Різдвяний розстріл, або 16 років без «Геші»

#Суспільство

Святкова благодать другого вечора католицького Різдва в Мукачеві була розстріляна вогнепальними чергами. Стріляли біля брами власного дому в Михайла Токаря, який їхав у автомобілі. Прицільні кулі вмить зрешетили тіло.

В агонії пораненого доставили до військового шпиталю, де він і помер. Знайдено зброю, з якої, підозрівають, вчинено вбивство. Мукачево наповнилося оперативниками, слідчими, прокурорами з цілої області. Офіційної версії поки що немає. Триває потужне щохвилинне слідство. Чуток багато. Ясно одне: стріляли профі. Холодно, жорстоко, точно.
Не стало Геші. Мукачево краще знає його під цим прізвиськом. Михайлом Івановичем Токарем, який блискуче переміг на обласних виборах, якого шанували політики і бізнесмени першої руки, якого за чуйність і милосердя полюбили люди, ¬ він став пізніше. Простий сільський хлопець з добропорядної куштановицької родини, без університетів і блатів, став у місті, області, і далеко за її межами незаперечним Авторитетом. Нехай хто як хоча трактує це поняття.
Таких фігур породжує час. Він їх і убиває. Жорстокий, хижий, мутний час.
Хто високо стоїть, той знає грози. Не всім, очевидно подобалася людина, в якої, здавалося, було все: гроші, авторитет, влада, воля, природний розум, людська повага, дружня сім’я – дружина Наталка, двоє синів, любимі батьки, вірний друг і помічник брат Ілля. Скільком лідерам і лідерчукам бракує навіть половини з цього. Зате вистачає апломбу, пози і фраз. А Міші це було чуже, неприродне, гидке. Він брав іншим: ¬ високим чуттям справедливості, вродженим благородством, чоловічою серйозністю, житейською мудрістю, скромністю.
Що приховувати, багато хто промовляв це ім’я ледь не пошепки, з боязню, таємничістю. Це ті, хто не знав його близько. Для інших Геша був символом слова і діла, справедливості й честі. Часто це була остання інстанція вирішення якоїсь проблеми. На владу й міліцію не сподівалися. На жаль, це прикмета нашого часу. І якщо такі люди з’являються, значить, вони потрібні, щоб заповнити порожню нішу, вакуум.
Ніхто з нас не янгол. Не був ним і він. У цивілізованому світі не прийнято цікавитися, скільки і звідки в людини доход. Це справа відповідних структур. Американці навіть приказку мають: якщо ти такий мудрий, то де твої гроші… У час ломки старої системи лише лінивий і дурний не піднімав гроші з землі. Ми ходили по коліна в’язнучи в них, при відсутності контролю і законів. Таким був період постсоціалістичної золотої лихоманки. Спритні й мобільні хлопці, не обтяжені інтелігентською інерцією, робили капітали за місяць, тиждень, день. Той же пресловутий Ратушняк зізнався, що після кожного дзвінка в середню Азію та Америку йому капало 10–20 тисяч доларів. Але навіть він заздрив Михайлові Токарю за вміння заробляти гроші. Та що він, його поважав навіть Павло Лазаренко.
Але не про це мова. Річ у тім, що зароблені ним тоді гроші обернулися благом для громадськості, для людей. Вони служили і продовжують служити нашому краю і краянам. Михайло Токар потужно влився в ті продуктивні сили, які вийшли на авансцену нашої економіки. Позаду були титанічна праця, гіркий досвід, рішучість і ризик першопрохідця. Без ідеалізму треба визнати, що це була одна з найяскравіших, найвпливовіших постатей у бізнесі області і України. Блискучий організатор-самородок завдяки таланту об’єднати і вести за собою дійових людей зорганізував солідні виробництва продуктів, вин, соків. Його марку знають далеко за межами України.
Він своїм капіталом, досвідченою порадою, гарантом високого авторитету підтримував багато серйозних бізнесових проектів. Не кажучи вже про цілу низку благодійних акцій та ініціатив.
Утримання спортивного клубу греко-римської боротьби, де займається 120 дітей з шістьма тренерами, на базі якого проходять міжнародні змагання, яким заздрить навіть столиця. Різного роду допомога релігійним громадам, інтернатам, культурно-мистецьким колективам, військовим, навчальним закладам, творчим осередкам, ветеранам, пенсіонерам, хворим, просто нужденним людям... Навряд чи в Мукачеві є людина, яка б не відчула якимось чином цієї підтримки.
На нашому редакційному столі лежить клаптик звіту Токаря ¬– депутата обласної ради, який ледве «видавили» з нього референти. Бо його милосердність ¬– це не хитрощі політики й не жадання титулів і похвал. Це політика душі, бажання поліпшити долю тих, до кого вона не надто прихильна. Свою християнську доброту він ніколи не виставляв на вівтар збудованих і відремонтованих ним каплиць і храмів.
Як обласний депутат він прийняв за 3 квартали року понад 600 людей. Прохання 530 з них встиг одразу ж задовольнити. Отримав 260 заяв, 243 задовільнив. Іншим допомогти не встиг.
Довжелезні рядки з сумами на підтримку багатодітних родин, афганців, освітян, медиків, хворих. 100 тисяч гривень переказав місту на ліквідацію повені. 2 потерпілим купив за власні гроші квартири, хоча сам із сім’єю жив у старому переобладнаному будинку, не такому вже й шикарному, як на нинішні мірки.
Поспішав робити подарунки, наче відчував, що це останнє його Різдво. Не встиг порадіти й подарунку, який зробив для себе –¬ новому автомобілю «Mersedec S500».
Йому була властива рідкісна риса. Любив, щоб людям довкола, друзям і близьким було весело й затишно. Любив влаштовувати для них щедрі вечірки, хоча сам залишався наче в затінку, стриманий, поміркований. Припрошував смакувати вина і страви, хоча сам майже не торкався до них. Кому невідома його знаменита «їдальня» біля Ловачки, де не одна сотня дістала від гостинного господаря безкоштовний стіл і теплий прийом.
Він був патріотом рідного села Куштановиці й Мукачева, ніколи не дріботів перед Ужгородом і Києвом, не озирався на їх кивки. Здавалося, він цілком далекий від політики, але мукачівці майже одностайно обрали своїм депутатом його. Якби він балотувався на вищі посади, і там на нього чекав би успіх. Бо був носієм особливої політики ¬– політики бути Людиною.
Коли ми готували перед виборами для нього календарик, то запитали, яке гасло хотів би на ньому бачити. Михайло сказав: «Найбільше мені болить, що довкола так багато нещасливих дітей». І дав чорно-білу фотографію з синами на колінах. Календарик готувався в Івано-Франківську. Хлопці підсміювалися: «У вас такі бідні депутати, що не можуть спромогтися на кольорове фото…»
Увечері 25-го грудня вість по вбивство поширилася містом за кілька хвилин. Дзвонили з райцентрів та дальніх міст, допитувалися, чи це правда. І не йняли віри. Припинилися вечірки, в товариствах колядувальників згасав різдвяний настрій. В сім’ї знайомих дівчинка заплакала: «Ми з вертепом мали йти до Геші. Що, тепер не буде Різдва?...»
Різдво буде. І будуть інші свята. Не буде просто людини, чиє ім’я кілька років поспіль було символічним у Мукачеві й краї. Людина з її мінусами і плюсами, з правдою і неправдою про неї, з блискам перемог і трагічністю поразки.
Час усе розсудить. А сьогодні нехай лунають дзвони у храмах, якими він по-християнськи опікувався.
Цей допис був зроблений 27 грудня 1998 року. 25 грудня цього року минає 16 років як немає Токаря Михайла Івановича. Час усе розставив на свої місця, і ми можемо з впевненістю сказати, що це була дійсно Людина з великої букви.