Американець вперше приїхав у гірський Рахів у грудні 2008-го…

Тоді він викладав англійську в учнів 6-9 класів. Українську знав на елементарному рівні...

Свою місію продовжив у Коломийському педагогічному коледжі. За роки волонтерства Шон Вільямс опанував українську мову, культуру та знайшов в Україні багато друзів. Серед них – багато музикантів, бо й сам захоплюється музикою, грає на акордеоні і вивчає музичне мистецтво, передусім фольклор. Саме музика  свого часу й  познайомила Шона  з відомими талановитими тячівськими троїстими музиками – родинним гуртом Маньо, або ж, як їх з любов’ю називають на Тячівщині, Маньовчиками. Тоді й зав’язалася творча тячівсько-американська дружба. А Шон став частим гостем на Закарпатті і зокрема, у Тячеві.  

Нещодавно він вчергове приїжджав на Тячівщину – збирати матеріали для наукового дослідження з етномузикознавства, і, звісно ж, навідати добрих друзів. Під час цього візиту ми зустрілись і поспілкувались з Шоном. До речі, наш співрозмовник чудово володіє українською мовою, говорить майже без акценту і вже вивчив, як сам каже, «мало май булше» закарпатських слів.

– Шоне, розкажи, будь ласка, про своє перше знайомство з Тячевом.

– Це було ще у травні 2009 року. До того, у грудні 2008 року, приїхав до Рахова, викладав англійську в учнів 6-9 класів. Українську знав  на елементарному рівні. Але все-одно шукав якихось музикантів, бо мені було цікаво вивчати вашу музику. У Рахові грав у оркестрі гуцульських інструментів. Було це так. Випадково мій сусід через стіну почув, як я граю на акордеоні, який привіз із собою, аби мати, чим займатись. Інтернету тоді в мене не було (посміхається – авт.). Сусід запросив на репетицію оркестру, в якому грав.  Відтоді грав з ними. А потім я почав вчитись грати на цимбалах.

Через кілька місяців я мав розмову зі своїм колегою-американцем, який живе в Будапешті . Він розповів, що недалеко від Рахова є місто Тячів, де живуть такі хлопці – Маньовчики, які дуже гарно грають різні фольклорні мелодії. Мій колега чув їх на виступі у Будапешті.  Дав мені  їх номер телефону.

Довгий час я не телефонував: сумнівався, чи зможу з ними спілкуватися. Але нарешті наважився і  набрав номер керівника гурту Йосипа Чернявця. Сказав, мовляв, я американець, музикант, хочу послухати вашу музику. Він одразу відповів: «Приїжджай, бо саме завтра буде концерт у місті, то й послухаєш, як ми граємо».  Отак я вперше приїхав до Тячева. Коли виходив з автобуса, почув знайому музику – у парку біля автостанції, на сцені амфітеатру, саме грали Маньовчики.  То був концерт, присвячений  Дню Перемоги. Ми зустрілись, і все було супер. Після їх виступу ми пограли трошки разом, їли шашлик, вони запросили мене до себе. Так ми потоваришували. У 2010 році гурт Маньо приїздив грати до Нью-Йорку на запрошення моїх друзів. Минулоріч разом їздили на гастролі до Будапешту.

– Вважаєш, закарпатська фолк-музика має майбутнє? Бо ж імовірно, на Тячівщині справжня жива автентична народна музика житиме до тих пір, поки живуть ті кілька віртуозів, які її грають. 

– Ця проблема існує не тільки у вас, а і всюди. До речі, так було і з  традиційною музикою в Америці, якою, втім, покоління 60-х років минулого століття знову зацікавились і надало їй нового життя. Тут старші музиканти теж скаржаться, що діти не хочуть грати народну музику. Хоча дехто радіє з цього, бо то нелегке ремесло. Я знаю молодих людей, які грають народні мелодії, але вони переходять на синтезатори, апаратуру. А такі музичні інструменти, як, наприклад, цимбали, відходять в минуле. Тому я й хочу записати це мистецтво. Можливо, колись потім хтось цікавиться і вирішить відродити його.  Однак, звичайно, було б краще, якби молодь хотіла вчитися у старших музикантів. Навіть у Йосипа Чернявця поки що лише я вчуся, хоча він був би радий комусь передавати своє вміння.

– Чим займаєшся зараз?

– У 2012-році закінчився мій волонтерський контракт, але я залишився в Україні ще на 6 місяців, підробляв перекладачем. І зараз перекладаю та редагую англомовну версію журналу «Український тиждень», який виходить раз на місяць. Для цього проекту ми відбираємо статті з українського тижневика, найбільш цікаві закордонному читачу. Працюю переважно, через Інтернет. Упродовж останніх двох років навчаюсь у магістратурі фольклорного факультету Індіанського університету в Блумінгтоні, на відділі етномузикознавства. Наразі пишу наукову роботу про народну музику Закарпаття, зокрема, і про Маньовчиків, і про музикантів із Солотвина, Хуста тощо.

До речі, минулого року я майже ціле літо пробув в Україні, збирав матеріали, робив відео- та аудіозаписи, бо хочу до свого дослідження додати ще й власний документальний фільм. І хоч маю вже дуже багато інформації, але вирішив приїхати і цьогоріч, аби дописати те, що не вийшло минулого року.  І заодно навідати друзів. Їх у мене в Україні  дуже багато. Був у Києві, на Майдані, в Коломиї.

– Що Тебе найбільше вразило під час цьогорічної подорожі Україною?

– Цей рік важкий для України – спочатку Майдан, зараз – події на Сході. Якщо минулого літа було більше розваг, різних фестивалів, то зараз багато заходів скасовано. І це зрозуміло, бо в Україні біда. Всі щодня це обговорюють, говорять про те, скільки людей вбито на Сході, звідки вони були… Але в суспільства є великі надії на зміни, особливо серед молоді. Скажімо, коли я викладав у Коломиї, багато студентів казали, що хочуть виїхати за кордон. Було шкода це чути, бо хто ж тоді розвиватиме країну? А тепер помітив, що ситуація змінилася, і молоді люди кажуть, що вже можна і в Україні щось робити. Добре й те, що громадяни почали критичніше ставитись до влади. При Януковичі звичайні люди не вірили, що можуть щось змінити. А зараз бачать,  що мають силу. Та це ще не все: вони повинні брати участь у керуванні державою. Мені дуже подобається, як висловлюються зараз ваші політики, але хай їх словам відповідають і дії. Така ж ситуація і в нас в Америці. В нас теж політики гарно говорять – мало роблять. На загал, за всі п’ять років, відколи потрапив до України, в мене ніколи не було такого оптимізму щодо України, як зараз. 

– Тобі подобається Тячів?

– Хоч Рахів теж дуже файне місто, але у Тячеві мені подобається те, що тут є  різноманітність. Узяти хоча б школи: є українська, мадярська, російська. Є люди, які знають угорську, румунську, русинську, ромську мови, ідиш. Це дуже цікаве для мене, як для лінгвіста, мовне середовище. Ще у Тячеві мене не виправляють, якщо випадково скажу якийсь  русизм. А от у Коломиї мені б цим уже дорікнули.

Упродовж п’ятьох років у місті завжди щось змінюється, оновлюється. Будинок культури дуже гарний. І взагалі, на Тячівщині дуже активні працівники культури. Я вже багато років знайомий з Василем Гудаком, Василем Барановським, методистами відділу культури. Якщо в мене виникають якісь питання, вони завжди пояснять. Адже мені ще багато чому треба вчитись.

– В яких куточках Тячівщини ще траплялось бувати?

– Недавно їздив до Солотвина, де записував інтерв’ю з солотвинськими музикантами, зокрема, дуже хорошим скрипалем Іваном Шіманом. І просто випадково у той самий день туди приїхали хореографи і фольклористи з Угорщини, які записували народні танці. Тож хоч і не планував, але зафільмував і це. Також був у Буштині, робив відеозапис у Регіональному музеї етнографії, поспілкувався з його господинею пані Наталією.

Сфотографував старовинні вишиті речі, бо я цим також цікавлюсь, сам вишиваю. Правда, на одну сорочку пішов цілий рік,  але якісь невеличкі речі можу зробити.

У попередні роки їздив з музикантами на різні фестивалі та святкові заходи – у Дубове, Углю, Грушово, Вишково. Було б цікаво поїхати до Усть-Чорної, де, кажуть, ще зберігаються німецькі традиції, бо теж маю швабські корені. Моя бабуся була німкенею, хоч і жила в Трансільванії. Можливо, поїду туди, коли відремонтують дорогу. Бо зараз вони тут такі трохи «ковбойські» (сміється – авт.). Пригадую, як їхали до Углі – то було ду-уже довго.

– Які маєш плани на найближчу перспективу?

– До серпня буду в Україні. А потім повернусь до США і почну працювати над кандидатською роботою. І, звісно, знову й знову повертатимусь сюди, адже Закарпаття, Гуцульщина, Буковина – це область мого дослідження, яке триватиме ще не один рік.

Розмовляла Наталія Маджара