Військовий журналіст: «128-ма та 80-та бригади за тиждень знищила танкову роту росіян та безліч колісної автомобільної техніки сепаратистів»

Підполковник ЗСУ Тарас Грень про події на передовій

Про роботу журналістів на Донбасі, про ополченців, як гарматне м’ясо для роботи регулярних військ російської армії, про ставлення мешканців сходу до українських військових та їхнє прозріння, а також – про моральний стан наших бійців «Вголосу» розповів військовий журналіст, учасник Передової інформаційної групи Міністерства оборони України, підполковник Збройних сил України Тарас Грень.

Тарасе, скільки часу ви  були на Донбасі? В яких містах працювали?

У зону проведення антитерористичної операції я їздив двічі. Вперше – як журналіст від газети «Народна армія». Тоді я пробув на сході 2 місяці, хоча поїхав туди у відрядження лише на 10 днів.

Другий раз я був на фронті у складі Передової інформаційної групи Міністерства оборони України. Це було унікальне формування. Журналісти, особливо військові, повинні мати доступ до передових ліній оборони, робити матеріали з передової. Саме в цьому полягало головне завдання Передової інформаційної групи Міноборони. На передовій працюють російські журналісти, однак вони часто моделюють події, які там відбуваються, перекручують факти. Нашим завданням було показати правду.

В групі було троє осіб: Юрій Повх, відеооператор Денис Гойко і я, як фотожурналіст. На жаль, після першого відрядження у Дебальцеве Денис потрапив до лікарні. Ми вийшли із Дебальцевого за півтора години до того, як повністю було перерізано дорогу туди.

Ми приїхали у Краматорськ, який теж обстріляли терористи. Денис вже знав звуки, з якими летять ракети, знав наслідки від їхніх вибухів, тому під час обстрілу взявся закидати у бліндаж тих, хто був поруч. Він врятував хлопців, але сам дуже сильно постраждав – у нього 10 проникаючих уламкових поранень. Але він, на щастя, вже видужує.

За місяць ми побували у Дебальцевому, біля Донецького аеропорту, були в Пісках, Тоненькому, Водяному, у Авдіівці, Щасті, у Станиці Луганській. Також були на базі підготовки наших розвідників, у Кримському.

Ви сказали, що ваше головне завдання було подавати об'єктивну інформацію по те, що відбувається на фронті. Але часто інформація з офіційних джерел – Міноборони, Президента, РНБУ, відрізняється від тої, яку ми чуємо від самих військових, які знаходяться на фронті чи повернулися звідти. До прикладу, історія з відходом із Дебальцевого, коли президент запевняв, що це плановий відхід, а військові казали, що довелося просто втікати, навіть покидавши техніку. Чому так?

Як на мене, Дебальцеве – це операція, деталі якої треба з’ясовувати окремо. Вважаю, що через деякий час, якщо не військова прокуратура, то військові історики точно з'ясують, що сталося у Іловайську, Дебальцевому, у Савур-могилі.

Але по Дебальцевому скажу те, що знаю особисто. Біля цього міста був блокпост «Валєра». Він тримався протягом тижня. Там стояла 128-ма механізована бригада із Закарпаття, а також 80-та аеромобільна бригада зі Львова. За цей тиждень вони знищили танкову роту росіян, безліч колісної автомобільної техніки сепаратистів, кілька десятків броньованих автомобілів. Зі свого блокпоста наші хлопці відійшли організовано, навіть підібрали свою та російську пошкоджену техніку. Тобто це не була хаотична втеча, а організований відступ.

І все ж чому інформація з офіційних джерел та від бійців дуже часто кардинально відрізняється?

Я не можу судити про плани Генштабу, бо не знаю їх достеменно. У кожного з нас, особливо це стосується військових, є своє місце. Ми повинні дивитися на усе зі свого місця.

Скажімо, я не можу пояснити, чому за півроку у Дебальцевому не було створено потужних укріплень, бо не володію усією інформацією. Так само я не можу пояснити дії нашого вищого командування на той чи інший момент, бо не знаю скільки сил та засобів було тоді застосовано.

Всі говорять, що наша армія зараз досягла дуже високого професійного рівня, що наші хлопці вже навчилися воювати, а про бойовий дух взагалі ходять легенди. То чому ми досі не перемогли сепаратистів на своїй землі? Чому територія, на якій ведуться бойові дії, не зменшилась за рік, а навпаки – збільшується?

Це швидше питання до наших військових стратегів. Якщо ж пробувати пояснити, наведу такий приклад. Візьмімо Львів – велике місто, в якому живуть багато дуже різних людей, з різними соціальними статусами та можливостям. Якщо виникне надзвичайна ситуація, погодьтеся, не всі зможуть звідси виїхати. Донецьк у кілька разів більший за Львів, тому навіть важко уявити, як вести бої у такому місті місті.

Ми не з знаємо також намірів країн світу щодо нас. Нещодавно Путін зізнався, що він готовий був застосувати до України ядерну зброю. Хто знає, що  натворив би цей ненормальний президент, якби наші війська пішли у атаку. Львів, мабуть, був би першим, куди прилетіла б ядерна ракета.

Крім військових, ваша група спілкувалася і з мирним населенням. Як люди ставляться до наших військових? Нещодавно у мережі з'явилося відео, як мешканці Костянтинівки проклинають усе українське, в тому числі й бійців. Хоча з іншого боку кажуть, що мешканці сходу вже відчули особливості «русского міра», і почали дуже добре ставитися до наших воїнів. Яке насправді їхнє ставлення?

У мене вдома висить картина, на якій вишиті чудові маки. Її автор – абсолютно незнайома мені жінка, яка подарувала мені цю картину на ринку в Краматорську. Під час одного із обстрілів я порвав форму і шукав на ринку, де можна відремонтувати штани. До мене підійшла жінка і сказала, що хоче подарувати військовому з АТО картину, щоб українське військо відчувало підтримку. А жінка, яка ремонтує одяг, абсолютно безкоштовно зашила мені штани. Коли я хотів дати їй гроші, вона сказала: «Ні! Ви за нас воюєте, нас захищаєте, втрачаєте за нас своє здоров'я, а часто і життя. Нехай це буде моя невеличка допомога, вклад у перемогу!».

Був ще випадок, коли я йшов по одному із містечок на передовій, до мене підійшла маленька дівчинка і подарувала мені просту пластикову квіточку. Так, це шматочок пластмаси, але мені його подарувала 5-річна дитина зі сходу. Батьки пояснили, що вона дуже хотіла подарувати щось солдатові, який її захищає. Для мене ця квіточка – символ і скарб.

Звичайно, трапляються і радикально налаштовані сепаратисти, але так є всюди. Російська пропаганда там працює, як годинник. Це просто жахливий інструмент впливу на людей. Дію зомбування людей було дуже чітко видно влітку, коли ми заходили у визволені міста. Спочатку вони реагували на українців та все українське якось по-звірськи. Але вже через два тижні вони прозрівали і казали, що на них наче якийсь морок навели.

Улітку в одному із міст до мене підійшла літня пані і почала мене гамселити своїм патиком з криками: «Фашист! Убивця! Каратель!». Десь за два тижні я знов потрапив у це містечко і зустрів ту бабцю, бо вона торгувала виноградом на базарчику. Спитав, чи пам'ятає мене, показав їй синці на руках від її палиці,  а вона у відповідь: «Ой, мальчик, я была такая дурочка! Как мне стыдно! Ваши бандеровцы мне крышу подремонтировали, в подвале полочки сделали, и там даже ниодна баночка не пропала, я пощитала. А наши новоросы меня тогда просто послали». Це яскравий приклад прозріння.

Такі випадки тепер непоодинокі там, де ведуться воєнні дії?

Я б сказав, що наша держава недостатньо працює, на тій території пропаганді приділяється недостатньо уваги. Хоча недостатньо – це не те слово, бо нашої пропаганди там практично нема взагалі. Таке враження, що єдині, хто там зараз займається пропагандою – це військові.

Ви спілкувалися із дуже багатьма військовими, чули безліч історій про те, як вони потрапили на війну, як воюють. Що запам'яталось найбільше?

Справді, є багато чудових історій. Я намагаюсь писати їх на своїй сторінці у Фейсбук, щоб якнайбільше людей їх знали.

Одна із історій, які вразили, – розповідь пана Юрія, який зараз стоїть на передовій у Кримському. Він замінив там свого сина. Він прийшов у армію за мобілізацією, але попросив відправити його в ту частину, в якій служив його син. Каже, що синові треба відпочити, а коли прийде час ротації, син повернеться.

Я бачив мінометний розрахунок, вкомплектований батьком зі своїми синами. Тобто там воюють сім'ями.

Мені дуже запам'ятався пан Тарас, позивний «Бульба». Він з-під Львова, з Сокільників – вчитель фізики, надзвичайно розумна і освічена людина.

Чи правда, що у добровольчих батальйонах дисципліна набагато серйозніша, ніж у тих, що були сформовані з мобілізованих? Це стосується в першу чергу вживання алкоголю. Кажуть, що мобілізовані сильно п'ють, бо їх забрали до війська примусово і так вони забуваються, добровольці ж пішли до війська свідомо, і знають, що на них чекає.

Такі чутки – один із аспектів російської інформаційної війни проти України. Так наші вороги намагаються розколоти єдність силових структур, які борються із кремлівськими окупантами. Це робиться, сіючи розбрат між різними видами військових формувань.

Наші хлопці прекрасно розуміють, що нетверезий солдат – не воїн. Він підводить не лише себе, але й своїх товаришів. Навряд чи хтось захоче брати на себе відповідальність за чуже життя. Чим ближче до передової, тим чистішими стають люди.

Ще кажуть, що ті, проти кого воюють наші військові, також часто «під кайфом» чи п'яні. Це правда?

Я на власні очі бачив п'яних терористів. Проте не можна казати, що проти нас воюють тільки наркомани та алкоголіки. Зараз проти нас воює дуже багато ідейних людей, яких у Росії «накрутили». Спочатку вони вважали, що звільняють Україну від «каратєлєй» і фашистів, а тепер вони воюють взагалі проти українців.

Вони вважають, що усі українці – це зрадники Росії і їх треба знищити, а Україну заселити якутами. Також проти нас воюють російські регулярні військові частини. Це відчутно по злагодженості, по зброї. Вони маскуються, працюють тут без документів та розпізнавальних знаків, але регулярні частини завжди видно. А ще по ту лінію фронту дуже багато людей, які є звичайнісінькими покидьками.

Тактика Росії у цій війні така: усіх найманців із ЛНР, ДНР та Новоросії загалом вони називають «м’ясо» або «консерви». Коли вони атакують, регулярні військові частини пускають це «м'ясо» вперед для того, щоб викрити наші вогневі позиції. Відійти назад ці люди просто не можуть, бо їх розстрілюють ті ж самі російські частини. Тобто у них є одне завдання – показати, де стоять наші військові і вмерти.

Серед того «м’яса» трапляється дуже багато безробітних, які прийшли сюди з Росії, щоб просто заробити гроші. Їм абсолютно начхати, де і як заробляти гроші, їм головне, аби заплатили. Хоча, коли вони потрапляють до нас у полон чи отримують поранення, вони прозрівають і розуміють, що їх просто обманули, тому запевняють, що вони нікого не вбивали і не хотіли вбивати.

Насправді сьогодні росіяни – гірші за фашистів. Вони знущаються над полоненими, наче кати. Один із наших хлопців став свідком того, як російські військові розстріляли цілу машину із нашими пораненими – просто добили. Він чув, як наші кричали, що в автомобілі немає зброї, що там лише поранені, але їх просто добили. Те саме було на блокпосту «Червоний партизан» та в Донецькому аеропорту, де українців просто по-звірячому розстрілювали.

А наші військові не знущаються із своїх полонених?

Ментальність українців дуже відрізняється від установки росіян. Ми справді інші. Ця казка про братів – лише казка. Ніколи росіяни нам братами не були і не будуть. Це просто інша нація. Наразі це ще й абсолютно деструктивна, войовнича, дика нація, яку треба зупинити.

Я не раз бачив, як наші військові медики надавали допомогу пораненим сепаратистам. До наших, у яких були легші поранення, пдходили пізніше, а сепаратистам надавали повноцінну меддопомогу…

Щодо психологічного стану наших військових: чому одним солдатам після повернення із війни потрібна психологічна допомога, а інші повертаються здоровими? Часто це можуть бути навіть бійці, які служили в одному і тому ж військовому формуванні.

Те, яким буде психологічний стан після війни, залежить від людини, від її світосприйняття, від її налаштування на навколишній світ.

Але наша держава не повинна залишати наодинці хлопців, які повертаються з війни. Думаю, ротація хлопців, які простояли на передових лініях оборони протягом кількох місяців, має бути з періодичністю десь у півроку. Їх не треба із фронту відразу відправляти додому. Має бути табір, де люди протягом тижня-двох живуть у легкому воєнному режимі, проходять медогляди, розмовляють із психологами.

Варто також було б замінити норму видачі військового обмундирування. Нехай форма бійців, які йдуть із передової, вважається списаною, а їм видають новий одяг. Тільки після цього, вважаю, наших хлопців можна відпускати додому.

Розкажіть, будь ласка, як з’являються  позивні у наших військових.

До прикладу, мене називали «Франик», бо служу в Івано-Франківську. Є хлопець-розвідник із позивним «Смайл» – зрозуміло чому, через посмішку.

У нас є військовий журналіст із позивним «Суфлер», є позивний «Матьорий». Із нашою групою їздив боєць із закарпатської бригади, позивний якого «Горила», бо він дуже кремезний.

Позивний – це така влучна коротка характеристика людини – як колись імена у індіанців. Це наче військове визнання певного таланту чи достоїнства людини.

Як ви думаєте, коли і як закінчиться війна на Донбасі?

Незабаром і нашою перемогою.

Леся Бурбан, «Вголос»