Закарпатець на вівтар омріяної перемоги поставив власне здоров’я…

Отримані у нерівному бою з озброєним «Беркутом» травми назавжди ятритимуть серце спогадами про полеглих побратимів, котрих народ охрестив «Небесною сотнею».

Михайло Кайло зараз проживає із сім’єю у Києві, та народився і зріс чоловік у Сасові. А нещодавно він приїжджав до Виноградова, аби підлікувати «майданівські» травми і залюбки поділився з нами буднями революційного життя на барикадах.Проживає 35-річний Михайло Михайлович із дружиною Марією Петрівною та двома синочками – 7-річним Михайликом та 5-річним Денисом у Софіївській Борщагівці. Із самого початку будівництва барикад він відстоював право України на євроінтеграцію.

– Вперше я пішов на Майдан 22 листопада після роботи. Інформацію про те, що піднімаються студенти, через те, що одна напівкоронована особа хоче відмовити від напрямку до Євросоюзу, я прочитав в Інтернеті. У неділю, коли був перший масовий вихід – віче, я там був з мамою і вперше лишився на нічне чергування. Відтак, кожна друга ніч за графіком була моєю. Там знайшов чимало друзів, познайомився із закарпатською делегацією, – розповідає Михайло. – Чіткого розподілу обов’язків не було, проте кожен мав чим зайнятися і відчував себе потрібним. Спочатку ми будували барикади, розвантажували автівки, а потім розпочалися зовсім не мирні будні. 11 грудня «беркут» пішов у наступ без зброї, намагаючись розігнати людей. А вийшло навпаки: відчувши тривогу, народ ще більше згуртувався і за кілька годин активістів на Майдані стало більше. За 8-10 годин Україна мобілізувалася, Хрещатик перетворився на паркінг для львівських, франківських, одеських, чернігівських автобусів. Це лише зміцнило нашу віру в те, що ми на правильному шляху. Ми були переконані в тому, що Майдан – це наша зброя, як вияв громадської непокори і прагнення до справедливості, має перспективу і він переможе.

На вівтар омріяної перемоги Михайло Кайло поставив власне здоров’я. Отримані у нерівному бою з озброєним «беркутом» травми, назавжди ятритимуть серце спогадами про полеглих побратимів, котрих народ охрестив «небесною сотнею».

– Якби 18 лютого нас було більше, не було би настільки відвертого зловживання сили, зброї, яку застосовували «тітушки» та «беркутівці». Люди стояли пліч-о-пліч, не знаючи навіть імені один одного. Вони дробили та подавали бруківку, виносили поранених…Адже проти мирних людей використовували заборонені засоби: пневматичну та травматичну зброю, газ, водомети, – продовжує свою розповідь мій співрозмовник. – Близько третьої години дня я отримав поранення правого плеча – пострілом з пневматичної рушниці роздробило кістку передпліччя. Через годину, будучи на барикаді, коли підійшли свіжі сили «беркуту», нас відтіснили. Я нахилився, аби підняти бруківку (її ми кидали у беркутівців), переді мною кинули гранату. Мені відірвало частину двох пальців правої руки, тоді ж частково втратив зір та слух. Будучи при свідомості, зійшов з барикад, передзвонив побратиму і він мене доставив у лікарню. Лікарі мене прооперували, зачинивши двері на ключ. Якби їх «впіймали», то вони б мали чималі неприємності.

Згодом Михайла відправили на лікування у Прагу (Чехія). Тут, за кошти уряду, надавали кваліфіковану медичну допомогу 38 українцям, котрим на батьківщині було небезпечно залишатися. А вдома на Михайла Михайловича чекали схвильована дружина та синочки, для яких тато – справжній герой. Вони, маленькі патріоти, також ходили з батьками на Майдан, не пропустили жодне віче. Там вивчили на пам’ять гімн та козацькі пісні, котрі залюбки, граючись, наспівують. Тож з патріотичним вихованням у цій сім’ї все гаразд.

Наталія КОБАЛЬ