Лариса Білак: «Мої ролі дають заряд життя!»

Народна артистка України Лариса Білак із Закарпатського обласного українського музично-драматичного театру м.Ужгород — про сценічні ролі, місце театру в нашому житті, про свою сім’ю і любов до рідної землі.

Сорок років активної щоденної творчої роботи в театрі… Ларисо Олексіївно, це скільки ролей треба було зіграти?

— Їх набереться добрих півтори сотні. Є ролі головні, а є епізодичні. Я не можу оминути доленосну роль Оксани з вистави «Бояриня» за п’єсою Лесі Українки. Режисер Дмитро Череп’юк, який приїздив до нас на постановку вистави, довірив мені виконання цієї ролі. Це були 1991—1993 роки, коли ми здобували і тільки утверджували свою незалежність. «Бояриня» була під забороною для показу, і Закарпатський муздрамтеатр першим в Україні приступив до її сценічного втілення. Вистава виявилася дуже актуальною. Леся Українка написала цю п’єсу за одну ніч, хотіла показати свою палку любов до України.

Саме цього нам не завжди вистачає тепер. Чи збереглася «Бояриня» у репертуарі театру?

— На жаль, ні. Хоч і об’їздили ми з нею ледь не всю Україну. Знаєте, те, що її забуто, — це біль театру. Моя думка з цього приводу є такою: вистави, в постановку яких вкладено кошти, повинні зберігатися. Міняються виконавці, але якщо ця п’єса принесла славу Закарпатському театру (повірте, не тому, що я в ній грала), її треба було зберегти, бо зараз вона актуальна як ніколи.

Звісно,  в кожному театрі існує своя репертуарно-тематична політика…

— Одне поновлення «Боярині» я зробила. Був час, що знову вона не гралася. Але ця вистава принесла мені і визнання – я стала заслуженою артисткою України. До цього отримала першу премію за виконання ролі Оксани в «Боярині» на міжнародному театральному фестивалі «Інтерарт».

Пані Ларисо, чи довго ви йшли до ще вищого творчого визнання?

— Так склалося, що в цьому плані до мене прихильним виявився березень. Рівно через дев’ять років, у березні 2004-го, мені було присвоєно звання народної артистки України.

Лесь Курбас — засновник славетного театру «Березіль» висловлювався, що театр повинен нести життєстверджуючі начала, на сцені не місце вульгаризації…

— Мої ролі (а це в більшості образи непростого соціально-психологічного складу) несуть заряд жаги до життя: якщо позиція — вона чітко зрозуміла, якщо любов і людські почуття — вони чисті, такі, що йдуть із глибини душі.

Герої, відтак і ролі подібного ґатунку — хто вони?

— Ще одна доленосна для мене роль — Дездемона у виставі «Отелло» за однойменною п’єсою Вільяма Шекспіра. Я не можу не пам’ятати свого педагога — режисера, постановника, величного актора і людину Ярослава Геляса, котрого знала вся Україна. Його роль у формуванні мене як актриси просто неоціненна. Він, до речі, запросив мене в театр і довірив виконання ролі Дездемони. Я ще молода, хіба тільки в мріях про таке могла подумати. Це — вершина, до якої впродовж років треба готуватися. Ярослав Томович повірив у мене, і я не могла не виправдати довір’я свого наставника. Це був режисер великих масштабів, він задіював весь театральний колектив, умів працювати з масовими сценами. Не кожному режисерові це вдається.

Якою була ваша перша роль?

— «Закохані серця» — перша моя вистава, постановку якої здійснював Юрій Горуля. Роль Світлани мені допомогала втілити талановита актриса того часу Марія Пільцер. Мені пощастило з нею працювати, набиратися в неї досвіду, акторської майстерності.

А власне талант молодого актора навряд чи може розвинутись без чиєїсь професійної допомоги…

— Я завдячую багатьом своїм колегам. Не можу не згадати своїх наставниць: заслужених артисток України Майю Геляс, вона й зараз виходить на сцену, Людмилу Іванову, яка також радує своїм талантом ужгородського глядача. Я досі пам’ятаю своїх відомих педагогів з акторської майстерності — багато в мене вклав відомий режисер Сергій Гержик, що називається, сформував мене як актрису.

«Актор повинен доносити щиру правду»

Ларисо Олексіївно, важко даються ролі їх виконавцеві?

— Кожне відтворення у виставі образу персонажа дається непросто, адже актор повинен прожити на сцені іншим життям. Пригадую роль матінки Кураж в однойменній виставі за п’єсою німецького драматурга Бертольда Брехта. За короткий час мені треба було оволодіти технікою тексту (а це майже 70 сторінок). Тому я і вночі, і вдень вчила слова своєї героїні. На цей період, до прем’єри, я поставила себе в суворі рамки…

Втілення сценічного образу героїні Бертольда Брехта принесло професійне задоволення?

— Так, мені вдалося потужно витягнути епоху тридцятирічної війни, я намагалася не тільки голосом, а й усім своїм єством працювати і включити всю акторську майстерність. Там я не мала права обходити правду і вірила в те, що грала і робила. Я вся фізично виклалась.

Яким є ваш внутрішній стан після таких ролей?

— У подібних випадках кажу: «Я розвантажила вагон…». Сидиш за кулісами і довго навіть не можеш перевдягнутися, поки не відхекаєшся, поки не відійдуть з тебе якісь нервові імпульси. Навіть наступного дня ти ще слабка до життя, бо ти «згоріла» в такому психологічно складному образі. В таких випадках приходить усвідомлення, що ти сповна віддалася ролі. Через неї донесла щиру правду. Вірити в свою сценічну роль — це вищий пілотаж, скажу так. В актора повинна бути присутня природа.

Ларисо Олексіївно, ви народилися в чарівному Шевченковому краї, ваше дитинство пройшло на берегах Дніпра, а талант акторки сформувався і розквітнув на Закарпатті. Для вас — це дарунок долі?

— З багатьма виставами я об’їздила весь край, так знайомлячись із ним. Казковість і мальовничість Закарпаття мене завжди приваблювали. На ужгородській сцені я зіграла не одну роль у виставах, поставлених за творами закарпатських авторів. Одна з них — Оленка з драми «Повінь» за романом Михайла Томчанія «Жменяки». Це одна з перших моїх знакових ролей.

Вас ще знають як талановиту ведучу концертів і, зокрема, творчих звітів Закарпаття у столиці…

— Серед нас уже немає талановитого режисера, народного артиста України Бориса Шарварка, який запримітив серед акторів мене ще і як ведучу. Мені пощастило вести в Національному палаці «Україна» 18 концертів. Я вчилася тієї великої школи, мені довіряли вести фестивалі, конкурси. Так, врізалися в пам’ять слова Шарварка: «Ларисо, ти починаєш! Ти своїм духом…». Мені й зараз у душі щемно усвідомлювати, коли в ті часи промовляла з найбільшої сцени України: «Від Луганська до Ужгорода…». Я намагалася відшукати ту ноту, той початок і слова, щоб вони були близькими і на сході, і на заході, по всій великій Україні.

Колеги в Ужгороді не заздрили?

— Я навчалася майстерності ведучої, але мені вдома менше довіряли. Керівники відкрито казали: «Це там було…». І все. Та воно й зараз непросто виборювати собі роль у виставі. А уявіть, коли доводиться на сцену прориватися силоміць! Хай це залишиться на чиїйсь совісті.

Відкрийте свою життєву мрію, пані Ларисо…

— Мріяла я завжди стати актрисою. Навіть не кіно, а актрисою театру. Мене кликала таємничість сцени. Коли вона ще тільки вбрана до спектаклю, вона вже дійова, там уже щось відбувається. Коли я народилася, мій батько на радощах сказав: «Все, це буде артистка!». Звісно, я не відразу отримала головну роль.

А в кіно, Ларисо Олексіївно, ви знімалися?

— Режисер Одеської кіностудії Олександр Льовін запрошував мене на зйомки художнього фільму  за твором Агати Крісті. Але цією ідеєю я особливо не захопилася. Натомість знялась у кінострічці «Горить моє серце», яку зроблено студією «Укртелефільм» за творами Лесі Українки. Фільм складають 4 кіноновели, їх знімали в Ужгородському замку.

«З МАМОЮ СВАРИЛИСЯ МІЖ СОБОЮ.
щоправда, тільки в сценічних ролях…»

Під час спілкування з Ларисою Олексіївною до розмови час від часу долучалася і її донька Кароліна (на фото), також акторка муздрамтеатру в місті над Ужем. Своїми спогадами (часто з далекого дитинства, адже майже в прямому значенні — росла за лаштунками театральної сцени) і цікавими епізодами доповнювала розповідь про свою зіркову маму, навколо якої зримо формується театральна династія, адже вже й онук Лариси Білак — Олексій Беляєв навчається в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого на курсі «актор театру і кіно». А Кароліна Білак понад 20 років виходить на сцену Закарпатського укрмуздрамтеатру. Починала як артистка-вокалістка, зараз зайнята в багатьох акторських ролях, тому не міг не поставити їй кілька запитань, що стосуються творчих вершин її матері.

Пані Кароліно, виходить, що вам на роду було написано стати акторкою?..

— Я змалечку бачила, як мама створює сценічні образи; були моменти, коли грала дитячі епізоди у виставах, вивчала мамині ролі напам’ять («Вона їх знала назубок, могла й підказати із залу під час репетиції», — доповнює доньку Лариса Білак). На мій вибір вплинуло і те, що робота батька теж була пов’язана з театром — певний час він був його директором.

Якими драматичними ролями може похвалитися Білак-молодша?

— Я працювала з багатьма запрошеними в наш театр на постановки режисерами. У виставі Віталія Семенцова з Києва «По ревізії» я втілила колоритний образ Прісі. Я грала в постановах відомого режисера Сергія Гержика.

З останніх моїх ролей — в Ужгород з Німеччини приїжджав режисер Михайло Мільмейстер, який поставив у нашому театрі дві вистави: «Моя чарівна Естер» та «Матінка Кураж». В останній ми зіграли разом із мамою.

А важко грати в одному спектаклі зі своєю такою талановитою мамою і водночас вимогливим наставником?

— У виставі за п’єсою Бертольда Брехта спочатку нас обох поставили на одну роль, а потім мамі довірили зіграти матінку Кураж. Я ж виконувала роль Іветти Потьє — у першій дії вона молода полковниця, в другій — як баронеса. У виставі була дуже динамічна сцена, в якій ми з мамою своєю грою сповна пов’язані. А уявіть собі: і дім, і сцена… Але я намагалася не відстати від мами.

Ще ми з мамою разом зіграли у виставі «Банкрот» («За двома зайцями» Михайла Старицького). Я була в ролі Проні, а мама — моя сценічна тітка Секлета Лимериха. По ролі доводилось навіть сваритись між собою.

А ваша перша роль пам’ятається?

— (За Кароліну взялася відповідати мама. — М.П.). Свою першу роль семикласниці вона зіграла випадково, коли захворіла актриса. Вийшло не настільки професійно, але відміняти виставу вже не можна було, і Кароліна пішла «в бій»… Вона виходила у масових епізодах на сцену в 2—3 роки.

(Далі продовжила Кароліна. — М.П.). Я завжди була за кулісами, всі тексти знала напам’ять і бачила, як створюються образи, тому не злякалася свого виходу до глядача…

Розмовляв
Михайло ПОПОВИЧ