Німкеня Анна Станкович пам’ятає, як через Карпати перекотила радянська влада

У закарпатському селі Драчино (колишня німецька назва - Дорн-Дорф) до цього не знали, що таке Росія і що таке 37-й рік...

Закарпаття - Німеччина - Закарпаття. 86-річна Анна Юріївна Станкович виросла у німецькому селі Дорн-Дорф, тепер це Драчино Свалявського району. Їй хотілося, аби молодші мешканці села знали його історію, культуру, тому створила німецький дівочий ансамбль «Дер Траум».

Коли мій колега Іван Фінюк при зустрічі звернувся до Анни Станкович німецькою мовою, обличчя жінки засяяло.
- Скільки себе пам'ятаю, співала німецькі пісні, потім їх виконував дівочий колектив - так пропагувала культуру місцевих німців, я цим жила, - пояснює Анна Юріївна, до речі, знає ще угорську, словацьку та англійську. - Це було село німців, яких привезли будувати мисливський замок графів Шенборнів (нині санаторій «Карпати»). Єдина родина русинів була наша, я виросла з німцями, дружила з ними, ходила в їхню школу, добре пам'ятаю звичаї села.
Щороку з 1861 року у Дорн-Дорфі святкували День церкви (якраз на столітній ювілей комуністична влада храм зруйнувала). На урочистості готували концертні номери, вистави. Мали свою капелу, хор, у клубі збиралися на вечорниці. Наприклад, проводили бал горошку, тобто всі приходили в одязі у горошок, навіть «бантики» (замість комірця) у чоловіків мали бути такими ж.
- І коли через гори сюди перекотила радянська влада, тут не знали, що таке Росія, що таке 37-й рік, - долучається до розмови донька Лариса Юріївна. - Все село у березні 1946 року вивезли в Сибір, а українці з-за Карпат прийшли у дома німців. Багато померло від суворого північного клімату, хто виїздив у Німеччину, а хто вертався у свої будинки, де вже були українці, так разом жили. Моя мамка достеменно знає їхню мову, створила дівочий ансамбль німецької пісні, коли працювала вчителем іноземної.
- Чому саме дівочий?
- Мама набирала й хлопців, та вони не затримувалися. Через ансамбль пройшло не одне покоління дівчат, бо коли поступали у вузи чи виходили заміж, покидали колектив. Дітей із німецьких родин було небагато, бо після війни населення помішалося.
Анна Юріївна розповідає, що на початках було важко, адже дівчата мало знали німецьку, тож спочатку вчила їх вимови, потім напам'ять слова до пісень, мелодію. Співали пісні її дитинства, здебільшого німецькі, згодом словацькі та угорські. Часто проводили репетиції не у холодному клубі, а вдома в Анни Юріївни. Їздили з виступами щороку у Мукачеве, у Хуст. Ще за Союзу Анну Юріївну відібрали у ФРН як представницю України, що знає звичаї місцевих німців. В Альпах від неї записали старовинні німецькі пісні, які згодом видали в окремий журнал. «Також вмістили карту Закарпаття, де зазначили - то батьківщина фрау Станкович», - додає Анна Юріївна.
І хоча вчителька дуже любила свою роботу, жила піснями, а місцеві дівчатка із захопленням брали участь у колективі, кілька років тому ансамбль припинив своє існування. Анна Юріївна скромно замовчує причину, а мені подумалося: можливо, у влади зник інтерес до цього унікального колективу?

Олена ПАВЛЮК