Дмитро Кремінь в Ужгороді ділився спогадами й читав вірші

Під час зустрічі з творчою інтелігенцією та студентами

Поет, перекладач і публіцист, лауреат Шевченківської премії (1999 р.) Дмитро Кремінь народився в селі Суха на Іршавщині, але ось уже 40 років живе на Миколаївщині, з 2010-го очолює Миколаївську обласну організацію Національної спілки письменників України. На малу батьківщину приїхав до брата на ювілей, а місцеві спілчани – побратими по перу, дізнавшись про це, влаштували йому в неділю творчий вечір. Зібрався повний зал зацікавлених, навіть стільці довелося доносити.
Дмитро Дмитрович згадував минуле, читав багато своїх віршів, пронизаних історією, громадянськими мотивами  – так би мовити, на злобу дня, та лірикою. Останню, каже, Бог приносить на янголовому крилі або підшіптує диявол. 
Окрема сторінка спогадів – навчання в УжДУ. В цей періоду альманасі «Вітрила» відбувся поетичний дебют Дмитра Кременя; тут вінзнаходить друзів (серед яких і нинішній голова Закарпатської обласної організації СПУ Василь Густі), знайомиться з метрами крайової літератури ІваномЧендеєм, ПетромСкунцем, Феліксом Кривіним, Михайлом Томчанієм; тут разом із МиколоюМатолою займається самвидавом. Але навіть наявність такої книжки на руках у ті роки «світила» арештом. Тож студентська вольниця закінчилася. Про період цькування Дмитро Дмитрович згадує так: «Спочатку заарештовували мої картини у стилі «сюр» (він пробував себе і як художник), а потім вірші. Мені  довелося пройти через сумнозвісні «народні суди». Під час останньої сесії всі іспити склав на «4» – п’ятірки викладачі боялися ставити, а трійки не могли – матеріал весь знав». Утім, тоді вже йшлося про те, щоб узагалі виключити Кременя з університету, рукопис його майже готової до друку першої книги вилучили. На прохання з залу назвати імена тих, хто цькував його, поет відповів: «Більше за мене про це знають архіви КДБ». Натомість розповів про тих, хто допомагав йому. Серед них – і Надія Панчук, і вчителька української мови та літератури з тодішньої Ужгородської школи-інтернату Тереза Василівна Сідей, котра переконала свого чоловіка, працівника КДБ, не заарештовувати колишнього учня, і ректор Дмитро Чепур, який врятував його від виключення з університету. 
І все ж по закінченні УжДУ в 1975-му Кременя направили подалі від Закарпаття – викладати українську мову та літературу в російській школі смт Казанка на Миколаївщині. Він згадує, що на «таємній раді» творчих особистостей перед від’їздом дружно шукали те селище на карті й вирішили, що воно зовсім поряд із морем, можна буде кожні вихідні туди їздити: «Однак насправді за 4 роки в Казанці я моря не бачив, і навіть воду доводилося купувати – 10 рублів за машину. Але це компенсувалося дивовижною душевною відкритістю степовиків». Та й керівництво Миколаївщини виявилося сміливішим, ніж закарпатське, – тамтешній перший секретар обкому не дозволяв поводитися з письменниками абияк і цькувати їх.Там Дмитро Дмитрович видав свою першукнижку «Травнева арка», став членом Спілкиписьменників СРСР, прославився.
Про Миколаївщину нині Дмитро Кремінь говорить із такою ж любов’ю, як і про рідні Карпати. Каже, їхня спілка письменників набагато менша, ніж наша, всього 16 чоловік, але молодих талантів вистачає. Поет добрим словом згадав чимало крайових літераторів, а насамкінець на прохання студентів-словакістів УжНУзалишив усім бажаючим свій автограф на збірці «Між Карпатами і Татрами», в якій подано його переклади зі словацької творівЕміла Болеслава Лукача.
Завершальним штрихом стало покладання спілчанами квітів до могили Петра Скунця, про якого стільки мовилося під час творчої зустрічі.

KarpatNews.in.ua