"Моя ціль - відкрити хлопцям шлях до паралімпійського спорту," - зазначає тренер на протезі Юрій Фурик.

Ветеран з Прикарпатського регіону, переживши серйозне поранення під час бойових дій, знову зайнявся своєю улюбленою справою – тренуванням зі спортивної гімнастики, яке він вважає своєю покликаністю.

Юрій Фурик вже понад три десятиліття працює в дитячо-юнацькій спортивній школі в Коломиї. За цей час він виховав десяток майстрів спорту України та став провідником у світ гімнастики для багатьох юних спортсменів. Саме в цих стінах він розпочав свої тренування у п'ять років. Лише кілька разів йому доводилося тимчасово залишати заняття через серйозні обставини, і останнім таким випадком стала війна.

У лютому 2022-го пішов на фронт. До спортивної зали повернувся майже через два роки - у військовій формі та на протезі.

"Всі мої хлопці – справжні красені з неймовірними оповідями про відвагу!"

"Діти вже давно мене чекали тут", - відзначає Юрій Фурик.

Ми зустрічаємося з ним у спортивній школі. У залі, на перекладинах, тренується його учень Олег Кузьмин, який готується до чемпіонату України зі спортивної гімнастики. Фурик іноді перериває нашу бесіду, щоб надати підтримку своєму вихованцеві.

- Гаразд, давай. Напружся. Пам'ятай, що потрібно тримати голову в правильному положенні. Це вже новий рівень... Будь обережний, щоб не порвати мозолі, - зауважує викладач учневі.

Під час того, як я залишався нерухомим, мені надходили їхні відео, і це було абсолютно вражаюче... Саме ці моменти піднімали мій бойовий дух, і під час реабілітації я не раз відчував сльози. Чи замислювався я про повернення до тренувань? Безумовно. Я шалено люблю свою справу, тому ця думка завжди залишалася зі мною, - ділиться своїм досвідом ветеран.

Каже, усіх своїх вихованців пам'ятає поіменно, а з майстрами спорту України, яких готував змалку, спілкується до нині.

Рік тому я працював з більшою кількістю дітей, а нині маю дві групи. В одній з них займаються молодші дівчатка, а у старшій групі тренуються два кандидати в майстри спорту України, першорозрядник та кілька хлопців, які досягли другого розряду, - ділиться своїми спостереженнями.

У цій спортивній програмі також займаються ветерани бойових дій та особи з інвалідністю. Фурик дистанційно отримав необхідні знання для цього. Заняття реалізуються в рамках проєкту "Спорт для всіх" у спортивному залі Коломиї. Тренер розробив індивідуальні програми для кожного з підопічних.

- Це - не первинна реабілітація. Основна моя мета - дати хлопцям дорогу до паралімпійського спорту, але більшість хочуть просто прийти у спортивну залу і займатися серед своїх. Це допомагає їм повернутись у соціум. У них, насправді, непросте життя. Але вони тримаються. Всі мої хлопці - красені з неймовірними історіями мужності. Переконаний, із часом їх більше приходитиме у спортзал, - міркує Юрій Фурик і погоджується розповісти свою історію війни.

"З'ЯВИЛОСЯ НА ТРЕТІЙ ДЕНЬ"

24 лютого 2022 року він був вражений новиною про те, що над Києвом пролітають ворожі ракети. Вирішив приєднатися до територіальної оборони в Коломиї. Проте, коли він прибув, дізнався, що набір вже закрито, хоча черга охочих продовжувала зростати. Тоді Фурик вирушив до військового комісаріату, що знаходився неподалік. Він пам'ятає, як його поява там викликала подив, але все ж його попросили прийти з особистими речами. Через кілька днів колишній дитячий тренер став частиною легендарної 128-ї Закарпатської гірсько-штурмової бригади.

На початку ми відправилися в напрямку окупованого Херсона. Мене одразу ж занурили в окопи. Наступного дня я вперше зіткнувся з фосфором. Тепер на феєрверки я дивитимусь зовсім інакше, - ділиться спогадами ветеран.

Після Херсона, де фактично відбулося злагодження і перший бойовий вихід, Юрій Фурик із побратимами отримали бойове завдання на Бахмутському напрямку. Потім були бої у Соледарі. Там його та двох побратимів було поранено. Каже, їм пощастило, бо всіх вдалося вивезти з лінії зіткнення.

- Я був кулеметником. Нас кинули на лінію оборони, а це - посадки, ліс, стежки. Окопів ще не було. Вдавалося задрімати біля дерева. Я тоді думав лише про одне: аби не прокинутись і не почути "Здраствуйтє!"... Прилетіло на третій день. Це була не моя зміна, але заступив, бо хтось із хлопців відпросився. В одного побратима була сильна контузія, в іншого - поранення руки і ноги. У мене ліву сторону прошило осколками. В руці вони залишаються досі. Уже пізніше довідався, що там із нами воював "Вагнер", - каже ветеран.

Спершу поранених, які самі собі наклали турнікети, привезли у лікарню Краматорська. Там довелося довго чекати через велику кількість новоприбулих. Юрій пригадує, біль у нозі був страшенним, але він не скаржився, а змушував себе терпіти. Першочергово лікарі складали ногу побратима. Оглянувши Юрія, лікарі констатували, що осколки в його нозі майже все спалили, окрім кістки. Кров не надходила, бо вени згоріли. Чоловіка перевезли у Дніпро, де на нього чекали шість операцій. Лікарі намагались врятувати ногу.

- Для мене термін "операція" став синонімом "щастя", адже лише під анестезією я міг забути про безперервний біль, - розповідає він. - Майже тиждень я не спав і не їв. Коли повернувся до Києва, усвідомив, що нога більше не жива. Я зовсім перестав її відчувати. І тоді постало питання: "Або ти, або нога". Я спостерігав за операцією, і рухи лікарів були мені зрозумілі... Це сталося 31 грудня, і так я увійшов у 2023 рік зовсім іншою людиною.

"ГОЛОВНЕ - НЕ ОПУСКАТИ РУКИ І НЕ ДОПУСКАТИ ДО СЕРЦЯ ЖАЛІСТЬ"

Осягнути все, що сталося з ним, було нелегко. Він пам'ятає, як, відновившись, просто застигає в одному місці - без думок, без спогадів і без жодних намірів.

Поряд зі мною була моя сестра Ліля. Для цього їй довелося залишити свою роботу, і я завжди відчував її підтримку. Коли я вперше піднявся на милицях, у мене виникла думка: "Якщо Бог зберіг мені життя, то я повинен повернутися до нього, навіть якщо це буде відбуватися маленькими кроками", - згадує ветеран.

Юрій проходив реабілітацію у Львові. На другий день співпраці з лікарями він вирушив до спортивної зали. Через кілька тижнів йому вдалося встати на протез. Він зазначає, що наразі це механічний пристрій, але розглядає можливість переходу на біонічний. Юрій впевнений, що такий варіант більше підійде для його активного способу життя, який він прагне зберегти. Влітку 2023 року він вже взяв участь у змаганнях "Звитяга нескорених".

- Я лише приїхав, а тут - Вірастюк (заслужений майстер спорту України, народний депутат, - ред.) запропонував мені участь у команді "Нескорених", і я поїхав на греблю для людей з ампутацією. Добре тоді відчув свої м'язи. Пам'ятаю, трохи тренажер був незручний, але вдалося навіть у своїй категорії вийти у призери, - усміхається.

Зараз він веде звичний спосіб життя: рано прокидається, займається домашніми справами, а потім відправляється на тренування. До цього також додалася відповідальність за управління в ОСББ. Юрій не використовує транспорт і вважає себе справжнім ентузіастом пішохідних прогулянок.

- Я вже можу дозволити собі майже все. Займаюся підтягуванням на перекладинах і відтискаюся, щоб підтримувати форму. А як я відпочиваю? Може, я вже не рибалю в гірських річках, але про свою вудку ніколи не забуваю. Хобі в житті у мене залишилися, - ділиться він.

Зараз його основним завданням є підготовка учнів до чемпіонату України з спортивної гімнастики та до вступу в коледж фізичного виховання. Він зазначає, що нове покоління гімнастів потребує великої відповідальності.

- Олеже, не марнуй часу. Працюємо. Сьогодні у нас "день веселої розтяжки", - звертається тренер до дітей, які вже чекають на тренера біля перекладин.

У відповідь на запитання про поради ветеранам, які повертаються з інвалідністю після війни, він зазначає, що найважливіше - не втрачати надію і уникати жалю до себе.

Жалість має руйнівний вплив, адже вона призводить до розслаблення людей. Я завжди розмірковував: якщо приїду і почую, що мене беруть на роботу лише через те, що я ветеран, я відмовлюсь. Такі ситуації мені не до вподоби. Я повертаюся до своїх учнів, бачу, як вони старанно працюють, нам вдається досягати значних результатів, і я усвідомлюю, що моя діяльність має велике значення. Це - найважливіше, - говорить Юрій Фурик і поспішає до своїх вихованців.

Він вважає, що для успішної тренерської діяльності необхідно докладати значних зусиль, щоб допомогти тим, хто прагне досягти успіху, стати ще сильнішими.