Мирослава Которович: «Класична музика – це духовна архітектура»

#Суспільство

Думки з потоку підсвідомості, які народилися під час концерту ансамблю скрипалів під орудою – М. Которович).

Інколи мені здається, що всемогутність Бога походить не через всесильність, а із – за безмежного спокою, присутньому безсмертю. Ось ми, люди, навпаки, постійно поспішаємо завдяки невільному усвідомленню своєї смертності…
Диригент, скрипаль, вона стояла на сцені, попереду свого колективу, - струнка, велична, рвійна, якось дуже красиво тримаючи інструмент у руках.
Пам’ятає себе з малечих років, донька видатних батьків. « Бути донькою відомих людей – бути сильною», - впевнено мовить зовні тендітна Мирослава. Була самостійною, у три рочки, ходила по продукти до крамниці сама. Зростала і формувалася у атмосфері наповненій музикою. Не просто музикою, незрівнянними взірцями класики. Батько, Богодар Которович – знаменитий диригент. Мама, арфістка, заслужена артистка України – Наталія Кметь. Вона продовжувач династії музикантів, започаткованої батьком. …лунала музика, вона заповнила весь обшир чималої зали, огорнула чарами мелодії присутніх, обійняла слухачів, відчуття подібні либонь, до ніжних обіймів люблячої жінки. Заслухавшись, забуваєш про все.
Ця музика викликала вулканічний вибух асоціативних візій і уяв… Вечір стояв задушевний, безкрайній. Грунтова дорога збігала і розгалужувалась по затуманеним лукам. Високі ноти, які хтось награвав, то напливали, то віддалялися в унісон з колиханням вітру, шепотіли трави, на великій відстані рухались якісь фігурки.
Такі взірці мелодії начебто звуками переходять, переливаються у поезію, як процес невидимого перетікання у двох сполучних посудинах – амфорах, чи глеках. Почуймо :
«Вплітаються в постелі трав,
У невагомий пух кульбаби.
У кропиви колючий храм,
В небес живі, досвітні фарби».
( з вірша « Причастя», М. Кочерги ).
… чутно плюскіт тихоплинної, зачарованої Десни, мелодія пришвидшується, то вже мчить поміж горами, кудись поспішаючи Тиса. Під звуки музики, слух сприйняв, - шерех злету, чи то гірського птаха, чи – лелеки, що здіймався у безмежну синь неба. Звуки дощепаду у горах, Закарпаття, а мо, Прикарпаття, то радше – музика вічних гір, наших, українських.
Та повернімось до розмови з Мирославою, не тільки музиканта. Дуже важливим фактором у житті, для неї є – людські стосунки, спілкування. « Знаю, що таке ворог. Трапляються навіть духовні вороги», - чітко і чесно викладає окремі свої думки…
Жінка – скрипаль впевнена, що серйозна музика, не тільки для вузьких кіл людей. Важливо, щоб бодай один раз слухач відвідав концерт. Буде подивований, вражений, з’явиться бажання прийти ще… « Музика – це зміст, враження, емоції, лавина пристрастей», - ще один поетичний пассаж від мисткині.
Ритм мелодії іще уповільнився, нагадуючи мелодику потічка, джерельця, або неспішно розказаної казки маминими устами, перед тим, як поринути у солодкий сон далекого, та незабутнього дитинства.
«Сон прийшов і цілує повіки.
У повітрі шипшини сік.
Ніч малює обличчя вікон.
Метеорами по росі».
(з вірша Євгенії Найчук ).
У класичних мелодіях багато повітря і простору. Аж дихається легше. Мирослава говорить так : « Музична класика дуже структурує людину і простір. Феномен намолених храмів теж має прив’язку до цих факторів». Їй притаманний дух експерименту, знайшла і має свій почерк, у цьому мала підтримку батька, котрий заохочував доньчине пошуківництво. Яким мав би бути сучасний музикант, виконавець серйозної музики ? « Доносити до слухачів самих себе. Бути несподіваними, щирими. Навіть коли зала неповна, викладаємося цілковито, без останку…», - просто і одверто продовжує оповідь художниця музики.
Останні звуки раптово стихли. На сцені – ансамбль скрипалів, піаніст, і їх диригент. Величавим, елегантним порухом руки зі смичком, ця українська амазонка з континенту Музики вітала глядачів, дякувала за співучасть у неповторних миттєвостях цього дійства.
Музика – ефемерність, чи ні ? Чи не є завершення одного концерту, початком – нового, інакшого, ніж попередній ?
А скрипалі, вони видобували із інструментів, такі звуки ! Підсвідомість короткометражними спалахами уявнила – як збирає бджола пилок, виспівуючи бджолину мелодію; яблуко, у польоті – падінні, глухо гупнуло об землю, покотилося в конюшину; вдалося зором вхопити одну соту секунди, і уздріти, як наливаються червоним кольором вишні…
Мирославу Которович можна уявити біля великого, широко відкритого вікна, … вона розсипає для усіх проміння музики Світла :
« Засвіти світанок і засни.
Висипатиму проміння з вікон.
Як не стала жрицею весни,
То хоча б прислужницею Світла».
( з вірша Є. Найчук ).