Як постала греко-католицька семінарія в Ужгороді?

Сьогодні цей надавніший освітній заклад Закарпаття носить назву Ужгородська греко-католицька Академія імені Блаженного Теодора Ромжі.

Отець Петро Береш уже три роки очолює один із провідних духовних закладів краю – Ужгородську греко-католицьку Академію імені Блаженного Теодора Ромжі. 37-річний уродженець села Білки на Іршавщині є доктором теології. Богословську освіту здобував у Пряшеві (Словаччина) та в Оломовці (Чеська Республіка). До призначення ректором був канцлером Мукачівської греко-католицької єпархії. З отцем Петром Берешом ми розмовляли про найдавніший освітній заклад краю.

Отче, хочеться почати нашу розмову від основ. Тож як постала греко-католицька семінарія в Ужгороді?

— Проблема всіх нас, колишніх «гомо совєтікус», у тому, що ми відірвані від власної історії, минувшини рідного краю. Багато з нас і надалі залишаються перекотиполем. Я сам чимало пізнаю з історії семінарії. Для мене було відкриттям, що наша семінарія є однією з найстарших в Україні. Вона заснована у 1778 році, на п’ять років раніше за львівську, і навіть має свою передісторію. Адже в 1744 році була утворена богословська школа єпископа Мануїла Ольшавського в Мукачеві, в якій вже вчилися майбутні священики.

Коли імператриця Марія-Терезія подарувала Мукачівській єпархії Ужгородський замок, то ця школа перенеслася туди і почала вже діяти з 1778 року як Ужгородська греко-католицька семінарія трьох святителів. І це тривало до 1944 року, коли наші «визволителі» попросили тимчасово звільнити приміщення для військових. Ця тимчасовість, як бачимо, триває досі. Семінарія тоді перебазувалася до церковного сиротинця, що знаходився на вулиці Капітульній (нині СКБ «Квант»). До сьогодні на цій будові збереглася латинська назва сиротинця – «Orfanotrophium». Згодом семінаристи змушені були залишити і цей будинок. Тоді єпископ Теодор Ромжа у 1947 році прихистив їх у своїй резиденції. Тут семінарію і застала ліквідація нашої церкви у 1949 році. З того часу вона пішла в підпілля.

Розкажіть про це детальніше.

— Було кілька осередків, зав’язаних на певних особах. Владика Головач, владика Маргітич, чи професори, як отець Елемір Ортутай з Ужгорода – формували майбутніх священиків. Така формація могла тривати декілька років. Дехто вчився й десять років. Зустрічалися у вихідні, читали філософію, богословські науки, розбирали пункт за пунктом.

Я це знаю, бо мій дід Іван Береш був підпільним священиком. Збереглося багато дідових конспектів. У 1968 році дід був висвячений митрополитом Володимиром Стернюком. На превеликий жаль, мені було чотири роки, коли дід помер. Тому я його майже не пам’ятаю. Залишився мені хіба що його підручник із латинської мови та декілька конспектів.

І скільки було таких висвячених у підпіллі священиків?

— Думаю, що до півсотні. І то була добра школа. Вони були загартованими, пройшли через нелегкі випробування. У ті часи стати священиком не означало отримати престиж, здобути привілейоване місце в суспільстві, а навпаки – ризик втратити працю, свободу, можливо, й життя, переслідування чи відторгнення. У той час іти за покликанням було актом мужності й відречення. Цієї риси певною мірою бракує сьогоднішній семінарії, бо вибір священства не несе за собою перспективи втрати, жертви. Підпільні священики ризикували головою.

Як відбувалося відновлення семінарії?

— Семінарія відновилася у 1990 році в Мукачеві. На прохання владики Івана Семедія та з ініціативи отців Василя Худи й Мирона Бескида, які проживали тоді в Мукачеві, разом із владикою Йосипом Головачем організовували поновлене навчання. Але якщо раніше семінаристами ставали випускники гімназій, що мали класичну освіту, знали філософію, латину, то тепер приходили люди із «совєтським» вихованням. Приміщення знайшли в музичній школі, де й збиралися.

Потім таки вирішили, що семінарія мусить повернутися до обласного центру. Повернути замок було вже неможливо. Тоді владика Семедій звернувся до міської влади, і єпархія отримала земельну ділянку на околиці Ужгорода біля села Минай.

У Словаччині розробили проект, і в 1992 році було закладено наріжний камінь. Через три роки семінарія почала діяти в першому збудованому корпусі. До того навчання семінаристів відбувалося у десяти будівельних вагончиках. Є дуже гарні фотографії з того періоду. Як не дивно, ці часи тодішні семінаристи згадують як найпрекрасніші. Така була романтика: п’ять будвагончиків з одного боку, п’ять – із другого, поміж ними доріжка, зверху накрита оргсклом. В одному вагончику жив ректор, у двох відбувалися заняття, ще в одному – санвузол. Два вагончики ще залишилися з тих часів.

Під музей?

— Щось подібне.

Ужгородська семінарія нині є однією з модерних візитівок міста. За які кошти вдалося звести таку імпозантну будову?

— Завдяки благодійництву місцевих та закордонних віруючих Мукачівської єпархії. Багато їх виїхало за кращим життям до Америки і нині об’єднані у Пітсбурзькій метрополії. Вони відчували турботу про «старий край», тому й допомагали нам. Жертвували на будівництво й інші церковні організації. І, безперечно, велика частка пожертвувань тут самих закарпатців.

І коли закінчилося будівництво?

— Зведення основного корпусу закінчувалося вже при владиці Мілані. Це був розквіт семінарії, адже тоді на п’ятьох курсах навчалося до 140 студентів. Нині їх менше.

Чому?

— То був період вирішення найнеобхідніших персональних потреб у єпархії. На щастя, була велика кількість священичих покликань. Сьогодні лише невелика кількість парафій у єпархії не має постійного священика, та все ж потреба у священиках є. Потрібні отці, котрі би обслуговували лікарні, місця позбавлення волі, виконували наукову працю, а також для місійного служіння.

А яким є навчання семінаристів?

— Тепер воно триває сім років: шість років навчання і рік пасторальної практики. За настановами церкви вимагається два роки студіювати філософію і чотири – теологію. Першою йде філософія, тому що вона дає певний фундамент мислення. Це дуже важливо, оскільки сучасна українська наука та система освіти є досить таки «зсовєтізована», побудована на радянських схемах і не вчить механізмів логічного мислення. Студенти семінарії повинні навчитися правильно мислити, а також, заглиблюючись у богословські дисципліни, не відходити від реальності, проблем людей, до яких у майбутньому церква направить їх служити. Мій професор із гомілетики (проповідництва) завжди цікавився: чи ми знаємо, скільки тепер коштує кілограм картоплі? Бо якщо ми не пов’язані з реальністю, то про що хочемо говорити з людьми?

А хто були ректорами відновленої семінарії?

— Першим ректором семінарії був владика Йосип Головач, який очолював її у мукачівський період, починаючи з 1990 року. Коли семінарія у 1993 році перебралася до Ужгорода, ректором став владика Іван Семедій. У 2002 році на короткий час ректором був отець Йосип Вереш. Із 2003 по 2011 рік керував семінарією отець Тарас Ловска.

Нині маєте 75 семінаристів, а скільки їх було у довоєнні часи?

— Це завжди було по-різному. Адже виходили від потреб єпархії. Наприклад, за єпископа Андрія Бачинського бувало на одному курсі сорок семінаристів, а бувало – й п’ять-шість. Тоді навчання тривало чотири роки. Після закінчення семінарії випускників висвячували. Кількох здібніших посилали далі на навчання – до університетів у Трнаві чи Будапешті, аби здобували ступінь доктора теології. Таким чином, готували собі викладачів.

А чи написана вже історія Ужгородської семінарії?

— Невелике дослідження видав у 1928 році Василь Гаджега, який свого часу був не тільки знаним істориком, але й професором семінарії.

Семінарія, по суті, є найдавнішим діючим освітнім закладом краю…

— Так, Закарпаття дуже тісно пов’язане з церквою. Священики мали великий вплив на тутешнє життя. Тому цей освітній заклад формував громадську думку всього краю. У його стінах навчалися чи викладали ледь не всі наші будителі.

Ясно, що на Закарпатті були віруючі й інших церков: римо-католики, кальвіністи, лютерани, іудеї, але більшість населення було греко-католиками. В семінарії, до речі, працювали різні гуртки. Студенти пробували формувати ширший погляд на життя. Священик мав бути освіченою особою, носієм певної культури, знання.
Я зустрічався з кількома отцями, які ще вчилися в замку. Вони з великою гордістю говорили, що закінчували Ужгородську семінарію. Це була висока марка. І справді, якщо взяти до уваги, що окремі предмети викладалися латиною, то як треба було нею володіти, аби вона була викладовою мовою?

Ми весь час говоримо про семінарію, коли повна назва вашого освітнього закладу — Ужгородська богословська греко-католицька академія імені Блаженного Теодора Ромжі…

— Тут слід розрізняти дві важливі речі – академію і семінарію. Бо в нашій будові знаходяться обидві інституції: академія, яка дбає про навчання, і семінарія, що турбується про формування священика. У Пряшеві, де я навчався, духовна семінарія і греко-католицький теологічний факультет розділені. На останньому вчиться чимало студентів, які не прагнуть висвячуватися, та інші миряни, як хлопці, так і дівчата. Вони можуть бути катехитами, вчителями етики, істориками церкви чи мистецтвознавцями. Тож ми, майбутні священики, ходили щодня на навчання із семінарії до Пряшівського університету.

У нас академія і семінарія існує спільно. Семінарія створена для того, щоб формувати майбутніх священиків, які будуть провадити божий люд. Вони навчаються сім років, але на цьому формація не закінчується. Вона – перманентна. Як лікар постійно мусить дбати про своє професійне удосконалення, так і священик – про своє духовне зростання. Бо християни – це спільнота віруючих, яка іде дорогою до навернення. Саме іде, а не сидить!

А коли була утворена Ужгородська греко-католицька академія?

— Статус Академії Ужгородська семінарія отримала ще у 1941 році. Очевидно, її розвиток, кількість професорського складу сягнули того рівня, що вона змогла отримати вищу форму навчального закладу. На жаль, ми маємо дуже мало архівів. Багато документів знищено.

А чи зможуть у вашій Академії навчатися не семінаристи?

— При семінарії діє катехитично-педагогічний інститут імені Андрея Бачинського, який заснував владика Мілан у 2006 році. Навчання тут заочне і триває чотири роки. Вивчають скорочену теологічну програму. Приїжджають на сесії, коли семінаристи відходять на літні і зимові канікули. Тепер маємо 25 студентів, переважно – дівчата. Це майбутні катехити, що допомагають священику в катехизації. Де є добра воля шкіл, там викладають релігію. Але це не масове явище, бо завжди є ота конфесіональна трудність: якщо один священик веде урок, то й другий повинен мати. Тому при кожній парафії існують недільні школи, де й проводяться навчання основ віри.

Секуляризація, на щастя, Україну поки що не дуже зачепила. Бо глобалізація несе нам хвороби споживацького суспільства: усім важливий успіх, добробут, бажання отримати побільше задоволень, всюди відчуваємо вплив реклами. Світ дуже стрімко змінюється. Діти вчать таке, про що ми й не відали. А з іншого боку, вони набагато інфантильніші, ми в їхньому віці вже значно більше брали відповідальності на свої плечі.

Я це бачу по багатьох семінаристах. Вони мають багато знань, і в той же час є незрілими, несамостійними. А формація в семінарії повинна зробити тебе зрілою людиною, аби в певному моменті ти зміг взяти життя в руки. І не тільки своє, але й тих, хто потребує твоєї допомоги. І тому є тенденція посувати висвячення якнайдалі. Нині канонічний вік для посвячення 24 роки. В римо-католицькій церкві – 25. Але завжди є бажання, аби той вік збільшувався.

Що заважає вам як ректорові?

— Добре було б, якби теологію визнало Міністерство освіти як акредитовану спеціальність. Тоді би дипломи наших випускників визнавалися державою. Хоча тут є свої труднощі: акредитаційні комісії, програми і так далі. Але, сподіваюся, що одного дня ця проблема вирішиться. Бо про неї говориться від 1991 року. І хоча в Україні церква відділена від держави, проте вона надзвичайно важливий чинник українського життя. Окрім того, теологія визнана як наука у всьому світі. Досить згадати, що в класичних європейських університетах від початку завжди були чотири факультети: філософія, теологія, медицина і право.

Чи стане ваша Академія ще й науковим центром?

— У цьому є навіть необхідність, бо не можна здобувати знання виключно для себе. Але потрібен певний час, аби така природна можливість визріла. Плануємо видавати щорічний науковий збірник. Цього року мав би вийти перший. Маємо два поважні ювілеї: 270 років заснування Мукачівської школи Ольшавського і 25 років виходу церкви з підпілля. Тож у вересні проведемо конференцію. У майбутньому плануємо залучати до збірника широке коло авторів, а не тільки наших викладачів.

До речі, ви про них нічого не сказали…

— Наша команда поки що формується. Це переважно талановита молодь, наші вихованці, які здобули різні наукові ступені за кордоном. Філософію у нас, наприклад, викладає владика Ніл, він має закінчені філософські студії в Римі. Маємо шість докторів теології. Тож можемо вже робити церковну акредитацію, або афіліяцію, до солідного освітнього закладу, щоб іти вперед.

Яке місце займає ваш навчальний заклад серед інших подібних в Україні?

— Ми нічим не поступаємося іншим. В Україні є сім греко-католицьких семінарій: у Львові, Дрогобичі, Івано-Франківську, Тернополі, Ужгороді, Києві та в Брюховичах (в останній навчаються василіяни). Ми є типовим закладом як для України, так і для наших сусідів. Наприклад, наша семінарія співрозмірна Пряшівській чи Гайдудорозькій. Ми є ні великими, ні малими. Якраз у золотій середині.

Розмовляв Олександр ГАВРОШ