Три сотні військових із Закарпаття відмовилися відправитися на вірну смерть?

Речь идет о трассе Луганск-Москва, которая сейчас осталась едва ли не единственным местом, которое объединяет Восток Украины и России. Его, по утверждению родителей, почти полностью контролируют сепаратисты и чеченцы, практически одно и то же.

Вчора близько 280 військових із Закарпаття зібрали у Луганському аеропорту та оголосили, що їх хочуть відправити на трасу Луганськ-Москва, а це по суті вірна смерть. Дорога ця наразі залишилася чи не єдиною ланкою, яка об'єднує Схід України та Росію. Її, за твердженням батьків, майже повністю контролюють сепаратисти і чеченці, що практично одне й те саме.

Близько 280 ужгородських вояків зі слів батьків від завдання відмовилися. Погодилося лише близько 25 житомирських десантників. Із завдання вони повернулися на двох танках і далеко не у повному складі.

Батьки впевнені — на українських військових уже чекали. Всю вину кладуть на командирів. Ті, за їх словами, банально наживаються на смертях. З одного боку, без жодної розвідки відправляють солдат у різні точки, а з іншої — продають цю ж інформацію чеченцям.

У наказі з трасою солдатам так і сказали, що живими їх побачити не очікують.

А після отримання грошей, кажуть батьки, керівництво оформляє собі 10-денні відпустки за липовими довідками. Прості солдати, навпаки, відпусток або не отримують, або вимушені давати за них хабарі.

Є і інші неприємні факти, які на думку солдат, підтверджують продажність командирів. Так, днямисаме ужгородці зловили 10-х високопоставлених чеченців, однак передали їх “Айдару”. Кажуть, їх би повбивали, якщо б залишили чеченців у себе.

Та несподіваним продовженням історії стало те, що командири звинуватили хлопців у цьому вчинку і сказали, що тих людей слід було відпустити. Тож завтра до наших краян розбиратися з цього приводу приїде воєнна прокуратура.

Саме з цієї причини хлопці ображені. Кажуть батькам не вірити ЗМІ і називають новини далекими вод правди і додають, що це просто піар. Адже чимало їхніх заслуг приписують зовсім іншим людям, наприклад, тому ж таки “ Айдару”.

На перебої з водою і їжею хлопці вже навіть не скаржаться. Десь звикли за 5 місяців, а десь і розуміють, що це війна. До слова ті події називають лише так. Спорядженням багато у чому завдячують саме волонтерам. А от зброя, яку надала держава, нерідко не спрацьовує.

Це ж визнають і місцеві військові. Кажуть, хлопців треба зібрати, доукомплектувати і лише так відправляти на завдання.

Зрештою ужгородці наголошують: готові воювати й надалі. Вони взагалі впевнені, що за якихось 2-3 дні змогли б очистити всю територію, але воювати комусь вигідно. І поки солдати ходять на грані життя і смерті, батьки у відчаї обдзвонюють всі можливі відомства, організації, ЗМІ та ніде не знаходять допомоги. І мовчки сподіваються ще хоч раз побачити своїх дітей живими.

Джерело