Як звільняли Ужгород – за мемуарами Петра Сови

В 7.45 із центру міста донеслися потужні вибухи, а вже в 10 ранку над Ужгородом замайорів червоний прапор.

Рівно 70 років тому 27 жовтня радянські війська визволили Ужгород, а 28-го вийшли на сучасну західну межу України. І з нагоди цієї дати ми, як і обіцяли, повертаємося до книги другої «Час обрав нас», редактором-упорядником якої є Олег Самойлович. Саме в цю збірку Світлана Совіна, донька голови Народного комітету Ужгорода Петра Сови (посада, на котрій він із осені 1944-го пропрацював менше року, прирівнювалася до мера в нинішньому розумінні), подала частину неопублікованих при житті батька мемуарів стосовно визволення міста.

Три підірвані мости й зруйнований аеропорт

Пані Світлана зауважує, що в той час її сім’я жила на вул. Закарпатській, поряд із теперішньою площею Лаборця, де тоді було кукурудзяне поле, тому батько все бачив на власні очі й міг із точністю відтворити – неупереджено, як хроніку подій. 
Отже, за спогадами Петра Сови, з наближенням радянських військ в Ужгороді 24 жовтня 1944-го розпочалася евакуація. Німці та їхні угорські поплічники, котрі ще залишалися в місті, повально тікали, вивозили все, що можна. Через 2 дні вже звільнили Мукачево, бої йшли під Середнім. А зі сходом сонця 27-го зав’язався бій за Ужгород – канонада настільки посилилася, що дрижали вікна. Головний наступ вівся зі сходу, вздовж дороги на Мукачево. Угорці не витримали й стали перебіжками відступати. В 7.45 за середньоєвропейським часом із центру міста донеслися потужні вибухи, в небо піднялися чорні хмари диму – то підірвали старий шосейний і залізничний мости через Уж. Третім залізобетонним мостом, побудованим безпосередньо перед Другою світовою,  групами відступали залишки угорців. Їх прикривала схована за будинками скорострільна пушка, яку невдовзі влучним ударом вивели з ладу радянські війська. У 8.45 почулися сильні вибухи на аеродромі, затим полетів у повітря третій міст, і знову почерез п’ять хвилин – вибухи на аеродромі. «В небо стали підійматися густі клуби диму, виграючи в променях жовтневого сонця всіма кольорами веселки. Чудова, а разом із тим і сумна картина безсмисленного руйнування…», – пише Петро Сова.

У 9.45 на лівому березі Ужа вже чулися російські викрики – бійці переходили річку вбрід. За 15 хвилин на площі Лаборця з’явилися перші автоматники й попрямували в сторону аеропорту. В центрі й на північній окраїні ще якийсь час стріляли, а до 10-ї ранку бій завершився, над Ужгородом замайорів червоний прапор. На набережній з’явилися кавалеристи – вони переходили річку вбрід, за ними переправлялися танки й вантажівки. Але вибухи ще годинами не припинялися: злітали в повітря склади амуніції в Горянському лісі, ангари й корпуси в аеропорту.

Ужгородці висипали на вулицю й вітали один одного з визволенням

Як тільки в місті стало тихо, на вулицю висипали ужгородці. Петро Сова описує, що люди вітали один одного з визволенням, обнімали-цілували червоноармійців, пригощали їх. Сам він пообіді через зруйнований міст, часом повзучи на четвереньках, переправився на лівобережжя, де на нинішній пл. Петефі розташовувалася ратуша, щоб зав’язати контакт із воєнною радянською владою. Із першим комендантом міста майором Юрченком та групою комуністів домовляються, що наступного дня до полудня приступлять до організації місцевої влади. А 27 жовтня увечері в Москві салютували доблесним військам 4 Українського фронту, які звільнили Ужгород, 20-ма артилерійськими залпами з 224 гармат, а на честь перемоги частини, які відзначилися в боях за місто, запропонували найменувати «Ужгородськими».

Наступного дня в Ужгород приїхали представники Військової ради 4 Українського фронту, серед яких був і полковник Леонід Брежнєв (майбутній Генсек СРСР). Вони разом із міськими службами провели нараду, яку відкривав Петро Сова – як колишній муніципальний радник, відсторонений окупантами. Він передав сердечну вдячність городян військовим за визволення міста й усього краю. Тим часом Леонід Брежнєв підкреслив, що Червона Армія визволила Закарпатську Україну як складову Чехословацької Республіки й не має наміру втручатися у внутрішні справи країни. Враховуючи це, до прибуття представників чехословацького керівництва необхідно організувати місцеву владу для підтримки порядку. І тоді ж була обрана тимчасова міська управа в складі 14 чоловік, головою якої став Петро Сова.

Ужгород відновив життєдіяльність буквально за кілька днів

У своїх мемуарах він описує, що перші дні визволеного Ужгорода були тривожними. Ворог намагався повернути свої позиції – знову наблизившись до околиць, тримав місто під артилерійським обстрілом. В небезпечні хвилини радянські війська пускали в хід «Катюші». «Дивні звуки, які видавала ця таємнича смертоносна зброя, викликали в людей незбагненний жах, а в ворожих солдат  – паніку. Вони їх і називали «сталінськими гармошками». На щастя для Ужгорода, червона артилерія 29 жовтня попала в ворожий склад амуніції, розташований у приміському селі Тарнівці, який усю ніч вибухав», – ділиться спогадами Петро Сова.

Відновити нормальні умови життя було важко. Перш за все з вулиць міста прибрали трупи людей і коней, зламану ворожу військову техніку, уламки пошкоджених будівель. Власних транспортних засобів не залишилося – окупанти все вивезли при відступі, тож допомогла Червона Армія. Вона ж відновила зруйновані мости – рух залізобетонним запрацював протягом доби, а замість «неремонтабельного» старого шосейного моста навпроти поштамту за три дні, незважаючи на артобстріли, звели тимчасовий дерев’яний. Невдовзі запрацював і залізничний міст.

Також в Ужгороді через кілька днів уже відновили пошкоджені електро- й водопровідні мережі, запрацювали всі підприємства, магазини й майстерні, функціонували школи, лікарні й аптеки. Безперебійне постачання хліба допомогло налагодити командування фронту, стала виходити газета «Закарпатська правда» як орган Ужгородського народного комітету. Словом, життя швидко входило в нормальне русло, хоча поблизу проходив фронт, а на західних околицях точилися бої.

А потім на Закарпатті розгорнувся широкий народний рух за возз’єднання з Україною (річ у тому, що за Сен-Жерменським договором Чехословаччина мала надати нашому краю широку автономію, але так і не надала). У підсумку 26 листопада 1944-го в Мукачеві на з’їзді делегатів Народних комітетів Закарпатської України прийняли Маніфест, який документально виразив  цю народну волю. Інша річ, що потім не все так складалося, як хотілося, але возз’єднання реально було мрією й бажанням простих людей.   

ЗП Факти

9 жовтня 1944-го був визволений Воловець, 14-го  – Ясіня, 16-го – Рахів, 22 – Міжгір’я, 23 – Тячів, 24 – Довге, Хуст, Виноградів, 25 – Іршава, 26 – Берегово, Великий Березний і Мукачево, 27 – Ужгород і ще 87 населених пунктів краю. Але 28 жовтня дві німецькі та одна угорська дивізії  почали шалену атаку на Ужгород із боку Чопа. Коли ворог, не витримавши натиску радянських військ, відступив, визволення Закарпаття стало доконаним фактом. Але, як пише Олег Самойлович у книзі «Час обрав нас», за це було заплачено великими втратами радянських військ: 10060 убитих, 41387 поранених, 1806 чоловік пропали безвісти.

Закарпатська правда