У кожного в серці свій Майдан!

У цьому переконана Анна Желiзняк з села Пацканьово на Закарпатті.

... А все почалося в грудні минулого року, коли студенти закарпатських вишів долучилися до всеукраїнської акції на підтримку побитих та заарештованих активістів Євромайдану. Здивовано оглядала в Ужгороді юнаків та дівчат, слухала їх палкі промови,  вимоги припинити фабрикування кримінальних справ проти тих, кого затримали на Майдані.

Враз і сама вийшла на імпровізовану трибуну. Слова несподівано вирвалися із самого серця. Похвалила студентів за відвагу і мужність, адже живеться важко всім, а лише вони наважилися на протести, не злякалися. Бо хочуть жити у вільній Україні. Казала, що вона – частинка свого народу, і її односельчанам з гірського села також живеться нелегко. Особливо людям похилого віку: мізерні пенсії, дорогі ліки. Молоді важко знайти роботу, навіть з дипломами. У державних інституціях – пристосуванці, хабарники, які самі та їх діти купаються в багатстві, котрих нелегко відірвати від корита. Вони, мовляв, ладні із сироти зняти останню сорочку.

А хіба пенсіонери Пацканьова не мають права хоч раз поїхати на курорт, погріти свої старі кості на золотому пісочку?

Коли закінчила свій емоційний виступ, до неї підійшов якийсь чоловік (вочевидь, хтось з організаторів ужгородського майдану) і запитав, чи не хоче поїхати на столичний Майдан. «Та хоч зараз», – відповіла.

І таки поїхала. Майже два місяці жила у закарпатській палатці. На все життя запам’ятає своє дванадцяте місце. Сумлінно виконувала всі вказівки сотника Віталія Греги.

Їхала на Майдан не з порожніми руками: односельчани так її завантажили, що довелося проводжати до поїзда. Марія Панько, Магда Гебур, Михайло і Василь Білеї, Магдалина Січка та інші передали і продукти, і шкарпетки, і теплий одяг. Словом, все, що пригодилося.

Майдан, згадує Анна Іллівна, вирував, наче розбурханий вулик. Найбільш вражали численні барикади навкруги.  Спеціальні проходи, де стояла варта. Вітання «Слава Україні!», «Героям слава!».

Людські потоки регулювалися, вираховували провокаторів, а їх було чимало.

Особливо тривожними були ночі. Коли вимикали світло. Постійно очікували штурм. Ходили чутки, що за рішенням суду протест на Майдані оголошено поза законом. То ж до ранку мітингувальники мають його звільнити, або ж його буде «зачищено». Жінкам не раз пропонували повернутись додому. Мовляв, з кожним днем тут стає небезпечніше. Ніхто не погодився.

– У наметі –  22 осіб,– каже. – Щасливі були, коли пізно ввечері збиралися всі. Бувало, спілкувалися з ведучим на сцені Женею.

Тоді ми всі так його називали, його прізвища ніхто не знав. Нині Євген Ніщук став міністром культури.

Тих майже два місяці, проведені на столичному Майдані, ніколи не забудуться. І простуджувалася, і диму не раз так наковталася, що не могла спати. Їсти варили на вогнищі, яке розпалювали у величезній діжці. Коли дрова були сухі – все нормально, але сирі диміли так, що нічого не було видно.

Згадує Анна Іллівна події тих днів, і сльози мимоволі наповнюють очі. Декого із загиблих знала особисто. Годувала нашим закарпатським борщем. Каже, молиться щовечора, щоб жертви не були марними. Щоб зміни не   забарилися, щоб настав мир і злагода між людьми.

Цікавлюся, як рідні сприйняли тодішнє рішення матері їхати на Майдан. Чоловік Василь Михайлович учителює у місцевій школі. Дочка Тетяна працює бухгалтером, син Петро – будівельник. Діти вже мають свої сім’ї. У Петра вже росте син першокласник Максимко. У Тетяни – дочка Юля, першокурсниця університету. У перші дні ніхто з них не знав, що мати у Києві. Чоловік думав, що  у дітей в Ужгороді, діти – що  вдома, у селі. Коли  нарешті зателефонувала, здивувалися, але усі підтримали.

Знає, що не кожен годен оцінити її порив. Дехто навіть переконаний, що привезла додому купу грошей. Доводити протилежне не стала. Не лише в Пацканьові народ розділився в оцінці політичних подій. Але, каже, ми – одна країна і триматися маємо разом. Приклад справжнього патріотизму продемонстрували кияни. Вдень ходили на роботу, а ввечері приносили  майданівцям продукти, одяг, ковдри, подушки, інші речі. Підтримували, чим могли.

–          У нашій родині завжди шанували Тараса  Шевченка. Його «Заповіт» і нині актуальний, як ніколи, – каже Анна Іллівна. – Усі прагнемо жити у сім’ї великій, вольній, новій. Щоб вільно дихалося  і на Сході, і на Заході. Щоб легше жилося рідним, близьким, односельчанам.

…Анна Желізняк надовго замовкає. Думає щось своє. А потім каже:

– Знаєте, у мене прізвище таке, як криця. Тверде. І я така, хоч з виду, певно, не скажеш. Чи пішла б знову на Майдан, якщо б довелося? Так!

– Бо переконана, у кожного у серці свій Майдан, – продовжує жінка. – Навіть якщо ти не зміг тоді там бути. Ми дуже змінилися, світ змінився, Україна змінилася. Вороття назад не буде…

Марія Підгорна