Як пережити майбутні зимові морози?

Попри об’єктивний дефіцит коштів у бюджетах усіх рівнів, уряд та місцева влада мають докласти значно більше бодай організаційних зусиль, щоб у домівках українців узимку було тепло й без російського газу.

20 серпня в Кабінеті Міністрів поінформували, що кризовий енергетичний штаб починає реалізацію інформаційної кампанії «Енергетична незалежність України». Її мета –повідомлення населен­­ня, бізнесу і влади всіх рівнів про необхідність економії енергоносіїв і заміни природного газу на «інші види палива, яких достатньо» в нашій державі. Однак цього замало. Дуже важливо завчасно попередити громадян, на який обсяг газу їм розраховувати, щоб підготуватися до можливих ризиків і не бути поставленими перед фактом у пік зимових холодів.

Керівництво Нафтогазу нещодавно мусило визнати проблеми із закупівлями блакитного палива на спотовому ринку ЄС, що проявилися в сильному недозавантаженні угорського маршруту постачання. Причина – цілеспрямована протидія Газпро­­му, якою іще в червні публічно погрожували Україні і Путін, і менеджери російського монополіста. Водночас ця об’єктивна проблема різко дисонує з публічною впевненістю керівництва Нафтогазу та уряду стосовно того, що «газу цієї зими таки вистачить». Їхню позицію можна зрозуміти з огляду на логіку війни нервів із Газпромом, однак водночас вона дезорієнтує громадян самої України, і в разі відсутності превентивних заходів та за найімовірнішого сценарію – тривання газової війни впродовж усього опалювального сезону – може позначитися на ситуації в країні.

Проблеми з дефіцитом об’є­ктивні. Росія, до останнього часу основний газопостачальник, веде проти нас війну, зокрема й енергетичну. І можливості держави зарадити ситуації в короткостроковій перспективі справді мінімальні. Однак злочинною нед­балістю було б із мотивів нібито «уникнення паніки» або, ще гірше, внаслідок елементарної бездіяльності тримати громадян до останнього в невіданні, а потім зненацька розкрити їм очі: мовляв, вибачте, але через проб­леми з реверсом, через підступи Кремля газу в обсягах, потрібних вам для нормального обігріву осель, немає.
Це може спровокувати повномасштабну суспільно-політичну дестабілізацію та капітуляцію перед ворогом, причому не лише на Донбасі, а й країни загалом. Тож конче потрібно вжити превентивних заходів, поінформувати, мотивувати й організувати громадян бодай власним коштом здійснити життєво необхідні заходи для забезпечення тепла та нагріву води у власних оселях взимку.

Електроальтернатива

Електрична енергія залишається найперспективнішою альтернативою заміщення блакитного палива у короткостроковій перспективі. Адже її виробництво може бути нарощене на теплових електростанціях та електроцентралях (ТЕС і ТЕЦ) за рахунок вітчизняного та при потребі імпортного вугілля.

Так, виробництво струму у 2013 році становило 193,8 млрд кВт•год і було більш як у півтора раза меншим за показник 1990-го – майже 300 млрд кВт•год. Причина цього – падіння його продукування на теплових електростанціях через зниження попиту в промисловості. Якщо встановлена потужність усіх українських електростанцій, за підсумками 2013-го, дорівнювала 54,5 тис. МВт, то максимальне її використання у грудні того самого року сягнуло лише 29,4 тис. МВт. На ТЕС і ТЕЦ припадає 62,9%, або 34,3 тис. МВт потужності, тоді як на атомні станції – лише 25,4% (13,8 тис. МВт). Проте останні виробляють понад 40% усієї електроенергії (83,2 млрд кВт•год у 2013 році), а теплові не набагато більше (95 млрд кВт•год). Решту забезпечують гідроелектростанції (ГЕС, 14,4 млрд кВт•год у 2013-му) та вітрові й сонячні (1,2 млрд кВт•год у тому ж таки році).

Враховуючи, що комунально-побутові споживачі у 2013-му витратили тільки 59,9 млрд кВт•год електроенергії, зрозуміло, що мож­­­­на подвоїти, а то й потроїти для них обсяги постачання. Зрештою, значна частина українців давно користується електричним опаленням, тож для її потреб нарощувати надходження струму просто зайве.

До збільшення виробництва ядерної енергії навіть у разі проблем із постачанням російського палива для АЕС Україна вже активно готується, накопичуючи запасу. Так, за січень – липень 2014-го звідти було імпортовано його (а до нього ми все ще помітною мірою прив’язані) на 61,3% в натуральному вираженні більше, ніж за відповідний період торік. Причому чверть цього обсягу було ввезено тільки в липні. Також найближчим часом заплановано переорієнтуватися на постачання ядерного палива зі Швеції.

Із виробництвом теплової електроенергії актуалізувалася проблема у зв’язку з різким зменшенням видобутку та перевезення енергетичного вугілля через бойові дії на Донбасі. Зокрема, Донецька залізниця в січні – липні скоротила обсяги транспортування кам’яного вугілля для підприємств ПЕК порівняно з відповідним періодом 2013-го вдвічі (від 30,5 млн т до 15,7 млн т), а за 1–17 серпня проти відповідних чисел попереднього року взагалі вшестеро (від 2,5 млн т до 0,4 млн т). Таким чином увиразнилася негативна тенденція, яка в разі посилення бойових дій на Донбасі може лише поглибитись і поставити під загрозу забезпечення ТЕС традиційним паливом.

Прем’єр-міністр Арсеній Яценюк уже заявив, що Україна вперше за тривалий період почне імпортувати енергетичне вугілля для забезпечення потреб ТЕС, а заступник міністра енергетики та вугільної промисловості Вадим Уліда конкретизував, що, найімовірніше, йтиметься про постачання з Австралії та, можливо, США.

Знайти заміну вугіллю донбаських шахт не є проблемою, адже його виробництво на більшості старих копалень, які й зосереджені на контрольованій бойовиками території, традиційно збиткове й вимагало від держави багатомільярдних дотацій. Наприклад, торік собівартість його видобутку в середньому на державних шахтах перевищувала $170, а ціна реалізації (зокрема, й через низьку якість) становила лише $60. До речі, на Дніпропетровщині чи заході Донеччини (контрольованому силами АТО), які сукупно видобувають з надр землі понад 40% українського вугілля, його видобуток більш рентабельний.

На світовому ринку ціни на енергетичне вугілля від піка 2011 року, коли вони сягали $130 за тонну, опустилися значно нижче $100. Зростання видобутку в США сланцевого газу обвалило внутрішні розцінки на нього, і це спричинило витіснення з американської енергетики вугілля. Сполучені Штати, які були його помітним імпортером, торік експортували 114 млн т і вивільнили значні обсяги цього палива у Колумбії, Австралії та Індонезії, що раніше прямували на американський ринок. Нині дві останні країни щороку експортують понад 600 млн т вугілля. Південна Африка, США, та Колумбія – ще більш ніж 300 млн т. Пропозиція зростає швидше за попит, що не перестає штовхати ціни вниз.

Україні, хоч би й при неможливості постачати паливо з контрольованих нині бойовиками територій та різкому збільшенні виробництва електроенергії на ТЕС і навіть його споживання частиною мешканців приватного сектору сіл та містечок, достатньо буде імпортувати лише 40 млн т якісного енергетичного вугілля. Для порівняння: Австралія цього року планує експортувати понад 360 млн т твердого палива, а самі лише нові родовища, які збираються ввести в дію в 2014–2015-му, мають збільшити ринкову пропозицію на 30 млн т щороку.

Зрештою, додаткові інвестиції в перспективні шахти на заході Донецької та сході Дніпропетровської областей можуть забезпечити приріст рентабельного видобутку вугілля і в самій Украї­­ні. Навіть 2013 року на шахтах, що містяться на контрольованій нині силами АТО території Донеччини, було видобуто 11,4 млн т, на Дніпропетровщині – ще 18,2 млн т, на Львівщині та Волині – понад 2 млн т.

Тобто об’єктивних причин, які зашкодили б різкому нарощуванню, як і постачанню електроенергії споживачам, в Украї­­ні немає, і це джерело справді може стати потужною альтернативою блакитному паливу, щонаймен­­ше в короткостроковій перспективі. Однак є низка суб’єктивних причин, здатних поставити відповідний процес під загрозу. І вони вимагають від влади насамперед рішучих і оперативних організаційно-управлінських дій та належної політичної волі.

У питанні забезпечення імпорту незвично великих для України обсягів енергетичного вугілля та його доставки на ТЕС і ТЕЦ постає завдання підготовчої роботи на міжнародних ринках для знаходження й закупівлі потрібних обсягів товару такої якості, яка відповідала б потребам вітчизняних електростанцій, вирішення низки логістичних та інфраструктурних завдань. Не забуваймо: дуже масштабний імпорт вугілля, не виключено, доведеться здійснювати саме в розпал експорту зерна. І залізниця, і порти мають бути готові до цього. Якщо за вирішення всіх таких питань братися в останній момент, то може виявитися запізно.

Фактор Ахметова

Проте є ще й проблема, пов’я­­зана з надмірною монополізацією української електроенергетики компанією ДТЕК, що належить Рінатові Ахметову. Вона контролює левову частку видобутку вугілля в країні, понад 50% виробництва електроенерегії на ТЕС, а через свої обленерго – майже 40% постачання всього струму кінцевим споживачам. Із дев’яти її ТЕС і ТЕЦ шість – за межами Донбасу (зокрема, йдеться про дві ТЕЦ Київенерго, які забезпечують електроенергію і тепло мешканцям столиці). Торік остан­­ні відпустили на ринок 32,1 млрд кВт•год проти
17,3 млрд кВт•год із ТЕС групи, розміщених на території Донецької та Луганської областей. Для порівняння: держпідприємства теплової електроенергетики надали торік лише 21,6 млрд кВт•год.

Позиція донецького олігарха щодо конфлікту в регіоні свідчить про відверте підігрування сепаратистам та Москві. На електроенергетичному фронті його менеджмент останнім часом активно педалює апокаліптичні настрої щодо зупинки ТЕС через продовження бойових дій на Донбасі й послідовно саботує необхідність закупівель енергетичного вугілля для власних підприємств на світовому ринку (для потреб своїх дев’яти ТЕС і ТЕЦ торік ДТЕК надала 25,6 млн т енергетичного вугілля власного видобутку).

Тому дуже важливо сьогодні усунути таку серйозну перешкоду енергетичній безпеці країни в умовах протистояння з РФ, як надмірно монополізований проросійським олігархом, залежним від російських-таки кредитів, ринок виробництва й постачання кінцевим споживачам теплової електроенергії в країні. Принаймні розглянути можливість узяття під державний контроль ТЕС, ТЕЦ і обленерго групи за межами Донецької та Луганської областей, а відтак розробити план їх наповнення вугіллям з інших країн. У протилежному випадку під час пікових навантажень у опалювальний сезон і навіть уже в процесі підготовки до нього ризикуємо наштовхнутися на саботаж менеджменту ДТЕК.

Вразливі мережі

Декларативно-пропагандистська кампанія на центральному рівні щодо диверсифікації населенням джерел енергії для обігріву чи забезпечення теплого водопостачання своїх жител відірвана від реальних організаційно-управ­лін­ських зусиль місцевих органів влади, житлово-експлуатаційних та енергопостачальних підприємств на місцях. А іноді й діаметрально протилежна їй.

У країні вже зараз поширюються проблеми з автоматичним вимиканням (вибиванням пробок) струму внаслідок переходу населення на електробойлери. А експерти, колишні та нинішні чиновники ЖКГ звертають увагу на ахіллесову п’яту вітчизняної енергосистеми – слабку потужність трансформаторів та внутрішньобудинкових електромереж, які не витримують додаткового навантаження.

На відміну від внутрішньоквартирних та магістральних електромереж, заміну яких має здійснювати споживач або постачальник струму, внутрішньобудинкові перебувають на балансі житлово-експлуатаційних підприємств, які здебільшого мають хронічний дефіцит коштів, а до того ж не зацікавлені у нарощуванні їх потужності. Адже громадянин мотивований для заміни мереж у своїй квартирі необхідністю додаткових приладів, а енергопостачальна організація – збільшенням збуту електроенергії (яка тим дорожча для населення, чим більше воно її витрачає за місяць).

Очевидно, що в умовах стрімкого збільшення використання людьми електрообігрівачів та елект­­ро­­котлів проблема аварійного вимикання електрики може набути загальнонаціонального масштабу, поставивши країну на межу вже й електричного колапсу, який доповнить газовий. Тим часом реакція на проблему в органах влади наразі явно не адекватна закликам «шукати заміну газу», які лунають із того ж таки уряду.

Наприклад, заступник міністра ЖКГ Григорій Семчук порекомендував співвітчизникам, як­що вони бажають використовувати побутові електроприлади для нагріву води та обігріву приміщень, погоджувати це з енергопостачальними компаніями, ад­же «неграмотний і непрофесійний підхід до такого масового їх застосування загрожує вивести з ладу електромережі». Зрозуміло, що тоді справа, найімовірніше, завершиться найпростішим – банальною відмовою в їх установленні «через перевантаження».

Подекуди, як-от у Києві, виділяють певні кошти з місцевого бюджету. Так, директор департаменту житлово-комунальної інфраструктури КМДА Дмитро Новицький, за його ж таки словами, поставив «завдання житлово-експлуатаційним організаціям перевірити й відновити внутрішньобудинкові мережі в проблемних будинках. На це виділено 28 млн грн». Однак за умови масового переходу громадян на електроприлади цього не вистачить навіть у столиці, а в менших містах, де проблеми з бюджетами значно гостріші, й поготів.

В умовах критичної фінансової ситуації вітчизняних жит­ло­во-експлуатаційних підприємств джерелом фінансування заміни внутрішньобудинкових мереж можуть стати кошти мешканців цих будинків або тих із них, хто потребує підсилення систем забезпечення електроенергією.

Зокрема, джерелом коштів можуть стати прямі пайові внес­­ки мешканців відповідних будинків або цільові кредити житлово-експлуатаційним підприємствам, які погашатимуть за рахунок додаткової цільової надбавки за спожитий мешканцями багатоповерхівок понад певну кількість (використовувану ними й раніше) струм. Це досить просто з’ясову­ється на основі оплати попередніх періодів за відповідні послуги.

Для цього заклики до зменшення споживання газу й переходу на альтернативні джерела мають уже зараз супроводжуватися конкретними розрахунками. Від газопостачальних організацій щодо обсягу блакитного палива, який вони гарантують у найближчий сезон кожному конкретному користувачеві індивідуального опалення за песимістичного сценарію надходження імпортного газу; від теплопостачальних – щодо температури повітря, яку вони здатні забезпечити в помешканнях своїх споживачів; від електропостачальних та житлово-експлуатаційних підприємств щодо того, підтримку якої електричної напруги вони готові гарантувати в кожному будинку та квартирі.

Ця інформація може надходити мешканцям прямо або ж бути інтегрована в єдині довідки місцевими кризовими енергетичними штабами, що мали б бути створені бодай у кожному адміністративному та внутрішньоміському районі країни. На основі цього громадяни могли б ухвалювати, а працівники відповідних штабів «наполегливо рекомендувати» оптимальні варіанти дій (у вигляді встановлення електрообігрівачів, електричних чи твердопаливних котлів тощо) для уникнення екстремальних сценаріїв узимку.

В іншому випадку мільйони українських сімей ризикують залишитися взимку без можливості підтримувати тепло в своїх оселях в умовах вимушеної централізованої економії блакитного палива.

Олександр Крамар