»У душі жоден не вірив, що ми зможемо вийти із Дебальцевого» — боєць 128 бригади (ВІДЕО)

А як вирвались, в Артемівську, поки командування з Порошенком розмовляло, хлопці самі собі шукали їжу і нічліг

Свою правду кореспонденту «ГК» про події у зоні АТО та про те, як 128-а бригада виходила із Дебальцева, зважився розповісти командир взводу зенітно-ракетного дивізіону 128-ї бригади, старший лейтенант Євген Кітов.

Як виявилось, військовий родом із Луганська на службу в закарпатську бригаду потрапив після завершення Харківського військового університету.

– Як для Вас розпочалася ця війна?

– На схід країни ми виїхали ще на весні минулого року, спочатку потрапили в Сумську область, Конотоп, там проходили навчання та формування. Коли постало питання відправки у Луганськ, нас на весь дивізіон залишилось тільки двоє луганчан, які не відмовились воювати на своїй землі.

– Важко, мабуть, було повертатися на рідну землю зі зброєю у руках, чому не відмовились, як інші?

– Звичайно важко, але я їхав її захищати. Я виріс у Луганську, сталося так, що залишився сиротою, але там у мене лишились бабуся, дідусь, рідня, спогади… Коли ми прибули у Луганську область, виявилось, що мій рідний дід стояв з ополченцями на блок-посту. Вже потім, коли почалися серйозні бойові дії, він виїхав у Росію… Мені ж насправді дуже допомогло те, що я знаю місцевість. Я завжди їздив своїми маршрутами і ніколи однією і тією ж самою дорогою. Найважливішим для мене було вберегти людей.

– Чимало військових розповідають, що Луганськ був уже український, чому відступили?

– Я і сам досі не розумію, чому був відданий такий наказ. Так, Луганськ був наш, вже майже повністю підконтрольний українським військовим, залишалось зачистити місто від сепаратистів. Ми були готові, сил вистачало. Але прийшов наказ відступати… Певно, це питання не до мене, я і досі не розумію, і не хочу робити висновків, але тут, як на мене, ситуація очевидна…

– Чи траплялося бувати у Луганському аеропорту?

– Був, від аеропорту тоді вже майже нічого не залишилось, та можу сказати, що сепаратисти берегли злітну смугу, а от термінал був розбитий повністю. Тоді, крім наших, там перебували бійці 30-ї та 80-ї бригади, якщо не помиляюся, і «айдарівці» Був випадок, ми приїхали забирати бійця, який більше 2-х тижнів просидів у бункері в аеропорті. Певно в хлопця не витримала психіка, він не хотів виходити на поверхню, тож довелося зв’язувати і вивозити його звідти силоміць. Пам’ятаю, ще 27 серпня в аеропорт нашим бійцям доставили боєприпаси, а вже 31-го аеропорт взяли сепаратисти.

– Що було далі, куди відступали?

– Майже одразу в ніч з 31-го на 1-ше ми потрапили під обстріл в Лутугіно, а 1-2 вересня вже були у фактичному оточенні ворога. Звідти вирвалися майже чудом. Було дуже важко стримувати людей морально, психологічно, влітку я потрапив командиром взводу до «відказників» через брак офіцерського складу, а це люди, які і так вже відмовлялися нести службу. Доводилось пояснювати, вмовляти, щоб вийшли, щоб дочекались відпустки.

– Як потрапили у Дебальцево, адже після виходу із Луганська Ви мали отримати відпустку?

– Після Лутугіно було Леніно, там сепаратистам нас здали місцеві жителі. Знаю, поблизу шахти «Юбілєйная», було знищено дві колони української техніки з військовими, про це ніхто і ніде не говорив, страшно навіть подумати, скільки там полягло... І ще пригадую, ми стояли в посадці. Тоді, мені наснився сон, що в нас втрапив снаряд, попадання, розрив… я прокинувся... А за годину почався обстріл, вогонь… До нас приїхав полковник Басюк, саме він віддав наказ відділенню виїжджати по одній машині. Тоді ми втратили один БМП, він заглох, довелося залишити, бо ззаду обстрілювали.

Потім стояли у Теплому, наша 128-а. Половина відказників здали зброю і сказали: «Ми додому…» Ми ж, хто залишився, мали відвезти техніку у Дебальцево, і вже звідти, як нам пообіцяли, їхати у відпустку…

– Але Ви залишились у Дебальцево, чому?

– По прибутті у сектор С нам дали зрозуміти, що ми там у Луганську прохолоджувались, тож і не втомились, тому залишаємось тут, на ротацію ще не заслужили. Але, «відпочинок» я все таки отримав (посміхається, - ред.) – 10 днів провів у госпіталі у Сватові, почалися проблеми із хребтом, остеохондроз. Далі – знову на фронт. Тоді тут було відносно спокійно, місто працювало, платили соціальні виплати, в середині грудня з’явилася військова комендатура, ВСП, міліція.

– Коли ситуація почала ставати критичною?

– Відносно спокійно ми зустріли і Новий рік, з «салютами», вночі з міста по нас відкрили мінометний вогонь. Мінометний вогонь вівся постійно. Згодом, на пошуки мінометника відправили 2 БТР-и, одну з машин ми втратили. Потім почалися обстріли із ГРАДів. Тоді з нами був генерал, але за ним приїхали і його забрали. Залишились полковники, командування, нас кинули на «поляну» вперед… Сепаратисти думали, що нас там 7-8 тисяч, коли насправді було чи не півтори… казали здати зброю, здатися у полон, натомість залишитись живими.

– Коли ви опинилися в оточенні?

– 9 лютого нас взяли у кільце, замкнули Логвиново. Покійні Гуртов та Чорнобай підвозили нам боєприпаси, потрапили в засідку. Спочатку ми думали, що хлопці в полоні, але ж ні… за 2 дні сепаратисти взяли Дебальцево, за добу до нашого виходу. На сьомий день оточення донести становище військових до командування намагався айдарівець «Кузнєц», але в Міноборони продовжували казати, що кільця немає… Ми тримали лікарню, мали там пройти, тоді взяли трьох полонених, місцевих жителів, від них дізналися, що їх і ще близько тисячі людей кинули на бій, як гарматне м’ясо. За ними йшла група зачистки та спецназівці. За це їм обіцяли по 300 баксів. Вони просили дати їм зброю, щоб воювати, але вже проти росіян, на нашій стороні.

– Чи вірили Ви, що вирветесь із того пекла, чи була надія?

– Чесно – ні… в душі, жоден з нас не вірив, що ми зможемо вийти із Дебальцевого. 12 днів ми провели у оточенні, з Артемівська до нас відправляли конвої, декотрі проривалися, але більшість не доїжджали. Відступ почався біля 5-ї ранку. Дали наказ, дали маршрут, поділили на групи, спершу йшла розвідка, дивізіон, потім піхота. Ми проривалися з боєм, під постійним вогнем, міняли маршрут по ситуації, відстрілювалися. При виході на гору частина машин застрягла, звернули вправо, позаду йшла колона. Тільки-но від’їхали, як ззаду прилетів ГРАД, чудом пронесло. В низині на нас пішки вийшли люди, хто зі зброєю, хто без, ми не знали хто це, як виявилось то були зв’язківці з 40-ї бригади, комбат дав наказ брати людей на борт.

– Коли зрозуміли, що все – прорвались?

– Коли побачили наш перший блокпост, за 4 чи 5 годин, поблизу Світлодарська. Тільки тоді зрозуміли, що вирвалися. Але, як виявилось, нас вийшло пару машин… дуже переживали дорогою на Артемівськ, адже не знали чи вийшли всі, на щастя більшість бригади прорвалася, багато людей йшли пішки.

– В Артемівськ до вас приїхав головнокомандувач, як вас зустрічали?

– Командою «спрятать нетрезвых бойцов», бо приїде Порошенко. І справді приїхав. Зібрав комбата і ще кількох офіцерів, пофотографувався, комбату дали Героя України...  А ми пішли шукати собі їжу і нічліг, адже де нас розмістити і чим нагодувати командування не передбачило. Міг би хоча б вишикувати увесь особовий склад і виразити подяку хлопцям за те, що вистояли, за те що вийшли живими, але ні… Спочатку в наших рядах пішов слух, що ротації все ще не буде, що нас відправляють під Маріуполь… Та згодом ми вже знали, що з Мукачева за нами виїхали автобуси і ми їдемо додому.

Наразі військові 128-ї бригади повертаються із 18-денної відпустки та продовжуватимуть нести службу.