість населення. Однак, карпатські русини насправді були розселені ще навіть на початку ХІХ ст. в 13-ти комітатах Угорщини і лише пізніше поступово асимілювалися на користь угорців та словаків, обмежуючись після розпаду Австро-Угорщини (1918) вже лише шістьма жупами [24].

Абсолютно безглуздим, вважаю, є твердження авторки про те, що «на сеймах 1608 і 1609 рр. було визнано право українців Закарпаття на автономію» [25]. По-перше, про жодних «українців Закарпаття» на початку XVII ст. писемні джерела нічого не знають; а по-друге, на засіданні державних зборів на початку 1608 р. було ратифіковано Віденський мир від 23 червня 1606 р. про визнання Габсбургами прав протестантів [26], проти порушника якого в особі імператора Рудольфа ІІ Габсбурга 19 квітня 1608 р. стани Угорщини, Австрії і Моравії створили між собою конфедерацію, яку підтримав молодший брат цісаря ерц-герцог Матіас [27]. Тож ні про яке «визнання прав українців Закарпаття на автономію», як про це сміливо переконує школярів 8-го класу Г. Швидько, австрійськими, угорськими і моравськими станами і близько не йшлося.

Подібно цьому жодної критики не витримує висновок авторки про те, що «антифеодальний і визвольний рух на Закарпатті пов'язаний із впливом Національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького» [28]. Та й про який «рух» можна говорити, якщо головні події, які відбувалися в середині XVII ст. на Закарпатті, були пов’язані з релігійними та визвольними війнами угорців-реформатів (кальвіністів) проти католиків Габсбургів та їх угорських одновірців [29], а також церковною унією, укладеною в Ужгороді в замковій каплиці графів Другетів 24 квітня 1646 р. та її наслідками [30].

Усіх цих (та багато інших) прикрих помилок з історії Закарпаття годі було уникнути авторам, котрі устами В. Власова увесь період історії України від кінця XV до кінця XVIII ст. суголосно називають «козацькою ерою», коли функціонувало «два типи української державності» – «християнська козацька республіка» – Запорізька Січ і Гетьманщина, символом яких виступав «лицар-козак» [31]. Дарма, що в тій державності було мало християнського, ще менше республіканського і майже не було нічого лицарського (якщо, звісно, під цими термінами та поняттями розуміти те, що під ними мають на увазі у християнському європейському світі). Мабуть, таки, «Наливайкові віра» С. Плохія була написана не для всіх.

[1] Лях Роман, Темірова Надія. Історія України з найдавніших часів до XV століття: Підручник для 7-го класу середньоосвітньої школи. – К.: Ґенеза, 2000. – С. 283.

[2] Власов Віталій. Історія України: Підручник для 7-го класу… – С. 247.

[3] Для прикладу див.: Волощук Максим. Вассальная зависимость Даниила Романовича от Бейлы IV (1235–1245): актуальные вопросы реконструкции русско-венгерских отношений второй четверти XIII в. // Specimina nova. – Pars prima. – Pécs, 2005. – 96. Old.; Волощук Максим. Проблема васальної(?) підлеглості князів Ігоревичів Чернігівських від угорського короля Ендре ІІ: джерела, історіографія, постановка проблеми // Український історичний збірник. – Вип. 11. – 2008. – С. 18–25. Підсумком науково-дослідницьких пошуків Угорського королівства в Русі чи точніше Русі в Угорському королівстві стала нещодавня монографія автора: Волощук Мирослав. «Русь» в Угорському королівстві (ХІ – друга половина XIV ст.): суспільно-політична роль, майнові стосунки, міграції. – Івано-Франківськ: «Лілея-НВ», 2014. – 495 с.

[4] Смолий В.А., Степанков В.С. История Украины: Учебник для 7 классов общеобразовательных учебных заведений. – К.: Ґенеза, 2007. – С. 204 (– 232 с.). Критичні міркування з приводу цього підручника див.: Баханов Костянтин. Проблема ідейної та понятійної послідовності у підручниках… – С. 49–52.

[5] Лях Роман, Темірова Надія. Історія України з найдавніших часів до XV століття... – С. 284.

[6] Власов Віталій. Історія України: Підручник для 7-го класу… – С. 247.

[7] Ададуров Вадим. «Вписування» української історії в європейський контекст і його методологічні засади. Текст промови, виголошеної 22 січня 2013 року на випускних урочистостях студентів-магістрів історичної програми Гуманітарного факультету УКУ. – Львів: Видавництво Українського католицького університету, 2013. – С. 26–27.

[8] Дет. про це див.: О подложности грамоты князя Феодора Коріатовича 1360 г. Съ четырьма снимками / Критическія замћчанія А. Петрова; Палеографическій этюдъ И. Холодняка // Матеріалы для исторіи Угорской Руси. – Т. ІІІ. – СПб: Типографія Императорской Академіи Наукъ, 1906. – 31 с.; Петровъ Алексей Л. ДревнЂйшія грамоты по исторіи карпаторусской церкви и іерархіи 1391–1498 г. Съ 12 фотографическими факсимиле. – Praga: Nákladem sboru pro výzkum Slovenska a Podkarpat. Rusi. V Gen. Komisi knihkupectví «Obris» v Praze. Tiskem Ceské grafické unie A. S. V Praze, 1930. – 232 s. + 12 факсимиле; Кобаль Йосип. До питання про час приходу на Закарпаття подільського князя Федора Корятовича (Історіографічний нарис) // Науковий збірник Закарпатського краєзнавчого музею. – Випуск VI / Упоряд. і наук. ред. П. Федака. – Ужгород: Патент, 2004. – С. 6–18; Кобаль Йосип. Федір Корятович у світлі нових джерел // Carpatica – Карпатика. Випуск 32. Науковий збірник, присвячений світлій пам’яті педагога і вченого Томаша Сопка / Редкол.; Відп. за вип.: Тиводар М. П. – Ужгород: Ліра, 2005. – С. 75–115; Фенич Володимир. «Теодорів дарунок»: історичні дискурси та комеморативні практики у полоні однієї сумнівної грамоти // Наукові записки Ужгородського університету. Серія: історично-релігійні студії. – Випуск 1. – Ужгород: Вид-во УжНУ «Говерла», 2012. – С. 140–158.

[9] Швидько Г.К. Історія України XVI–XVIII століття: Підручник для 8-класу. Видання друге. – К.: Ґенеза, 2008. – С. 85–90.

[10] Лисяк-Рудницький Іван. Проблеми термінології та періодизації в українській історії // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. В 2 т. – Том 1 / Пер. з англ. М. Бадік, У. Гавришків, Я. Грицака, А. Дещиці, Г. Киван, Е. Панкеєвої. – К.: Основи, 1994. – С. 41–46.

[11] Швидько Г.К. Історія України XVI–XVIII століття... – С. 85.

[12] Узагальнений погляд на проблему «підкорення» Русі Україною див.: Толочко Олексій. «Русь» очима «України»: в пошуках самоідентифікації та континуїтету // Другий Міжнародний конгрес україністів (Львів, 22-28 серпня 1993 р.). Доповіді і повідомлення. Історія. – Частина І. – Львів, 1994. – С. 68–75 (те саме: Сучасність. – 1994. – № 1. – С. 111–117); Флоря Борис. Національно-конфесійна свідомість населення Східної України в першій половині XVII століття // Берестейська унія та внутрішнє життя Церкви в XVII столітті. Матеріали Четвертих «Берестейських читань» (Львів, Луцьк, Київ, 2-6 жовтня 1995 р.) / Ред. Борис Ґудзяк, співред. Олег Турій. – Львів: Інститут Історії Церкви Львівської Богословської академії, 1997. – С. 125–134 (дискусія. – С. 134–147); Шевченко Ігор. Формування національної самосвідомості перед 1700 роком // Шевченко Ігор. Україна між Сходом і Заходом. Нариси з історії культури до початку XVIII століття / Авторизов. пер. з англ. Марії Габлевич; Під ред. Андрія Ясіновського. – Львів: інститут Історії Церкви Львівської Богословської Академії, 2001. – С. 199–208; Каппелер Андреас. Україна між Сходом і Заходом // Схід–Захід: Історико-культурологічний збірник. – Випуск 2. – Харків: Майдан, 1999. – С. 5–12; Яковенко Наталя. Родова еліта як носій «континуїтетту реалій» між княжою Руссю і козацькою Україною // Сучасність. – 1994. – № 1. – С. 118–124 (Опубліков. також: Другий Міжнародний конгрес україністів (Львів, 22-28 серпня 1993 р.). Доповіді і повідомлення. Історія. – Частина І. – Львів, 1994. – С. 76–83). Її ж: Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України / Вид. друге, перероб. та розширене. – К.: Критика, 2005. – С. 17–23. Її ж: Вибір імені versus вибір шляху (назви української території між кінцем XVI – кінцем XVII ст.) // Міжкультурний діалог. – Т. І: Ідентичність. – К.: Дух і Літера, 2009. – С. 57–95. Її ж: Дзеркала ідентичності. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI – початку XVIIІ століття. – К.: Laurus MMXII,  2012. – С. 9–43; Плохій Сергій. Наливайкова віра. Козацтво та релігія в ранньомодерній Україні / Авторизов. пер. з англ. та ред. укр. тексту Софії Грачової. – К.: Критика, 2005. – 496 с.; Його ж: Козацький міф. Історія та націотворення в епоху імперій. – К.: Laurus, 2013. – 440 с.: іл.; Когут Зенон. Розвиток малоросійської самосвідомости і українське національне будівництво // Когут Зенон. Коріння ідентичності. Студії з ранньомодерної та модерної історії України. – К.: Критика, 2004. – 80–101; Арістов Вадим. Україна в пошуках «Русі» // Критика. – К., 2009. – Чис. – Листопад-грудень. – С. 31–32; Фенич Володимир. «Підкорення» Русі Україною: погляд із Закарпаття // Електронний ресурс: Нове Закарпаття. Режим доступу http://закарпаття.net/carpathian-identity/ 2013.

[13] Дет. про це див.: Петровъ Алексей Л. ДревнЂйшія грамоты по исторіи карпаторусской церкви и іерархіи 1391–1498 г... – С. 1–88.

[14] Котигорошко В’ячеслав. Верхнє Потисся в давнину. 1 000 000 років тому – Х сторіччя н.е. – Ужгород: ВДВ «Карпати», 2088. – С. 20–275.

[15] Войтович Леонтій. «Білі» хорвати чи «карпатські» хорвати? Продовження дискусії // Дрогобицький краєзнавчий збірник. – Вип. VIII. – Дрогобич: Коло, 2004. – С. 38–45.

[16] Койчева Е., Кочев Н. Болгарское государство с середины VIII до конца IX в. // Раннефеодальные государства и народности (южные и западные славяне VI–XII вв.). – М.: Наука, 1991. – С. 55; Венедиктов И. Военното и административно устройство на БЂлгария през IX и X век. – София, 1979. – С. 99 и след.; Тыпкова-Заимова В. Структура Болгарского государства (конец IX – начало XI в.) и проблема гегемонии на Балканах // Раннефеодальные государства и народности (южные и западные славяне VI–XII вв.). – М.: Наука, 1991. – С. 137–150. (с. 146).

[17] Gesta Hungarorum. Літопис Анонімуса про діяння угорців під час пошуків і віднайдення Батьківщини / Пер. з лат. та угор. Каміла Найпавера. – Ужгород: ВДБВ «Карпати», 2005. – С. 27–47.

[18] Швидько Г.К. Історія України XVI–XVIII століття… – С. 86.

[19] Василенко Микола. Принадлежала ли Подкарп. Русь къ галицко-волод. держа†съ 1281 г. по 1321 г.? // Русинъ. – Ужгородъ, 1923. – № 155. – С. 56, 58, 59.

[20] Грушевський Михайло. Історія України-Руси: в 11-ти томах, 12-ти книгах. – Том ІІІ: до 1340 року / Редкол.: П.С. Сохань (голова) та ін. – К.: Наук. думка, 1992. – С. 98–99; Федака Сергій. Галицько-Волинська держава і Закарпаття // Король Данило Романович і його місце в українській історії. – Львів, 2003. – С. 71; Войтович Леонтій. Входження Закарпаття до Галицько-Волинської держави за князя Лева Даниловича // Дрогобицький краєзнавчий збірник. – Випуск XVI. – Дрогобич, 2012. – С. 48, 55.

[21] Швидько Г.К. Історія України XVI–XVIII століття… – С. 86.

[22] Петровъ Алексей Л. ДревнЂйшія грамоты по исторіи карпаторусской церкви и іерархіи 1391–1498 г... – С. 1–88; Фенич Владимир. «Монастырская Церковь»: происхождение и ранняя история Мукачевского епископства XV века (историографический аспект) // Карпатика. – Ужгород: Вид-во УжНУ «Говерла», 2012. – Вип. 41. – С. 177–203.

[23] Швидько Г.К. Історія України XVI–XVIII століття… – С. 86.

[24] Фенич Володимир. Етнонаціональна ідентичність греко-католиків Мукачівської єпархії // Історична школа професора Володимира Задорожного: Науковий збірник. – Випуск 2. Carpatica–Карпатика. Випуск 30 / Упорядкування Романа Офіцинського; передмова Валерія Смолія. – Ужгород: Ґражда, 2004. – С. 38–62. Його ж: В оточенні інших: греко-католики Мукачівської єпархії та їх сусіди у світлі сучасних досліджень офіційної статистики кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Історія / Міністерство освіти і науки України; Державний вищий навчальний заклад «Ужгородський національний університет»; [Редкол.: М.М. Вегеш (голова) та ін.]. – Ужгород: Вид-во УжНУ «Говерла», 2010. – Вип. 25. – С. 104–125.

[25] Швидько Г.К. Історія України XVI–XVIII століття… – С. 89.

[26] Контлер Ласло. История Венгрии. Тысячилетие в центре Европы / Пер. с англ. – М.: Изд-во «Весь Мир», 2002. – С. 210–213. Більш детальніше про це див.: Медведева К.Т. Австрийские Габсбурги и сословия в начале XVII века. – М.: Индрик, 2004. – 290 с.

[27] Медведева К.Т. Венгерское государственное собрание 1608 года в описании венецианского посла Мариино Кавалли // Венгры и их соседи по Центральной Европе в Средние века и Новое время (Памяти Владимира Павловича Шушарина) / Редколег.; А.С. Стыкалин (отв. ред.). – М.: Институт славяноведения РАН, 2004. – С. 139.

[28] Швидько Г.К. Історія України XVI–XVIII століття… – С. 90.

[29] Див.: Контлер Ласло. История Венгрии. Тысячелетие в центре Европы / Пер. с англ. – М.: Изд-во «Весь Мир», 2002. – С. 172–241.

[30] Див. хоча б: Пекар Атанасій, ЧСВВ. Ужгородська унія та її творці (1646–1996) // Записки ЧСВВ. – Секція ІІ. – Том XV (ХХІ). – Вип. 1-4. – Рим, 1996. – С. 247–300.

[31] Власов В. Історія України: Підручник для 8 класу загальноосвітніх навчальних закладів / За ред. Ю.А. Мицика. – К.: Ґенеза, 2004. – С. 4 (– 256 с.). Критичні міркування з цього приводу див.: Баханов Костянтин. Проблема ідейної та понятійної послідовності у підручниках… – С. 52–53.