»Але ж я усе таки прагну, жадаю впіймати невловиму миттєвість…» (ФОТО)

Враження, емоції, асоціації, які зродилися від знайомства з малярськими творами Світлани Маркітанової і від спілкування з нею.

Мисткиня молодої генерації – Світлана Маркітанова, уродженка міста над Дніпром, Січеслава. Малюванням захоплювалася з дитинства. Тому, нічого дивного немає в тому, що навчалася в художній школі, наступний крок – художнє училище, потім – Національна Академія Мистецтв України (м. Київ). І тут, знакова, небуденна згадка : «Не пригадую щоб хотіла стати художником, усього лиш, дуже любила малювати, те й робила…». Незважаючи на молодість, це художниця вдумлива, серйозна, картини з – під її пензля аж надто не прості для розуміння, треба вміти читати…
        Яскравий спогад, як спалах вогника: « Батько привив любов до риболовлі, вудили рибу перебуваючи у гумовому човні, неподалік села Піщанка, під Новомосковськом. Вийшли на берег, а навколо…- рожевий, але холодний колір і пісок парує». Таки мав правду Томас де Квінсі, коли писав:
«Від природи, навіть без впливу сильних зовнішніх засобів, людський мозок по своїм властивостям має схожість з палімпсестом».
        «Спочатку мені цікаво було ледве не все, писала – пейзажі, натюрморти, портрети. Приймала участь у багатьох пленерах, від Карпат – до Криму. Тепер, найчастіше пишу жанрові роботи», - розповідає Світлана.
        Ніцше ж неспроста закликав художників і філософів жити в горах. На височині і думки високі зроджуються, а виповідаються потім, опісля інакшого сходження – до висот високої духовності. Стоїш на вершині гори, над головою хіба – бездонне небо, безмежжя простору і слова поетичні відповідні такій миті:
  «Обміняємо слова на подих
     Грішно знати більше за життя
     Твій годинник світлом світ заповнить
     Тільки іскри дрібно затремтять».
(з вірша Євгенії Найчук).
«Художник, ніби рідний брат експериментатора, творчість – це дослідження, що має початок, а там, безперервний процес, скільки митцеві відпущено…», - це про місію живописця устами художниці.
Нам усім дається вибір – стати будівничими, творцями, носіями Світла, або руйнівниками, хай і несвідомими. Кожен обирає власний напрям руху. Вона обрала теж, відповідно до імені, бо – СВІТЛАна.

Життя цього світу втрачає свою сакральність і водночас прагне її віднайти. Життя має свої чорні і білі фарби, ( багато інших і відтінки) та у ньому:
«… пророцтва сонячних гербер витоптали сніжно – чорні коні…».
            Придивімось до диптиху мисткині. Одна картина має назву «Небесна любов», друга – «Земна любов». На обох зображені оголені натури. Та вони дуже різні. Бо та дівчина, що стоїть навколішки, склавши руки, згори падає світло, біля неї – трисвічник, то ознака любові, що дається згори… На іншій – оголена жінка, ніжиться на килимі, в очікуванні звичайного злягання. Це щось на кшталт Протистояння – високості, чистоти почуттів і приземленого, плотського. Любов, поза сумнівом, це дар, дається не кожному, це не тільки сексуальні втіхи, хіть, а й незбагненність, недомовленість, злиття воєдино двох душ і тіл…
           Картину «Одкровення 22:12» декодує авторка роботи: «На передньому плані стіл – то політична ситуація, на столі ніж, ознака агресії, тарілка, на якій гранат, цей фрукт символізує єдність, записка зі змістом ненормативної лексики, розлите вино – це кров; шматок м’яса слід трактувати як тлінність життя і конечність певного циклу, оголена жінка – знак прекрасного, символізує безперервність існування роду людського. У центрі картини – старовинний стілець, на ньому автомат, це нагадування про те, що воздасться кожному по заслугам його».
Картини цієї художниці несуть у собі складові герменевтики, в них приділяється чимала увага осмисленню (інтерпретації) різних категорій і понять ( авторське розуміння). Щоб зробити спробу виявити приховані смисли і асоціативну абстракцію, не лиш від глядача, а можливо – й від самої авторки, доречно примінити метод деконструктивізму. Це сучасний напрямок у філософії, літературознавстві, малярстві, заснований на методі критичного аналізу( деконструкції). Іномову митця інколи допомагає зрозуміти поезія :
«Спробуй зловити доща по краплині
  Або ж по сніжині хурделицю люту».
( Юрій Завгородній).
Ще один роздум, міркування від Світлани: «Я бувала за кордоном, як учасниця пленерів, вони (європейські художники) не пишуть з натури, працюють у майстернях. Роботу просто неба практично не практикують. Академізм має свої позитиви і негативи. Він дає можливість висловитися, та існує загроза штампу. Я мала пречудову нагоду отримати хорошу мистецьку школу. В коледжі завдяки Леоніду Антонюку, чудовому педагогу і живописцю, який вміє радіти успіхам учнів і переживає за їхню подальшу долю. В Академії я навчалася у майстерні живопису академіка Василя Гуріна. Митець навчившись правильно писати, має остерігатися, аби не перетворитися на ремісника…». У малярських роботах можуть оживати міфи і містицизм. Тиша – це своєрідна мова. Містик у перекладі з грецької означає – той, що оберігає тишу. Берегти тишу, значить наповнювати кожне слово вагомим змістом. У нашому випадку, малярська мова Маркітанової, це та мова, де немає випадкового, зайвого «тексту».

У сучасному світі поняття «міф» переважно сприймається як вигадка, у кращому випадку – казка. Цивілізаційний, істинний зміст терміну «міф» - це повість, опис, котра передає з покоління в покоління інформацію, оберігає саму сутність культури, її гнозис. При створенні міфів закладаються різні рівні – явний,таємний, аналоговий, як правило, їх близько п’яти , буває більше. Міфи мають – богословську, наукову, психологічну, інші сутності, або поєднання окремих з них. Найвищий прояв українського міфо – творення, то «Кобзар». Світлана Маркітанова у наш час, сьогодні, малярським способом творить ту тематику, що у якесь позавтра, потім, згодом, буде сприйматися як мистецький вид міфологічної творчості.
             ….картина «Святий Севастіян». Найкращий коментар, це почути тлумачення художниці: « Писалася робота під час Революції Гідності. У ній
закладено моє ставлення до світу і теперішніх подій. Багато митців зверталися до образу цього святого, мученика, який не зрікся віри. Мій Севастіян, то мій автопортрет, він (святий) не прив’язаний до стовпа, ( як прийнято зображати) але все одно мучиться. Навкруги горить земля, дим від палаючих шин заповнює чи не все полотно, танки, люди… Картина про війну, реальну і інформаційну, про страждання, про біль і про трагедію збитого літака».
Професор, історик Валентин Мороз доводив: «Існує черга націй за своїм місцем, верховним місцем у світі. Сенс нації у моєму розумінні – це чекання отого часу, коли прийде моя черга бути Центром Світу. Не просто чекати, йти у похід до цього центрального місця, оце і є сенс національної історії».
            Живопис Світлани і інших обдарованих митців нової генерації пришвидшує ту благословенну годину, коли Україну сприйматимуть, не як одну з країн Центрально – Східної Європи, а як країну, що є Центром світового мистецтва. Той час прийде, може він уже недалекий, працювати
( креативно) треба багато…
І поетичний епілог наприкінці:
«Але ж я усе- таки прагну жадаю
 Без найменшої втоми впіймати
 І до п’ястука стиснути пальцями
 Хоч якусь невловиму миттєвість
 Нехай і не ту –
 Пречудову…».
( з вірша Юрія Завгороднього).

Андрій Будкевич, м.Львів