Воднева долина Закарпаття: амбіції експорту чи екологічна загроза?

Як енергетика стає новим бізнесом для минулих еліт

На фоні дискусій щодо вітрових електростанцій у карпатській частині Закарпаття виник новий проєкт – воднева долина. Журналісти "Країни" зібрали інформацію, щоб розібратися, хто і з якою метою прагне розвивати виробництво водню в цьому регіоні, який звично вважається водним, але не енергетичним.

Оцей водень, який водночас доступний і недоступний.

Спочатку трохи про сам водень. З одного боку, він є найпоширенішим хімічним елементом на Землі, але, з іншого, не трапляється в чистому вигляді, тому його зазвичай вироб­ляють шляхом електролізу води. Основними перевагами водню є те, що його ресурси невичерпні, він містить втричі більше енергії на одиницю ваги порівняно з вуглеводнями нафти чи вугілля, а горіння не супроводжується шкідливими викидами. Недоліками зазвичай є висока вартість виробництва, висока займистість і вибухонебезпечність.

Якщо водень видобувають із води за допомогою електролізера, то в результаті молекула води розщеплюється на водень і кисень. Останній розглядають як побічний продукт, який використовують у медицині або будівництві. І як каже директор ТОВ "Водень України" Ярослав Криль, далі водень ми транспортуємо або використовуємо для подальшого виробництва аміаку чи метанолу.

Для отримання водню необхідні вода та електрична енергія. Якщо ця енергія генерується з екологічно чистих джерел, таких як сонячні або вітрові електростанції, водень слід вважати зеленим. У Євросоюзі його розглядають як енергію майбутнього.

В Україні термін "зелений водень" теж вживається, але немає стандартів на водневу енергетику. Нема і стратегії розвитку цієї галузі. Торік генеральний директор Директорату ресурсоефективних трансформацій Міністерства енергетики України Ігор Ковальов запропонував проєкт водневої стратегії до 2050 року, але Кабмін так і не затвердив документа. Як розповіла "Країні" колишня працівниця Міністерства енергетики України, в уряді люди просто не зрозуміли, навіщо це їм. Міністр енергетики Герман Галущенко тоді казав: "У нас проблеми з опаленням, ми маємо це вирішувати. Як я прийду на Кабмін і буду розказувати про водень, наче якийсь космонавт?"

Минув рік, і про водневу стратегію заговорили знову. За ­інформацією "Країни", документ обіцяють затвердити до кінця року. Але не факт, бо на порозі знову опалення і втілення директиви ЄС, за якою з 2026 року українським експортерам доведеться платити за викиди вуглецю.

Водночас ряд компаній активно пропонує національним та міжнародним інвесторам проєкти, пов'язані з водневими долинами. Такі території, де видобувається водень разом із відповідною інфраструктурою, називають водневими долинами. Цей тренд набирає обертів у всьому світі, але найбільша кількість водневих долин розташована в Європі. Якщо відвідати веб-сайт Європейського водневого партнерства, можна знайти близько п’ятдесяти проєктів водневих долин. Більшість із них знаходяться на стадії проектування або тестування. Це, зазвичай, локальні промислові та транспортні кластери, де постачання відновлюваного водню відповідає потребам місцевого ринку. Зверніть увагу на те, що йдеться про місцевий попит!

Зберегти звичайний металургійний завод у Кошице.

Нас цікавитиме лише одна ініціатива - Східноєвропейська воднева долина, відома як EASTGATEH2V, яка розташована в словацькому місті Кошице. У 2023 році в Словаччині була затверджена воднева стратегія для Кошицького краю, а вже у 2025 році стартував проєкт водневої долини. Завдяки фінансуванню з боку Європейського Союзу, словацькі фахівці планують до 2031 року збудувати чотири електролізери для виробництва водню. Цей водень буде використовуватися для заправки екологічного транспорту, включаючи міські автобуси, сміттєвози, туристичні човни та вертольоти. Крім того, водень буде постачатися на різні промислові підприємства, хоча конкретні об'єкти не були згадані в описі проєкту. Проте можна здогадатися, що йдеться про металургійний завод US Steel Kosice, розташований у Кошице.

Якщо розглянути всі промислові підприємства Словаччини, можна виявити, що один металургійний завод відповідає за третину викидів вуглекислого газу, що генеруються ними. Цю інформацію озвучив декан факультету аеронавтики Кошицького технічного університету Ростислав Трнка під час конференції, присвяченій водневій енергетиці. Цей металургійний завод є найбільшим виробником сталевого прокату в регіоні, щорічно виготовляючи близько чотирьох тонн сталі. Згідно зі статистикою Словацької водневої асоціації, на кожну тонну виплавленої сталі в атмосферу виділяється дві тонни CO2, що не відповідає європейським стандартам декарбонізації.

Європейська комісія вимагає від Словаччини інвестувати в чистіші технології, щоб скоротити викиди CO2 вдвічі до 2030 року порівняно з 1990 роком, і готова виділяти на це кошти. Як образно висловився міністр навколишнього середовища Словаччини Томаш Тараба в інтерв'ю газеті "Корсар", "пачка грошей досі висить у повітрі і ставить під загрозу словацьку схему декарбонізації". Надія розв'язати цю проблему з'явилась у квітні, коли завод купила японська компанія Nippon Steel. Її вважають одним з абсолютних лідерів у трансформації сталеливарних заводів. Але декарбонізація може йти традиційним способом: ­закриття старих доменних мартенівських печей і перехід на електродугові печі. Адже для ­Єврокомісії важливі викиди, а не технології. Тому розмови про водень видаються нереальними. Тим паче його Словаччині бракує. "Словаччина здатна забезпечити лише 10-20 відсотків попиту водню. Решту має імпортувати", - пише голова виконавчого комітету Національної Водневої асоціації Словаччини Ян Вайтершютц на сайті асоціації. І тут у пригоді має стати Україна, до якої від Кошице менш як сотня кілометрів.

У рамках проєкту Східноєвропейської долини заплановано проведення "дослідження, присвяченого можливостям масштабного постачання відновлюваного водню з України, зокрема через трубопровідні з'єднання в Кошицькому регіоні". Проте вже в середині вересня Воднева асоціація організувала установчу зустріч у Кошице з представниками Словацького газового оператора для початку підготовчих робіт з постачання відновлюваного водню з Закарпатської області.

Із Закарпаття трубою

Як стверджують, з Закарпаття йде новина. На горизонті з'являється Воднева долина Закарпаття – місце, де планують видобувати водень та транспортувати його до Словаччини. Основна мета проєкту: "Створення заводу для виробництва відновлювального водню, призначеного для генерації зеленої електроенергії та її експорту в Кошице". Цей проєкт повністю націлений на потреби словацького ринку, а не українського. "Чому так?" – запитали ми в керівника проєкту, компанії ТОВ "Водень України". Директор Ярослав Криль пояснює, що українські фінансові та промислові групи не виявляють інтересу до інвестицій у сферу водневої енергетики.

Перед початком повномасштабного вторгнення у фокусі виробництва зеленого водню були Запорізька, Херсонська, Дніпропетровська та Одеська області, де активно зростали потужності сонячних і вітрових електростанцій. Після того як Росія окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, акцент на розвиток зеленого водню перемістився в Одеську область, де компанія ТОВ "Водень України" реалізує пілотний проєкт поблизу міста Рені, а також з'явився новий ініціативний проєкт - "Воднева долина Закарпаття".

Чому саме Закарпаття? Згідно з даними фахівців Інституту відновлюваної енергетики Національної академії наук України, який підтримує ініціативу в галузі водневої енергетики, цей регіон має найменший потенціал в Україні для виробництва зеленого водню. Це пояснюється відсутністю сприятливих умов для розвитку вітрових (ВЕС) та сонячних (СЕС) електростанцій.

На Закарпатті компанія "Водень України" має намір встановити електролізну установку потужністю 100 МВт на території площею 125 гектарів поблизу селища Батьово в Берегівському районі. Як стало відомо виданню "Країна", у місцевої громади є вільна земельна ділянка розміром 150 гектарів. Крім того, неподалік розташований газопровід, який був запланований до демонтажу ще кілька років тому, але тепер вирішили залишити його в експлуатації.

Для видобутку 16-20 тонн водню на рік знадобиться 120 МВт від сонячної енергії та ще 80 МВт електроенергії від вітроелектростанцій. Така інформація - на сайті долини. Експерти відразу поставили запитання: де ж стільки панелей та віт­ряків поставити в Карпатах? Але в українській енергетиці все не так просто. Головне не звідки надходить електроенергія, а головне - купити в держави сертифікат, що потрібна кількість енергії була вироблена з відновлюваних джерел. Директор ТОВ "Водень України" підтвердив, що електроенергію компанія купуватиме на так званих зелених аукціонах, які проводить ДП "Гарантований покупець".

Тепер про воду. Як знайти джерела води на Закарпатті, адже великих річок тут не спостерігається? "Проте на Закарпатті прокладено більше трьох тисяч кілометрів дренажних каналів", - зазначає мій співрозмовник, директор ТОВ "Водень України" Ярослав Криль.

Мова йде про канали, що забезпечують захист від повеней у Берегівській транскордонній польдерній системі. Відповідно до інформації, наданої в Плані протипаводкових заходів для басейну річки Тиса, ця система включає дренажні канали загальною довжиною 1344 км. Як видно, ця цифра є значно меншою, ніж очікувалося. Можливо, до неї додали ще водні ресурси річок Тиса та Латориця, які також згадуються в презентації проєкту. Але повернемося до самих каналів. Згідно з даними Басейнового управління річки Тиса, існує п'ять основних магістральних каналів:

1. Чаронда - Латориця - водний шлях, що простягається від Латориці до центральної системної області.

2. Чаронда - Тиса - водний шлях, що сполучає Чаронд з річкою Тиса;

3. Сипа - Чаронда - канал, що з'єднує Сипу з Чарондою;

4. Верхнє Сернянське/Нижнє Сернянське - дві гілки в зоні дренажу річки Тиса;

5. Верке - окремий обводнений канал від Боржави для Берегова та навколишніх сіл.

Чи можуть ці канали забезпечити щорічно мільярди літрів води для виробництва зеленого водню за допомогою електролізу без шкоди для навколишнього середовища? На жаль, Басейнове управління річки Тиса не надало чіткої відповіді на цей запит. Більше того, вони зняли з себе відповідальність, посилаючись на Водний кодекс України, згідно з яким канали, що входять до меліоративної системи, не вважаються водними об'єктами. Це означає, що Басейнове управління не бере на себе відповідальність за їх збереження.

Це очевидно. Протягом останнього десятиліття було реалізовано кілька наукових ініціатив, що підтверджують незадовільний стан каналів та води в них. Проте ці роботи мають суто науковий характер і не зобов'язують місцеві органи влади до дій. Одне з досліджень містить опис каналу Верка: "Протягом 30 років він перетворився на смердючу яму через незаконні скиди стічних вод і сміття".

Отже, в даному регіоні необхідно звести очисні установки для покращення якості води в каналах, а вже потім можна розглядати питання щодо використання їх водних ресурсів. Подібні рекомендації також включені в План управління річковим басейном Тиси.

Порахуймо, в які це цифри виллється. Підставляємо озвучені цифри в математичну пропорцію - й отримуємо 10 літрів води в секунду. Далі 600 л води або 0,6 м 3 щохвилини, 36 м 3 щогодини. І в результаті на добу електролізеру знадобиться 864 м 3 води. Це невелика цифра для металургійного заводу, який використовує тисячі м 3 води на добу. Разом із тим середня сім'я з трьох осіб споживає близько 10 м 3 на місяць, тобто 864 м 3 їй вистачило б на сім років.

Протягом року це обернеться у споживання кількох сотень мільйонів літрів води. У контексті обсягу річки, ця цифра виглядає не надто вражаюче — це всього лише кілька днів природного стоку Латориці.

Проте це лише теоретичні міркування, а як буде насправді — невідомо. Літнього сезону я відвідала Закарпаття, де всі обговорення зосереджені на водних ресурсах: річка Латориця значно обміліла, струмки ледве дістаються до дна, а в колодязях домогосподарств вода поступово зникає.

Головним питанням є, як компенсувати забрану воду. Незабаром компанії доведеться пройти етап Оцінки впливу на довкілля, де їм потрібно буде довести, що постійний відбір води не завдасть шкоди екосистемі. Було б корисно також збудувати очисні споруди або очистити канали. Отже, коли ви подаєте запит на використання ресурсів, важливо зазначити, яким чином це буде компенсовано і як ви плануєте відновити не лише екологічний баланс, а й власні дії.

Закарпаття - водний, але не промисловий регіон. Тут кожен літр води враховано, особливо влітку, коли пересихають притоки Тиси. Саме тому питання, чи здатні польдерні канали забезпечити мільярди літрів води без шкоди для екосистеми, поки що без відповіді. Але, на мою суб'єктивну думку, не вода, а географічно вигідне ­розташування Закарпаття - близькість до ЄС - вирішила долю регіону. Ну й газогін зробив його привабливим для водневої енергетики.

Старая труба для нового газа.

Майбутнє газогонів, побудованих ще за радянських часів, безперечно залежить від інновацій. Особливо тепер, коли з 1 січня 2025 року російський газ більше не надходить в Україну. Чи стане нею воднева енергетика і хто створює новий бізнес, користуючись державним ресурсом - газотранспортною системою України?

"Країна" звернулася до Оператора газотранспортної системи України (О ГТС України) з питанням про те, як цей оператор планує підтримувати розвиток водневої енергетики. На жаль, відповідь не надійшла. Отже, давайте розглянемо інформацію, яку ми змогли зібрати самостійно.

Перше обговорення транспортування водню через українську газову мережу відбулося ще в 2021 році. Газові оператори з України, Словаччини, Чехії та Німеччини об'єдналися в рамках ініціативи, відомої як "Центральноєвропейський водневий коридор". У той час усі учасники підписали угоду про транспортування газу з добавками водню.

У листопаді 2024 року двоє представників України взяли участь у Чеському діалозі щодо водневої магістралі. Одним із них була керівниця відділу стратегії О ГТС України Катерина Коваленко. Вона продемонструвала найбільш детальну схему Центральноєвропейського водневого коридору.

Планується, що Центральноєвропейський водневий коридор почнеться в селищі Богородчани Івано-Франківської області. Там газосховище і 39-та компресорна станція газогону "Уренгой - Помари - Ужгород", який в Європі називають "Братство". Саме ним російський газ через Україну транспортувався в ЄС.

Наступним етапом газопроводу стане 40-та компресорна станція, розташована поблизу селища Воловець у Закарпатті. Ця станція є останньою перед Ужгородом, де розташовані як газосховище, так і компресорна установка. Подальший напрямок веде вже на територію Словаччини, до компресорної станції поблизу міста Вельке-Капушани. Чеське містечко Ланжгот, розташоване на кордоні, також відіграватиме важливу роль у водневому коридорі, оскільки тут буде ще одна розподільча станція газопроводу "Братство". Завершальною точкою Центральноєвропейського водневого коридору стане німецьке місто Вайнхаус, що знаходиться неподалік кордону з Чехією. Загальна довжина цього коридору складе 1350 км, і планується, що щорічно він забезпечуватиме Європу 1,5 мільйона тонн водню.

Центральноєвропейський водневий коридор планує використовувати існуючий газопровід "Братство", який з початку 2025 року не транспортує російський газ у Європу. Проте постає важливе питання: якщо цей трубопровід підходить для транспортування газу, чи можна його адаптувати для перевезення водню? Як повідомляє Українська воднева рада, учасники дискусії намагалися переконати чеських колег у доцільності цього рішення. Але існує суттєвий нюанс. Згідно з інформацією, представленою Катериною Коваленко, керівницею відділу стратегії Оператора ГТС України, для реалізації української частини проєкту необхідно близько 362 мільйонів євро, тоді як європейський сегмент оцінюється приблизно в один мільярд євро.

Чи готові європейці вкладатись у Центральноєвропейський водневий коридор? Ряд факторів говорить на користь європейського бізнесу. Як з'ясувала "Країна", вже понад десять років фінансують газогін "Уренгой - Помари - Ужгород". На його реконструкцію, капітальний ремонт та технічне переоснащення Україна 2014 року отримала кредит у 150 млн євро від Європейського інвестиційного банку. Текст фінансової угоди доступний на сайті Верховної Ради України. "Країні" вдалося підтвердити, що 2020 року держава витратила понад сто мільйонів гривень на реконструкцію компресорної станції й підземного сховища у Богородчанах.

На початку 2025 року відбулася ще одна важлива подія. Центральноєвропейський водневий коридор отримав нову назву, і було підписано меморандум щодо створення Водневого коридору між Україною та Європейським Союзом, який передбачає виробництво та транспортування водню. За словами Ярослава Криля, директора ТОВ "Водень України", існуюча трубопровідна інфраструктура Закарпаття може бути модифікована для транспортування водню.

Лобі водневої енергетики: від ­Запоріжсталі до Офісу президента

На завершення, кілька слів про лобістів у сфері водневої енергетики. Раніше ми згадували Ярослава Криля, директора ТОВ "Водень України". Він є колишнім провідним спеціалістом на Запоріжсталі та депутатом Запорізької обласної ради в період з 2015 по 2020 рік від "Опозиційного блоку". Його колегою по партії та співрозмовником у депутатському корпусі був Олександр Рєпкін, який також виступає як кінцевий бенефіціар ТОВ "Водень України". Олександр є засновником і першим президентом громадської спілки "Енергетична Асоціація "Українська Воднева Рада". Обидва суб'єкти зареєстровані за тією ж адресою в Києві.

Документально підтверджено, що з 2018 року Рєпкін має зв'язки з родиною Ігоря Шурми, народного депутата 8-го скликання від партії "Опозиційний блок", який відомий своїми проросійськими поглядами та дружніми стосунками з Віктором Медведчуком. Однак, можливо, читачам більше відомі його сини, Олег і Ростислав Шурма. Ростислав, зокрема, обіймав посаду заступника керівника Офісу Президента України з 2021 по 2024 рік і активно захищав свого брата. Команда "Бігус.інфо" розкрила інформацію про сотні мільйонів гривень, які держава виділила на сонячні електростанції, що належать Олегу Шурмі, розташовані на окупованих територіях Запорізької області.

Одним із важливих активів сім'ї Шурм є ЗНВКІФ "Геліос". Детально про венчурний фонд і його викрутаси "Наші гроші" описали у статті "Венчурна мотрійка Шурми на мільярди".

Проте для нас важливо інше. Серед трьох бенефіціарів фонду присутній Олег Шурма. Значна частка фонду "Геліос", а саме 76%, належить компанії "Екопауер Інвест". У 2019 році бенефіціаром цієї компанії був Олександр Рєпкін, а до 2021 року - Руслан Божко, який є бізнес-партнером Олександра Рєпкіна в галузі сонячної енергетики.

Існує одна важлива деталь, яку слід відзначити. Олександр Рєпкін раніше працював в Донецькому обласному управлінні СБУ, а Руслан Божко займав посаду фінансового директора на Запоріжсталі. Часто активи, що належать родині Шурм, переходили від Рєпкіна до Божка і навпаки. Наприклад, корпоративний інвестфонд "Аланд Інвест", який формально є співзасновником ТОВ "Грін Енерджі Токмак" Рєпкіна та Божка, у 2018 році контролювала Ксенія Шурма, а зараз – Олександр Рєпкін і Руслан Божко. Ще одним прикладом є ТОВ "ВЕЗ", створене Рєпкіним і Божком у 2016 році, яке тепер контролюється Олегом Шурмою через "Геліос". В інтерв'ю "Країні" Олександр Рєпкін зазначив, що наразі не має співпраці з Ростиславом і Олегом Шурмами у сфері водневих проектів.

І це не єдине, що плямує репутацію лобіста водневої енергетики. У своїх виступах Олександр Рєпкін часто посилається на експертизу Інституту відновлюваної енергетики НАН України. Водночас він є науковим співробітником Інституту відновлюваної енергетики НАН України і допомагає закладу залучати нові інвестиційні проєкти. І не бачить у цьому конфлікту інтересів. А ще співробітником відділу сонячної енергетики є Олександр Дьяченко, який є членом наглядової ради ГС "Енергетична асоціація "Українська Воднева Рада" і колишнім працівником ТОВ "­ТОКМАК СОЛАР СЕРВІС" - компанії, що належить Олександру Рєпкіну.

За такого розкладу проєкти з виробництва водню в Україні розвиваються швидше завдяки лобізму приватних груп, ніж системній державній політиці. Поки держава не затвердить єдиної водневої стратегії, не встановить екологічних стандартів і не забезпечить прозорості інвестицій, будь-який зелений проєкт ризикує стати не кроком до енергетичного майбутнього, а черговим бізнесом на державних ресурсах.