800-метрова «бронза» за 2 хвилини!

Поки кращі вітчизняні легкоатлети здобували медалі на чемпіонаті Європи в Цюріху, на всеукраїнському рівні відзначилися й закарпатські спортсмени. Юна Олеся Келемен із Хустщини на кіровоградському стадіоні «Зірка» пробігла 800 метрів за 2 хвилини 5,47 секунди, обігнавши в боротьбі за п’єдестал атлеток із Донеччини, Києва та Чернігова.

Юна Олеся Келемен із Хустщини виборола «бронзу» на чемпіонаті України, що завершився минулого тижня в Кіровограді. На стадіоні «Зірка» спортсменка пробігла 800 метрів за 2 хвилини 5,47 секунди, обігнавши в боротьбі за п’єдестал атлеток із Донеччини, Києва та Чернігова. І такий результат варто відмітити, враховуючи, що нагороди в легкій атлетиці Закарпаття здобуває доволі рідко. І результати майстра спорту Олесі Келемен радше виняток, ніж закономірність. Чому так стається й за рахунок чого вдається прославляти наш край у такому швидкому виді спорту – в нашій розмові з легкоатлеткою.

– Олесю, результатом у Кіровограді задоволена?

– У принципі, можна сказати, що це успіх, проте хотілося, звісно, покращити свій результат. Тим більше, що програла першій (Олена Сідорська з Донецька) та другій (Анастасія Ткачук із Запоріжжя) спортсменкам практично 2 секунди, а це багато. До речі, вони обидві – майстри спорту міжнародного класу. Це вже, між іншим, третій мій успіх цього року. На зимовому чемпіонаті України я також була третьою на 800 метрів, а в командному чемпіонаті, також взимку, – другою. Словом, цей рік пройшов успішно.

– Завдяки «бронзі» на внутрішній першості можна заявити, що представник Закарпаття має шанси потрапити в збірну України?

– Принаймні зараз я вже кандидат. Ще 13 лютого минулого року в легкоатлетичному манежі в Сумах, під час зимового чемпіонату України, встановила особистий рекорд – 2.04.80. До речі, для виконання «майстра спорту» в манежі достатньо й 2.07.00. Такий результат звернув увагу тренерів збірної на мене. А загалом, щоб потрапити в національну збірну, потрібно стабільно виступати на високому рівні.

– 800 метрів – це ваша коронна дистанція?

– Так. Бігаю ще 400 та 1500 метрів, але саме на вісімсотметрівці показую свої найкращі результати. 

– На Закарпатті завжди було чимало нарікань, що в нас просто ніде займатися атлетикою. І все ж результати є.

– Наприклад, я тренуюся в Івано-Франківську на базі коледжу фізичного виховання. Мій основний тренер – саме з цього міста, тому й переїхала туди. До того ж закінчила тут факультет фізичного виховання та спорту Прикарпатського національного університету. А загалом, дійсно, на Закарпатті умов для хорошого розвитку мало. Якщо ще влітку є змога десь побігати, то взимку – нема. А ось у Івано-Франківську такий манеж є. І взагалі – справді класних легкоатлетів у області небагато – їх можна на пальцях  однієї руки порахувати. Легка атлетика тільки в назві має слово «легка». Насправді вона важка, адже вимагає дуже плідної праці, щоб добитися якогось успіху. Викладачі з коледжу, де я навчаюся, стверджують, що на Закарпатті надто рідко з’являються великі легкоатлети, адже в нас ліниві до спорту люди. Я з цим не згодна, просто умов для занять цим спортом дійсно мало.

– А як справи з фінансуванням? Я так розумію, щоб виступати на високому рівні, постійно потрібно мати хороше забезпечення...

– Насправді, з фінансуванням проблеми. А відтак і результати відповідні. Наприклад, спортивні речі та хороше взуття  зараз коштують недешево. Потрібні гроші й для участі в зборах на високогір’ї. Але допомагати мені мало хто хоче. Зокрема наша область здатна мене відправити тільки в Ворохту для тренувань. Але цього дійсно замало, тому доводиться розраховувати на власні сили. Всім потрібен результат, але для того, щоб він був, слід вкласти кошти. Про нас згадують лише тоді, коли чемпіонат світу чи Олімпіада. Але ж підтримувати спортсмена треба весь час, коли він виступає.

– І все ж ви розпочали займатися?

– У спорт мене привела тренер Євгенія Попович. У легку атлетику потрапила випадково. Приїхала в Хуст разом із тренером Ольгою Половкою на районні шкільні змагання захищати честь рідного Велятина – виступала в бігу на 100 та 200 метрів. Саме там мене помітила Євгенія Попович та запропонувала займатися легкою атлетикою. Добре, що переконала мене й моїх батьків. Загалом у спорті я вже 10 років, із яких 5, можна сказати, займаюся професійно.

– Якої найвищої мети хочете досягнути в спорті?

– У першу чергу, дуже хочеться виконати норматив майстра спорту міжнародного класу. Ну а далі – побачимо. Головне, аби було здоров’я й обходилося без спортивних травм.

Дмитро ГОНЧАР, "Закарпатська правда"