Курйозний гол колишнього форварда «Карпат»…

З того часу, як Микола Липинський одягав футболку «Карпат», пройшло трохи менше 20 років. Трансфер гравця словацького «Кошице», який виступав у єврокубках, у львівський клуб на той час був справжньою екзотикою. Про причини такого переходу, «кусючість» Андрія Покладка, стан справ в українському футболі на початку 90-их і спогади про Львів – у нашій традиційній рубриці «Розмова з минулим», де у ролі головного героя виступив екс-форвард «Карпат» Микола Липинський. 

«ЯКЩО В УКРАЇНІ ОТРИМУВАЛИ ПО 200 ДОЛАРІВ, 
ТО ЗА КОРДОНОМ – 1 000»

– Миколо Дмитровичу, відомо, що ви народилися у Черкасах. Розкажіть, будь ласка, про те, як розпочалося ваше знайомство з футболом. 
– Все розпочалося з навчання у черкаському ДЮСШ. Далі були два роки у Харківському спортінтернаті. Моєю першою командою став дніпропетровський «Дніпро». Свої перші кроки у дорослому футболі я робив у дублюючій команді. 

– Пробитися в основу команди, де грали такі люди, як Литовченко і Протасов, було важко?
– Справа не в Литовченку і Протасові. Раніше команда комплектувалася цілими партіями. Лише одиниці затримувалися у команді. Я у Дніпропетровську перебував протягом року. Далі була служба в армії. 

– Закинуло вас далеченько – у Хабаровськ...
– Колись служба в армії була зовсім іншою. Навіть такі люди, як Сидельников і Геращенко не уникнули цієї долі. Хоча демобілізувалися вони швидше, бо у них народилися діти. 

– Виступи у хабаровському СКА давалися вам нелегко? Постійні перельоти не дошкуляли?
– Команда якраз вилетіла з Першої ліги. Мене і ще одного дніпропетровця Юрія Кривченка запросили у Хабаровськ. На перегляді було 60 футболістів. І лише нас з Кривченком залишили в команді. До речі, разом з нами виступав Андрій Іванов – гравець збірних СРСР і Росії, що грав у Німеччині і Португалії. На жаль, кілька років тому його не стало. Ми троє були рядовими, решта футболістів мали звання прапорщиків, офіцерів. 

– 1988-го року ви повернулися у Павлоград, через рік стали гравцем «Гомсільмашу», а згодом перейшли у черкаський «Дніпро». Чому так часто змінювали команди?
– Я прекрасно почував себе у «Гомсільмаші», був там щасливим. У Павлограді було багато вікових гравців. А в Черкаси мене запросив мій перший тренер Рудольф Козенков, який повертав туди місцевих виконавців. Щоправда, керівництво клубу вчинило не дуже порядно і я залишив Черкаси – перебрався в Охтирку. Колектив у нас був хорошим, але результату не було. Інша справа – в «Нафтовику». 

– Ви відгукнулися на запрошення Валерія Душкова і стали гравцем «Нафтовика». Разом з охтирською командою стартували у першому чемпіонаті України. 
– В Охтирці було хороше фінансування і спонсори команди давали непогані гарантії. Можливо, навіть на рівні київського «Динамо». Але з часом зробили переоцінку можливостей і стало зрозуміло, що ми не потягнемо Вищу лігу. Без фінансування ми потонули. 

– Тим не менше, той сезон для вас був доволі успішним – ви стали кращим бомбардиром команди. 
– На той час у нас був хороший чемпіонат. Зате у зв’язку з непростою економічною ситуацією, за кордоном були набагато кращі умови. Навіть у «Дніпрі» футболісти отримували лише по 200 доларів, а іноземні команди набагато нижчого рівня заробляли по 1000 доларів за місяць. Зовсім скоро і я поїхав за кордон – «Нафтовик» вирушив на виїзний матч проти ужгородського «Закарпаття» і виник варіант з словацькою командою. 


«ЯК МОЖНА ВІДМОВИТИ ТАКІЙ КОМАНДІ, ЯК «КАРПАТИ»

– Ви стали гравцем «Земпліна» з Міхаловце. Наскільки відчувалася різниця у класі українських і словацьких команд?
– В Україні навіть у нижчих лігах команди демонстрували цікавіший футбол. Словаччина суттєво поступалася в якості футболу. В сусідній країні виступало чимало наших співвітчизників. Наприклад, Орест Баль та багато інших футболістів, що мали поважний вік. В Україні платили небагато в порівнянні із Словаччиною. Зате команда нашої Першої ліги могла спокійно грати в елітному словацькому дивізіоні. 

– Разом з вами у Словаччині виступав екс-карпатівець Михайло Савка...
– Так, а також ще один львів’янин Роман Щур. Відстань від Міхаловце до українського кордону всього-на-всього 30 кілометрів. Тому для українців виступи у складі «Земпліна» були звичною справою. Пройшов певний період і я опинився у складі МФК «Кошице». 

– Разом з цією командою ви відчули смак єврокубків – «Кошице» успішно виступав у Кубку володарів кубків, де ледве не здолав турецький «Бешикташ». 
– Саме тоді я вперше зіткнувся з несправедливістю на такому високому рівні. Я не міг подумати, що у європейських турнірах можуть так жахливо і упереджено судити. Перед матчами з турками «Кошице» пройшов литовський «Жальгіріс», а перший матч з «Бешикташем» завершився нашою перемогою з рахунком 2:1. На виїзді при рахунку 1:0 на користь турків, арбітр не зарахував наш чистий гол. В підсумку, ми пропустили ще раз. 

– Турецькі вболівальники вразили?
– Я вперше побачив таких фанатів – матч розпочинався ввечері о 18-ій годині, а вони заповнили весь стадіон ще у 9-ій ранку. І це 75 тисяч! Вони співають, п’ють пиво, їдять сосиски. Вразили не лише вони, а й суддя. 

– «Карпати» купували вас безпосередньо у «Кошице»?
– Так, тоді очолював команду Мирон Маркевич, президентом клубу був Богдан Кобрин, а начальником команди – Анатолій Барабасевич. Я приїхав у відпустку і Барабасевич приїхав до мене для того, щоб порозмовляти про моє майбутнє. У мене був чинний річний контракт з словацькою командою, проте я вирішив повернутися в Україну. Фінансовий рівень на Батьківщині виріс, а коли тебе запрошує така команда, як «Карпати»... Ну як тут відмовиш? Тренер, колектив, чудова атмосфера, чудове місто... У мене найкращі спогади про Львів. 


«ВПЕРШЕ В ЖИТТІ ПОЧУВ ВИГУК «ВІВЦІ»

– Свій дебютний гол ви забили у ворота луганської «Зорі» вже на першій хвилині – той гол ще й зараз є одним з найшвидших в історії «Карпат» часів незалежності. 
– Гол видався кострубатим (сміється – Авт.) Пробив з-за меж штрафної, зачепив бутсою траву і м’яч за дивною траєкторією поскакав до воріт. Якби не помилка воротаря, то хтозна, чи залетів би у сітку... Курйозний гол. До речі, стартували ми тоді невдало. Було кілька поразок поспіль і команда вирішила організувати неофіційні збори. Порозмовляли, глянули один одному у вічі і ситуація кардинально змінилася. 

– Вашим партнером в атаці був Андрій Покладок?
– Крім Андрія, ще був Едуард Валенко. Покладок був злим, кусючим нападником. А Валенко використовував свій досвід. Мені було комфортно з ними грати. 

– За «Карпати» ви забили ще тричі – запорізькому «Металургу», «Дніпру» і тернопільській «Ниві». Чи можна сказати, що гол у ворота дніпропетровців став для вас особливим, зважаючи на невдалий досвід на початку кар’єри?
– В жодному разі. Покоління змінилося і навіть знайомих не залишилося. Образи ні на кого не мав. Наведу вам приклад відомого Миколи Кудрицького, покійного нині. Ми жили з ним в одній кімнаті на базі. Його запросив Володимир Ємець в «Дніпро». На той час він мав за спиною два десятки голів у Першій лізі. А в Дніпропетровську Микола зрідка виходив на заміну і з’являвся в матчах дублюючої команди. Він декілька разів хотів покинути «Дніпро», повернутися у рідний Нікополь. А тільки в команду прийшов Євген Кучеревський і Кудрицький став зіркою – лідером, капітаном, Чемпіоном СРСР. А згадайте Романа Зуба, який у 17-річному віці потрапив у київське «Динамо». Він розказував: «Зайшов у автобус, а там сидять Буряк, Блохін... Не зручно було заходити». Тому все залежить від того, коли потрапиш у команду, в який час, як складуться обставини. 

– Ви сказали, що у Львові був хороший колектив. З ким найбільш товаришували?
– Я й зараз товаришую з Романом Зубом. Знаю, що він нещодавно став тренером молодіжної команди. Пригадую Васю Леськіва, Олега Федюкова, Володимира Різника, Андрія Покладка... Такого «злого» нападника у Вищій лізі ніде не було (сміється – Авт.) Приємні спогади про Маркевича і Журавчака. Володимира Олексійовича вважаю чудовою людиною. Маркевич – справжній стратег, психолог, який мало говорить, але багато робить. 

– Про львівських вболівальників які спогади залишилися?
– Я вперше в житті почув вигук «Вівці» (сміється – Авт.) У Львові вимогливі вболівальники. Якщо щось не влаштовує – «Вівці» і все... До побачення.

– Чому вирішили піти з «Карпат»?
– Ми грали у Дніпропетровську, їхали туди поїздом... Виник конфлікт з одним із клубних функціонерів. Я поспілкувався з Маркевичем і пояснив ситуацію. Це внутрішнє питання... Насправді, я не хотів нікуди переходити. Мене все влаштовувало. Але часте повторювання: «От було покоління 1969-го року, а що ви?» трохи набило оскому. 

– Це зіпсувало вам спогади про перебування у Львові?
– Зовсім ні. Що таке «Карпати»? Це марка, бренд. Кожна дитина, що живе на західній Україні мріє грати за цю команду. В Україні є лише кілька таких команд: «Динамо», «Дніпро», «Шахтар»... Можливо, «Чорноморець», але у львів’ян є дух. 

– Коли востаннє були у місті Лева?
– У вересні минулого року відпочивав у Трускавці. Хочеться заїхати до Львова, але самі розумієте, що з роботою не завжди вдається знайти вільну хвилину. Це нинішні футболісти собі можуть дозволити все, що хочуть, а ми тоді жили у важкий час. Тому доводиться працювати, щоб прогодувати свою сім’ю. Якщо буде можливість, то обов’язково передавайте палкий привіт моїм колишнім партнерам і львівським вболівальникам. 


ДОВІДКА

ЛИПИНСЬКИЙ Микола Дмитрович

• Народився 9-го квітня 1968 року у Черкасах. Амплуа – нападник.
• Кар’єра в «Карпатах» – 1994/1995 роки. Провів у зелено-білій футболці 14 матчів, забив 4 голи. Дебютував за «Карпати» 15.08.1994 року у матчі проти рівненського «Вереса».
• Крім «Карпат», виступав за: «Дніпро» (Дніпропетровськ), СКА (Хабаровськ), «Шахтар» (Павлоград), «Гомсільмаш» (Гомель, Білорусь), «Дніпро» (Черкаси), «Нафтовик» (Охтирка), «Земплін» (Словаччина), «Кошице» (Словаччина), «Скала» (Стрий), «Явір» (Краснопілля), «Торпедо» (Запоріжжя).
• Нині живе у Охтирці (Сумська область).